Розділ «IV. Перше міністерство жидівських справ»

Україна стала автономною й жиди дістали свого першого віцесекретаря.

Знаємо вже з раніше сказаного, що створення окремої посади віцесекретаря жидівських справ (також російського і польського) було формально пов’язане з угодою між українською Центральною Радою і російським Тимчасовим Урядом. Знаємо також, що з укладенням цієї угоди російський уряд мовчазно визнав автономний статус України, хоч у тексті угоди слово «автономія» зовсім не було згадане.

Ця угода, як сказано, пережила вже від самого початку тяжку кризу: територія автономного краю і компетенції крайового уряду були значно звужені. Але врешті українці рішили повестися згідно з жидівським народним прислів’ям: «Від свині — принаймні щетина». І взялися упорядковувати свою хату: склали новий Генеральний Секретаріят; і в його складі — три віце-секретарі від меншостей. Росіяни свого віце-секретаріяту тоді не обсадили, зробили це лише жиди і поляки. Першим віце-секретарем жидівських справ був іменований д-р Моше Зільберфарб. Це був фактично день народження жидівської національної автономії в Україні.

Як при народженні першої автономної країни не було згадане саме слово «автономія», так оминули назвати дитину її іменем також при народженні першої автономної нації — жидівської. Але вже у першій «Деклярації жидівського віце-секретаря» від 1 жовтня 1917 року, яка формулювала програму майбутньої діяльности віце-секретаріяту, трактувалося з повною ясністю жидівську національну автономію, її історичне коріння, її істоту й величезну принципову важливість. Тому варто зупинитися на цьому історичному документі.[20]

Декларація жидівського віце-секретаря.

Вперше, говориться в деклярації, маємо визнання національних вимог жидівського народу, «прагнення ширших жидівських народних верств до національної автономії» — «Створений окремий віце-секретаріят для жидівських справ, на чолі з віце-секретарем, якому надані, в рамках жидівських справ, права генерального секретаря. У віце-секретаріяті жидівське населення України дістало орган державної влади, обов’язком якого було стояти на сторожі членів жидівської нації і захищати їх проти будь-яких юридичних чи фактичних обмежень їх громадянських і політичних прав; віце-секретаріят має упорядкувати, на основі свободи і демократії, внутрішнє життя жидівської нації, її існуючі установи й творити нові для задоволення нових, зростаючих національних потреб».

«Жодне правило, жодний розпорядок чи закон, які стосуються внутрішнього життя жидівської нації чи її прав, не може набрати законної сили без згоди і підпису віце-секретаря».

«Першим обов’язком віце-секретаря буде випрацювати, за допомогою Національної Ради, Статут жидівської національної автономії. Національна Рада зараз витворюється при віце-секретаріяті з представників усіх (жидівських) політичних угрупувань на Україні. Статут національної автономії поступить до Жидівських Національних Зборів, які будуть скликані на демократичних підставах й які будуть єдиною повномочною установою для встановлення засад статуту. Вони ж мають створити певний національний орган, перед яким віце-секретаріят буде відповідати за свою діяльність».

«Будувати нашу національну автономію будемо — на громаді. Місцева громада буде тим ланцюгом, який з’єднає майбутнє нашого національного самоврядування з його минулим. Жидівський віце-секретаріят вважає за одне з своїх важливіших завдань складення законопроекту для нового порядку у громадах, який відповідатиме засадам демократії і суспільним потребам та вимогам сучасного жидівського життя». — «Треба якнайскоріше створити демократичні громадські ради, обрані усім жидівським населенням».

«Також не сміє надалі існувати громада за рахунок доходів з «такси»,[21] яка накладає увесь податковий тягар на найбідніші прошарки населення. Тут потрібно ввести швидко реформу в дусі демократичної податкової політики».

«Завданням віце-секретаріяту в ділянці народної освіти буде — дбати про піднесення шкільної і позашкільної освіти на рівень, що відповідатиме педагогічним вимогам та жидівській і всесвітній культурі сучасности. Шкільна мережа має бути вистачально густа, щоб фактично уможливити загально-обов’язкову народну освіту».

«Ще одне завдання надзвичайного значення не лише для народної освіти, але також для нашої національної культури взагалі, поставлене перед віце-секретарем, а саме забезпечення законодавчим шляхом публічних прав жидівської мови в громадському та політичному житті, нарівні з правами інших мов краю».

«Однак, поза тією творчою працею, не сміємо заплющити очі перед небезпекою, яка загрожує жидівському населенню від темних і контрреволюційних елементів, що лише чекатимуть на відповідний час для здійснення їх злочинних намірів. Віце-секретар скористається всім своїм впливом і правовою міццю для охорони гідности і чести жидівського народу, щоб не допустити до повторення злочинних дій антисемітської політики царського уряду».

