Розділ «IV. Перше міністерство жидівських справ»

Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920
Жидівська місцева громада.

Тодішні керівні кола жидівської автономії не задовольнилися тим, що була створена верхівка автономного будинку. Вони поставили собі як першорядне завдання — і це завдання вони також здійснили — закласти фундамент під цей будинок, підвести під нього базу, а саме вибудувати найширшу й густу мережу місцевих демократичних жидівських громад, і цим забезпечити можливість для центральних установ автономії спертися на організованій волі народу.

Першим важливим кроком на шляху до цієї мети, був законопроект про «створення жидівських громадських («кагальних») рад і про вибори їх членів». Цей закон був прийнятий Центральною Радою 2 грудня 1917 р. Вибори мали відбутися на демократичних підставах в їх повному обсязі, саме згідно з відомою п’ятичленною формулою, яка була в ті часи популярна серед «революційної демократії». Отже вибори мали бути загальними, без різниці статі, або інших виключень, рівними, прямими, таємними і пропорційними. Право вибирати мало належати кожному членові жидівської нації, який на час виборів досяг 20 років.

Цей перший закон у рамках жидівської автономії вважався тимчасовим і його чинність була обмежена на час до 1 січня 1919 року. У той перший час революції всі були повні віри в майбутнє держави й жидівської автономії. Плянувалося видати з бігом часу основний закон для жидівської громади, який встановить її компетенцію, її податкову систему і її місце в цілій будові жидівської автономії. Немилосердний стихійний хід революції провалив усі гарні пляни і програми. Правда, основний закон про жидівську громаду був врешті випрацьований і ухвалений вищою державною владою, але це сталося вже рік пізніше, у часи другого жидівського міністерства, коли Директорія відродженої Української Народної Республіки відновила чинність жидівської національної автономії. Але до практичного застосування цього основного закону майже й не дійшло, оскільки авторитет української влади був обмежений тереном Кам’янецького трикутника.

Місцеві жидівські Ради, які були обрані на підставі закону з 2 грудня 1917 року, були останніми жидівськими демократичними суспільними інституціями в Україні. Міністерство жидівських справ склало, на підставі даних першого загального перепису 1897 року в Росії, список жидівських громад у межах України. Таких громад тоді нараховували 492. Міністерство вважало, що за 20 років від перепису кількість жидівських громад у містах і містечках зросла до 600. Далеко не в усіх цих місцях пощастило провести нові вибори у першу, релятивно стабільну, добу революції. Міністерство одержало звіти про такі вибори з 250 місць і встигло, до червня 1918 року, тобто до часу, коли кожну хвилину чекали на наказ гетьманської влади про ліквідацію національних міністерств, затвердити вибори у 194 громадах. Коли при кінці літа того ж року, вже після формальної ліквідації національної автономії, зміцнилися надії на те, що вдасться досягти від гетьманської влади — (на той час вона вже не почувала себе досить міцно) — дозвіл на скликання Тимчасових Національних Зборів, вже ніхто не мріяв більше про можливість прямих і загальних виборів; і всі задовольнилися згаданим вище компромісом, саме, що членів Зборів оберуть таємним і пропорційним голосуванням члени існуючих, і колишнім міністерством жидівських справ апробованих, місцевих рад. На ділі участь взяли в цих виборах лише члени 168 місцевих рад.

Ще варто згадати, що закон з 2 грудня 1917 року був ухвалений в ідеальній атмосфері першої доби революції й жидівсько-українського співробітництва. Тому було природним, що проект закону був поданий на розгляд парляменту у двомовному тексті, українському і жидівському, а по його прийнятті Центральною Радою він був опублікований цими двома мовами.

До тієї ж ідеальної доби стосується видання перших українських грошей з написами мовами всіх головних народностей країни. То були знамениті перші асигнації у 100 карбованців, на яких було надрукована їх вартість — з ініціятиви жидівського міністерства — українською, російською, жидівською (ідиш) і польською мовами. З часом ці гроші стали жертвою злих вітрів, що почали гуляти по Україні, як з причини кризи у міжнаціональних відносинах після голосування представників меншостей під час проголошення самостійности, так наслідком зміцнення націоналістичних і політично-реакційних настроїв в українському таборі.

Народня освіта.

