Розділ «Г»

ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ-ОРЕЛ (Правобережець, Войнаровський) Яків Васильович

(22.10.1894-08.1943) — сотник Армії УНР.

Походив із селянської родини с. Гута- Літинська Літинського повіту Подільської губернії. Закінчив 2-класну Курилівську учительську школу, працював учителем у сільських школах. У 1915 р. був мобілізований до армії, брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручик.

Гальчевський Яків, фото 30-х років (Вісті братства колишніх вояків 1 УА УНА. — Мюнхен. — 1963 — Ч. 109)

22.11.1918 р. — отаман Літинського куреня Українського Козацтва, який у грудні 1918 р. був влитий до складу 61-го Гайсинського пішого полку ім. С. Петлюри, командував батареєю при цьому полку. Деякими мемуаристами та дослідниками вважається командиром 61-го Гайсинського пішого полку, однак за наказами по полку за грудень 1918 р. — травень 1919 р. як командир полку не згадується. 02.04.1919 р. був представлений до підвищення до наступного звання та нагородження орденом Архістратига Михаїла за бій під Костополем (ордени виготовлено не було). З травня 1919 р. — командир партизанського загону у Літинськомку повіті. У 1920 р. служив у 5-й Херсонській дивізії Армії УНР. У липні 1921 р. на чолі загону у 70 повстанців перетнув польсько-радянськии кордон та вів партизанську війну проти радянської влади у Літинському повіті. 02.09.1922 р. загін отамана Гальчевського-Орла у кількості 66-ти осіб залишив радянську територію, перетнув Збруч та повернувся на територію Польщі. На початку липня 1923 р. усього лише з 5 повстанцями знов перейшов на радянську територію, де партизанив у Літинському, Летичівському, Ново-Ушицькому та Жмеринському повітах. Восени 1923 р. повернувся до Польщі. 01.04.1925 р. з 10-ма повстанцями втретє перейшов на радянську територію для ведення партизанської війни. Вкінці 1925 р. повернувся до Польщі.

На еміграції жив у Варшаві. З 1928 р. під прізвищем «Войнаровський» служив контрактовим офіцером (майором) у польській армії — у 67-му піхотному полку (Бродниця). У серпні 1939 р. командував позаштатним 4-м батальйоном цього полку. З 08.09.1939 р. — командир батальйону Оборони Народової «Бордниця», відзначився у боях проти німецьких військ під м. Кутно, був представлений до ордену «Віртуті Мілітарі». Останнє звання у польській армії — капітан.

Потрапив до німецького полону, у січні 1940 р. був звільнений за клопотанням уряду УНР в екзилі.

16.06.1942 р. сформував та очолив т. зв. Холмський легіон самооборони, що воював на території окупованій німецькими військами. Загинув у бою з польськими партизанами у с. Переселовичі (тепер — Сарненський р-н Рівненської обл.).

ЦДАВОУ — Ф. 4544. - фонд 61-го Гайсинського полку ім. С. Петлюри; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 824. — С. 151–159; Ф. 4543. — Оп. 1. — Спр. 18. — С. 35–39; Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. — Київ. — 1998. — С. 53–73; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Аьвів. — 2003. — С. 77, 193, 260; Руккас А. Участь українців — контрактних офіцерів польської армії у вересневій кампанії 1939 р.//Київська Старовина. — Київ. — 2003. — Ч. 3. — С. 90–102.

ГАМЗА Антін Васильович

(17.01.1885-?) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Крюків Кременчуцького повіту Полтавської губернії, брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З червня 1920 р. — командир кінної сотні 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Був поранений у бою 07.10.1920 р. З 23.11.1920 р. — командир 3-го кінного полку 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

Тамченко Євген, фото 1907 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадіе)

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 83; Ф 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 48; Отрешко- Арський М. На Дністровському пляцдармі у січні— травні 1920 р.//Тризу6. — Нью-Йорк. — 1975. — Ч. 79. — С. 10–18; Ч. 80. — С. 13–22.

ГАМЧЕНКО Євген Спиридонович

(27.07.1874-24.06.1931) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Закінчив Житомирську класичну гімназію, військово-училищні курси Київського піхотного юнкерського училища (1897), служив у 38-й (Картуза- Береза) та 5-й (Житомир) артилерійських бригадах. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1907). З 06.03.1909 р. — обер- офіцер для доручень штабу Іркутської військової округи. З весни 1915 р. — штаб-офіцер для доручень штабу Гродненської фортеці. Згодом — начальник штабу 28-ї піхотної дивізії. З 11.12.1915 р. — полковник, командир 115-го піхотного Вяземського полку. З 06.08.1917 р. — начальник штабу 3-го армійського корпусу. З грудня 1917 р. — генерал-майор, начальник 27-ї піхотної дивізії. У лютому 1918 р. демобілізувався.

З червня 1918 р — начальник штабу Сердюцької дивізії Армії Української Держави. 14.12.1918 р. був інтернований у Києві військами Директорії, відмовився служити УНР та разом з іншими старшинами Офіцерських дружин був відправлений до Німеччини, перебував там у таборах для інтернованих осіб.

Тамченко Євген, фото 1930 року (ДАСБУ)

У липні 1920 р. вступив до Армії УНР.

24.07.1920 р — начальник штабу 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. З 18.09.1920 р — начальник штабу 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР 3 грудня 1920 р. вважався дезертиром.

Виїхав до Чехо-Словаччини, звідти — до Німеччини, де звернувся до радянського посольства з проханням про повернення в Україну. У березні 1923 р. виїхав до СРСР. З 01.05.1923 р. — викладач 9-ї Іркутської піхотної школи РСЧА. Згодом — викладач 10-ї Сумської піхотної школи. З 1924 р. — викладач Київської об'єднаної школи ім. С. С. Каменева. З 1927 р. — завідувач військового кабінету Київського Медичного інституту. 12.01.1931 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). 22–23.06.1931 р. — засуджений до розстрілу, страчений у Києві та похований у братській могилі на Лукянівському цвинтарі.