Розділ «VI. Друга Українська Народна Республіка»

Відновлена національно-персональна автономія.

Вночі з 14 на 15 листопада 1918 року на мурах київських будинків появилися відозви «Директорії Української Народної Республіки», які закликали до повстання проти режиму гетьмана Скоропадського. Ці відозви символізували початок третьої доби української революції, на яку обидва народи — як український, так і жидівський — покладали свої найкращі сподівання, і яка закінчилася найтяжчим розчаруванням для обох: українська республіка, що у тому народному піднесенні встала з мертвих, упала під жорстокими ударами московського залізного чобота, а жидівські ілюзії були втоплені у потоках крові тисяч невинних жертв протижидівських погромів.

Оминаємо свідомо у цій праці будь-яку аналізу протижидівських погромів у добу української революції. Погроми згадуються тут і там лише, поскільки вони заторкували й руйнували конструктивну працю будування національної автономії для жидівської меншости. Коли б не катастрофічний кінець української національної революції, то будівничі сили в українській суспільності перемогли б ту погромну анархію, і жидівська національна автономія залишилася б як складова частина демократичної української республіки.

Поруч з новонародженням Української Народної Республіки, у перші дні її існування, було проголошено від імени Директорії, як вищої державної влади, відновлення законної сили національно-персональної автономії меншостей. Це сталося 10 грудня 1918 року в тодішньому осередку керівництва повстанням, у місті Вінниці.[44]

Політичне керівництво повстанням, що його очолювали два головні політичні керівники українського руху з часів Центральної Ради, Винниченко і Петлюра, прибули 4 грудня до Вінниці з Хвастова, що був першим осередком повстання. І вже 6-го я зголосився у голови Директорії, Винниченка, і заявив, що, як один з колишніх п’ятьох представників жидівської меншости в Малій Раді, вважаю своїм обов'язком, як жидівський діяч і громадянин України, активно співдіяти в боротьбі за відновлення Республіки та в її відбудові. Винниченко відразу запропонував мені стати в тодішньому Тимчасовому уряді при Директорії Секретарем Праці.

Повстання тоді швидко ширилося по всій країні. Скрізь підіймалися селянські маси, викопували заховані, із страху перед німцями та гетьманською поліцією, у землю рушниці та кулемети, запрягали коней до возів, навантажених збіжжям та печеним хлібом, і прямували до різних осередків повстання, що створилися у ті дні повсюди, а особливо до Хвастова і до Вінниці, центру нової влади. У тому народному вояцтві в перші тижні загального піднесення не було помітно жодних ознак ворожнечі до жидів, а також до Вінниці не доходили жодні вістки про будь-які ворожі виступи проти жидівського населення.

У жидівському таборі була помітна явна прихильність до повстання саме у найширших верствах населення. Але, разом з тим, не чути було про якусь активну співучасть жидівських суспільних чинників чи поодиноких діячів у війні проти гетьманського режиму. Правда, коли автор цих рядків появився несподівано на масових зборах жидівської вінницької громади, присутні влаштували йому палку овацію, але далі цього спонтанного вияву пасивної симпатії до його кроку — вступления в уряд Директорії — воно тоді не пішло. Тому, коли Директорія у ті самі дні писала в її першому зверненні до народу, що «жиди є нашими приятелями, вони йдуть із нами», то воно віддзеркалювало тодішній стан річей тільки в розумінні пасивної, ніби чогось вичікуючої, симпатії мас жидівського населення.

Єдиним конкретним фактом дійової співучасти жидівської суспільности в тому надхненому визвольному чині українського народу, яким було повстання проти німецької окупації та гетьманського режиму в перші тижні його розгорнення, залишилася тільки моя участь в уряді Директорії, спочатку на посту Секретаря Праці, а за кілька днів також як в. о. Секретаря в справах національних меншостей, і це у зв’язку з декретом від 10 грудня про відновлення чинности національно-персональної автономії. Згодом приєднався до цієї жидівсько-української співдії другий відповідальний діяч партії «Поале-Ціон», редактор Абрам Ревуцький, якого я викликав з Одеси до Вінниці. Із вступом Директорії до Києва і утворення постійного уряду, Ревуцький став у ньому міністром для жидівських справ. Так моя ініціятива у відновленні жидівсько-української співпраці в творенні української державности була тим часом щасливо закінчена.