Це була жидівська народна освіта, що на її тлі перше жидівське міністерство встигло зробити чимало конкретного і позитивного. З раніше сказаного ми вже маємо деяке уявлення про те, як дивилися на місце освіти й культури в обсязі компетенції й чинности жидівської автономії ті партії, які солідаризувалися з тодішнім міністерством для жидівських справ: «Бунд» вперто боровся увесь час проти будь-якого поширення компетенції автономії за межі «освіти й культури». Всупереч цій настанові решта партій жадала, — на чолі з «Об’єднаними соціялістами», до яких також належав міністер, — як найширшої компетенції для автономних органів, так щоб вона охопила кожний, навіть найменший, куток жидівського національного життя. Особливо настоювали на ширшій компетенції колишні «Сеймісти» з партії міністра, ідеологія яких бачила можливість вирішити жидівське питання в розсіянні шляхом повної автономізації жидівського суспільного життя.

Із трьох жидівських соціялістичних партій дві, саме «Бунд» і «Об’єднані соціялісти», вірили у можливість вирішити жидівське питання шляхом досягнення повної рівноправности у внутрішній автономізації жидівського життя. При тому «Бунд» звужував цю автономію в рамках мови, освіти й культури, а «Об’єднані» прямували до найширшого обсягу автономної компетенції. Ті між ними, які йшли найдалі в напрямі автономізації жидівського життя, вірили, що верховний орган автономії «сейм», буде здібний зберегти національну особливість жидівського народу і охоронити його від небезпеки асиміляції й розчинення у нежидівському середовищі. Супроти того «Поале-Ціон» вірив, що тільки створення територіяльно-державного осередку в Палестині збереже жидівську націю від зникнення. Вони бачили в автономізації жидівського життя в країнах розсіяння насамперед засіб до самоорганізації народу на шляху до його національного усамостійнення у власній країні — в Палестині.

Щоб створити можливість конструктивної праці, треба було досягти угоди з «Бундом», який був, врешті, найбільшою з трьох жидівських соціялістичних партій. Така угода була особливо важлива ще тому, що у випадку, коли б сіоністи приєдналися в майбутньому до праці міністерства, відразу постало б питання про місце обох жидівських мов, «гебрейської» і «ідиш», у системі жидівської освіти і в школах усіх категорій. Особливо рішучою і категоричною була орієнтація на Палестину в ідеології і практиці сіоністів. Поскільки сіонізм, як рух до національного відродження жидівського народу, прямував до створення в Палестині не лише економічного, але також духовного і культурного осередку, він надавав відродженню гебрейської мови вирішальне значення. Разом з тим, сіонізм відкидав будь-яку можливість нормалізації жидівського життя поза палестинським осередком, а тому вважав, що все це життя слід упорядкувати лише як підготовку до майбутнього нормального існування народу там, на справжній батьківщині нації. З цього погляду сіоністи плекали і вимагали вживання гебрейської мови також в країнах теперішнього поселення жидів, як мови шкільного навчання, як офіційної мови всіх жидівських установ і т. п. Звідси гостра суперечка і постійна боротьба між сіоністами з одного боку, і «Бундом» разом з «Об’єднаними» з другого, які орієнтувалися на постійне життя в країнах розсіяння, а тим також на вживання і плекання мови жидівських мас — ідиш. «Поале-Ціон» відкладали плекання і вживання гебрейщини на майбутнє, коли постане палестинський осередок, і обороняли права мови ідиш, як народної мови в сучасному. Тим часом, доки сіоністи залишалися поза міністерством, уся освітня праця провадилась на засаді, що «мова навчання» має бути «мова материнська», тобто покищо «ідиш».

Згода з «Бундом» була досягнута вже досить пізно, саме у короткий час міністрування В. Лацького, на основі наступного компромісу: «Аж до часу, коли буде встановлена компетенція Жидівського Національного Союзу відповідно до 7 параграфу закону від 9 січня 1918 р. (про національно-персональну автономію), має міністерство (для жидівських справ) керувати, в згоді з І параграфом того закону, справами народної освіти й національної культури взагалі, справами соціяльної опіки і статистики, які стосуються жидівської нації в межах Української Народної Республіки».[31]

Правда, надто багато на полі народної освіти не вдалося зробити. Коли відділ освіти почав розглядатися навколо, щоб з'ясувати, що с та чого бракує, то він відчув себе буквально в повітрі: не було зовсім ні вчителів, ні шкільних підручників жидівською мовою, а власне, не було самих шкіл. Бракувало, зрозуміло також, будь-якої правної підстави для окремої шкільної мережі з жидівською мовою навчання. Так само не існувала до революції окрема жидівська учительська семінарія, або інститут. Що саме залишилося у спадщину від царських часів, не мало будь-якої вартости з погляду національно-жидівської освіти в українській державі. То було кілька «казьонних єврейських училищ», відомих своїм низьким рівнем, з російською мовою навчання, на чолі яких стояли зросійщені жиди. Було, правда, кілька приватних жидівських гімназій, але також там навчальною була російська мова.