Ось, під знаком цих постулятів перше жидівське міністерство почало свою діяльність в Україні «на терені, на якому — казав віце-секретар — немає ні досвіду, ні протоптаних шляхів. Мусимо промостити новий шлях до справжньої національної творчости народних мас, і це в умовах байдужости, з одного боку, і ворожого ставлення, з другого».

Ми процитували з деклярації жидівського віце-секретаря головніші точки, у яких він формулював ті заходи, що мали призвести до відбудови жидівської національної автономії в Україні. Чимало з цих точок були здійснені, хоч далеко не в їх цілості. Правда, також те, що врешті було проведене в життя у ту коротку добу української державности, не все сталося під час урядування першого жидівського віце-секретаря (він був скоро іменований генеральним секретарем, а потім міністром для жидівських справ); а це просто тому, що загально-політичні події й гарячковий хід революційного процесу перешкоджали міністрові й штабові його співробітників у їх творчій праці.

Жидівська Національна Рада.

Віце-секретар, д-р Зільберфарб, оголосив свою деклярацію на першому засіданні щойно створеної Жидівської Національної Ради. Рада була в самому початку засновання як дорадча інституція при віце-секретаріяті. Її поради й постанови формально не зобов’язували віце-секретаря. Правда, д-р Зільберфарб висловив пізніше інший погляд на справу компетенції цієї установи. Саме в його книзі, яка по суті є звітом з його діяльности, як першого міністра для жидівських справ, він каже, що Національна Рада мала стати «активним чинником відродженого жидівського автономного життя».[22] Але на ділі, аж до першої великої політичної кризи нової держави у січні 1918 р., коли кабінет Винниченка подався до димісії й разом з цілим урядом димісіонував також перший жидівський міністер, Жидівська Національна Рада не відігравала ще ролі політично-активного й авторитетного представництва українського жидівства. Сам Зільбенфарб признає, що в добу його міністрування, «доки ще не були створені центральні органи жидівської автономії, фактично сам міністер представляв ті відсутні ще інституції: він виконував функції виконавчого органу одночасно з представництвом нації».[23] Насправді, ті центральні органи жидівської автономії так і ніколи не були створені в їх повному і нормальному обсязі.[24] Лише саме протягом тих п’ятьох тижнів кризи, коли російські загарбники сиділи в Києві, «пограбували жидівське міністерство, зайняли його хату, знищили його архіви», також натякнули жидам, що «національна автономія є власне вигадка буржуазії», «от тоді почали зростати значення й вплив Національної Ради».

Вона почала потроху виконувати функції тимчасового вищого органу, й цю ролю вона зберегла аж до останньої хвилини, коли жидівське міністерство було ліквідоване»[25] гетьманським урядом.

Цей новий фактичний статус Національної Ради, як вищого представницького органу жидівської суспільности, був формально зафіксований, і тим набув конституційного значення, тоді, коли Центральна Рада обрала Вульфа Лацького міністром жидівських справ на місце М. Зільберфарба. Це сталося на засіданні Малої Ради 10-го квітня,[26] коли голова Ради оголосив, при нагоді виборів нового міністра, що «він є відповідальним перед Жидівською Національною Радою й має у своїй діяльності дотримуватися програми, яка буде тією Радою ухвалена».[27]

Склад Національної Ради.

У перший час існування жидівського міністерства склад Національної Ради був побудований на засаді паритету: кожна з п'ятьох жидівських політичних партій, які представляли жидівство України в Центральній Раді, посилала делегатів до Національної Ради.

Цей паритетний принцип представництва різних політичних груп, замість представництва пропорційного, яке б відповідало їх справжній вазі в народі, був наслідком особливого взаємовідношення сил, яке створила революційна ситуація тієї доби: усі соціялістичні партії, також комуністи, виступали під спільною назвою «революційної демократії». Впродовж довгого часу, доки перемога комуністів її не ліквідувала, ця «революційна демократія» вважалася єдиним носієм революції. Й справді, «революційна демократія» віддзеркалювала на протязі довгого часу настрої і почування народних мас, як це довели результати загальних виборів як до Всеросійських Установчих Зборів (листопад 1917 р.), так до Українських Установчих Зборів (грудень 1917 р.)[28] Ця домінуюча позиція «революційної демократії» призвела до майоризації всіх суспільних і представницьких органів соціялістами. Несоціялістичні кола мали задовольнитися становищем безпомічної меншости, або перемалюватися на «соціялістів», якщо вони не хотіли відмовитися від політичної діяльности.

Цей загальний стан речей у нежидівській суспільності перенесла жидівська «революційна демократія» також на стосунки в жидівській суспільності. І тут жидівські соціялісти майоризували всі суспільні й представницькі інституції, оскільки цьому не перешкоджали ті випадки, коли ці інституції постали на підставі загальних виборів, як, наприклад, місцеві жидівські громади. В дійсності і всупереч результатам виборів до загально-державних установ, де «революційній демократії» пощастило зберегти свою перевагу, при виборах у жидівські громади перемагали всюди саме несоціялістичні угруповання.