Моя пропозиція голові Директорії відновити національно-персональну автономію меншостей не викликала у нього жодних сумнівів, поскільки справа торкалася жидівської меншости і відновлення міністерств для жидівських справ. Винниченко мав лише великі сумніви, чи буде це відповідати реальним обставинам часу, коли б були відновлені також міністерства для російської і польської меншости, і міністри поляк або росіянин зайняли б свої місця повноправних членів уряду УНР. З цих міркувань Директорія обмежилась тимчасово творенням відділу для справ національних меншостей на чолі з в. о. Секретаря («тимчасово, аж до відновлення відповідних міністерств», як читається у цьому декреті від 10. XII. 1918). Дійсно, коли потім у Києві був створений постійний уряд, знайшов у ньому своє місце міністер для жидівських справ, але не для польських і російських.

Як відповідальний у справах національних меншостей, а жидівської зокрема, я в той самий день, коли декрет про відновлення чинности закону від 9 (22). І. 1918 року про національно-персональну автономію був проголошений, довів про цей акт до відома Жидівському Національному Секретаріятові в Києві, тій самій інституції, яку обрали Тимчасові Жидівські Національні Збори, як виконавчий орган жидівської національної автономії. Як пам’ятаємо, той Національний Секретаріят представляв лише частину Національних Зборів, бо всі три жидівські соціялістичні партії відмовилися взяти в ньому участь. Вважаючи, що ці міжпартійні стосунки не сміють впливати на мою діяльність як офіційного виконавця державної влади, я добачав у моєму зверненні акт визнання Національного Секретаріяту і сподівався відповідно льояльного ставлення до мого відділу також з його боку. На жаль, цього не сталося. Також А. Ревуцький, з часом міністер для жидівських справ, дивився так само як я на взаємостосунки його міністерства з Національним Секретаріятом. Він також думав, що слід діяти з Національним Секретаріятом у справі створення міністерства. На жаль, на другому боці ці наші наміри не знайшли жодного відгуку.[45]

Примара більшовизму.

Гетьманський режим в Україні був типовим поліційним режимом, який тримався виключно на багнетах німецько-австрійської окупаційної армії.

Певна річ, існували і діяли в далекому зовнішньо-політичному «запіллі» Німеччини далекосяжні імперіяльно-колоніяльні пляни у момент, коли вони погодились на окремий мировий договір з Українською Народною Республікою і відокремили таким чином Україну, цю віднині самостійну державну цілість, від Росії. Ті далекосяжні пляни не були будь-якою новиною, вони здавна були вже складовою частиною німецького натиску «на Схід» у світовій політиці.

Але німецьку окупаційну армію в Україні цікавила насамперед лише одна, дуже практична і дуже нагла річ: щоб в Україні був усталений такий порядок, який допоміг би цій армії використати аж до останньої міри господарські багатства і товарові резерви країни, щоб забезпечити ними Німеччину і її велетенську армію, яка воювала на західньому фронті й яка, так само як населення самої Німеччини, бідувала від нестачі харчування та всього іншого в наслідок бльокади Антанти.

До цієї найближчої, безпосердньої мети німецької окупації зовсім не підходив режим Центральної Ради. Бо ж користування господарськими резервами України було рівнозначне з грабунком українського села, що означало, що селянин мав би орати і сіяти, годувати і виховувати худобу, працювати господарювати, насамперед, як не виключно, для німців.

Це безпосереднє, конкретне завдання німецької армії було у такому кричущому противоріччі до соціяльного обличчя Центральної Ради й тогочасного соціяльно-політичного і національного режиму країни, що для німецького командування мусіло дуже швидко стати ясним, — навіть без нашіптування місцевих клясових і національних ворогів української державности, — що Центральна Рада і її люди мають зникнути з політично-державного обрію країни. Ось у чому слід шукати справжній сенс перевороту 29 квітня 1918 року, який поставив царського генерала Павла Скоропадського на чолі держави і на службу інтересам Німеччини.

Німецьке командування міркувало, що таких практичних завдань чужа армія не зможе успішно виконувати власними руками, що для цього вона потребуватиме місцевого спільника, особливо для «чорної» роботи зв’язку з населенням, насамперед зі селом. Такого спільника німецьке командування швидко знайшло в особі тих колишніх, а на ділі ще тоді існуючих, власників великих та середніх маєтків, яким дуже реально погрожували ліквідацією соціяльні прагнення українського селянства та соціялізаторські законодавчі проєкти Центральної Ради. Ті заможні верстви, а разом з ними зросійщене місто залякане попри ці соціяльні прагнення також національно-радикальним характером політики Центральної Ради тогочасного етапу української революції, створили «соціяльну базу» для гетьманського перевороту. Цей наявний контрреволюційний характер соціяльної і національної бази нового режиму мусів неминуче призвести до політичної і соціяльної реакції. В останню хвилину, коли вся будова гетьманату захиталася наслідком революції в Німеччині, цей режим зробив спробу врятуватися при допомозі «білої» Росії, проголосивши Україну частиною російської держави і заключивши військову угоду з Донським отаманом Красновим.

Існування цього режиму в країні, що її немилосердно грабував німецький окупант за згодою і співучастю уряду Скоропадського, створило нахил до орієнтації на того «сусіда», що сидів за «демаркаційною лінією», яку тримали, знову ж, ці самі ненависні окупанти. Ця «примара більшовизму» приваблювала різноманітні кола змученого трім режимом народу, загрожуючи одночасно всьому його майбутньому.

«Національна радянська влада» для України?

Коли Директорія 14 грудня 1918 року прибула до Києва, вона привезла з собою готову політично-програмову деклярацію, яка пропонувала перетворити Україну в «державу трудового народу». З цієї деклярації випливало зовсім ясно, що Директорія, яка вийшла з тих самих політичних партій і суспільних верств, що творили свого часу підставу демократичного режиму Центральної Ради, нині, після перемоги над реакційним режимом Скоропадського, не збирається відновити демократичні порядки з першої доби української революції[46]

Видно було, що решта членів Директорії, хоч хиталася, але все ж піддавалася впливові голови, який з великим захопленням і впертістю пропагував свою нову віру, що, мовляв, настав час перебудувати Україну на радянських засадах, подібно до устрою сусідньої Росії, лише пристосувавши московський зразок до соціяльної структури українського народу і до потреб його національно-визвольного руху. Отже, українська радянська держава, побудована на «селянсько-робітничих радах», у яких селяни і робітники будуть заступлені відповідно до їх чисельної ваги в населенні. У своєму історично-полемічному творі (що ми його вже цитували) Винниченко писав ретроспективно так: «Введена з ініціятиви й з директив Директорії радянська влада може бути сконструйована по такому принципу, щоб національно-український характер її зберігся в повній мірі й щоб від того справа нашого національного відродження й нашої державности, як найкращого засобу до того, не постраждала».[47] Цій ідеї була властива ще одна вигода з погляду українського націоналізму: її здійснення зменшило б значно представництво неукраїнського та зросійщеного населення міст у радах і цим забезпечило б диктатуру «селянського пролетаріяту» в державному керівництві.

Але вирішальним аргументом Винниченка на користь його пляну була думка, дитяча наївність якої незабаром виявилася в її повноті, що «большевики в попередній боротьбі з нами через те національно перемогли нас, що мали в руках далеко дужчу зброю, ніж ми — соціяльні льозунґи, — сили наші були нерівні. Отже тепер, коли ми хотіли побороти їх національно, ми повинні були озброїтися так само як вони. І тоді нехай вони виступають проти нас тільки як руські націоналісти, нехай агітують серед наших мас, щоб радянська влада на Україні була руська, а не українська».[48]