Першим кроком міністерства в цій ситуації було здобуття позички у загального міністерства освіти в 50 000 карбованців для Спілки демократичних (ідишських) учителів на видання підручників мовою ідиш. Пізніше досягнуто асигнування на півмільйона карбованців для видання шкільних підручників та для придбання друкарні для цієї мети. Але між тим стався гетьманський переворот і вже цими грішми не встигли скористатися.

Що ж до заснування навчальної установи для підготовки вчителів, то Центральна Рада ще встигла ухвалити закон про відкриття жидівської вчительської семінарії. Цей закон Ради з 11 квітня 1918 р. послужив прикладом Волинському Губерніальному Земству, яке постановило відкрити таку саму жидівську семінарію в Житомирі.

Перед міністерством стояло також питання, як прищепити певне жидівське знання тим численним жидівським дітям, які вчилися в загальних школах. Спочатку позитивне рішення знайшли для приватних середніх шкіл. З пропозиції представника жидівського міністерства в Центральній Шкільній Раді загальне міністерство освіти видало розпорядження про введення в тих школах курсу «єврейознавства», як воно офіційно називалося, зміст якого складався з жидівського письменства, жидівської історії, мови ідиш, або гебрейської. Справа мови навчання в дотеперішніх приватних «жидівських гімназіях» знайшла свою розв'язку в постанові замінити в першій клясі, починаючи з поточного навчального року, мову російську на жидівську. Це мало бути початком для загальної заміни російської мови навчання на жидівську. До здійснення цієї постанови так і не дійшло.

У ділянці інших питань національної культури, поза народною освітою, не вдалося нічого зробити, оповідає міністер Зільберфарб у своїй книзі.[32] Як побачимо далі, не пощастило зробити більше також другому міністерству жидівських справ з доби Директорії. Так само як у першій Республіці, творилися гарні й великі пляни. Українська влада не тільки не перечила тим планам, навпаки, була готова фінансувати кожну ініціятиву жидівського міністра. Але не встигли як слід взятися до праці, як усе вже знаходилося у розпалі війни, і незабаром почала також загрожувати ліквідація.

Оборона жидівського населення від погромів.

Війна й загроза ліквідації не були єдиними ворогами, що перешкоджали жидівському міністерству в здійсненні його планів. Жидівські діячі майже ніколи, крім короткої початкової доби «медового місаца» жидівсько-української гармонійної співпраці — не були вільні від почуття, що за їх плечима стоїть загроза погромів.

Ця небезпека не сходила з життєвого кону жидівського населення України майже протягом усієї революції, незалежно від того, яка влада — українська, більшовицька, денікінська чи просто безіменна повстанська — панувала в будь-якій частині країни. І ця постійна небезпека стала ніби автоматично однією з головних проблем діяльности й турбот жидівського міністерства.

Українські жиди не знали другої адреси, на яку вони могли звернутися у випадку актуальної небезпеки й загрози погрому, як міністра для жидівських справ. Коли жидівський віце-секретар казав у своїй програмовій деклярації на першому засіданні Жидівської Національної Ради 1 жовтня 1917 року, що він скористається своїм впливом і владою, щоб «не допустити повторення злочинних дій антисемітської політики царського уряду», то він певно відчував можливість усякого лиха в майбутньому, але він не міг передбачати, що обсяг тієї біди переросте страхіття царських погромів, та що його «впливу і влади» ніяк не вистачить для перемоги над тією руїнницькою стихією; тому не було дивним, що, коли перший жидівський міністер подався в січні 1918 року до димісії, він мотивував свій відхід від влади не якимись труднощами, чи перешкодами у здійсненні жидівської автономії, а лише тими «злочинними діями», проти яких не вистачало його влади, щоб їх припинити.

Найвизначнішим ділом та історичною заслугою першого жидівського міністерства було й залишається по цей день — вироблення проекту закону про національно-персональну автономію й проведення його через уряд й парлямент Української Народної Республіки. Це діло увійде до історії обох народів — українського і жидівського — як блискучий зразок того, що справді можна вирішити національне питання й налагодити міжнаціональні стосунки позитивно-конструктивним шляхом, і що для того потрібна наявність однієї тільки передумови — взаємної доброї волі.

З уваги на виключну важливість цього закону наводимо тут його повний текст, так як він був ухвалений Малою Радою на засіданні 9 (22) січня 1918 року.[33]

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920» автора Ґольдельман С.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV. Перше міністерство жидівських справ“ на сторінці 3. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи