Розділ «Підготовка власного старшинського корпусу Армії УНР»

У цьому реєстрі не згадано випускника школи старшину 5-ї Херсонської дивізії Левка Костянтиновича Славіковського (Словіковського, 18.02.1900 р. н.), який під час боїв у листопаді 1920 р. потрапив у радянський полон. Однак юнакові якимось чином вдалося втекти та дістатися до Польщі. У 1923–1924 рр. Л. Славіковський служив у польській армії, а потому працював урядовцем у податному уряді Польщі. Під час Другої світової війни він вступив до німецької армії, де перебував аж до 15.05.1945, а пізніше опинився в українському таборі для переміщених осіб у Шляйсгайм{368}.

Трагічно склалася доля Петра Маринича, народженого 16 січня 1899 р. у м. Ічня Чернігівської губернії, який у листопаді 1919 р., на відміну від багатьох інших новоспечених хорунжих, прибув до місця свого призначення — полку Морської піхоти. Рештки цієї частини на початку Першого зимового походу було згорнуто у сотню 2-го (згодом 29-го) куреня Збірної Київської дивізії. У складі його П. Маринич брав участь у Першому зимовому поході, кампанії 1920 р. і Другому зимовому поході. Його життя, як і багатьох інших вояків 4-ї Київської дивізії Армії УНР, обірвалося під Базаром 22 листопада 1921 р. — він був розстріляний більшовиками серед 359 інших військовополонених{369}.

Зауважмо, що тільки 17 старшин зі 163-х — тобто 10 %, після випуску залишилися на службі в Армії УНР. Але тут не враховано померлих від тифу, загиблих під час Першого зимового походу та в боях 1920 р., полонених і розстріляних ворогом тощо (наприклад, у списку загиблих, поранених і залишених хворими вояків Запорізької дивізії під час Зимового походу згадується хорунжий Охрименко; але чи це — Охрименко Василь, який закінчив Спільну військову школу, чи якийсь інший — невідомо).

Сьогодні вже неможливо встановити, хто з випускників школи загинув у боях грудня 1919 — листопада 1920 р., а через це, відповідно, — не потрапив до списків кавалерів нагород або підвищених до наступних рангів. Є дані лише про загибель у той час трьох хорунжих Армії УНР: Іванова Івана, Тржепеля Михайла та Леймана Андріяна.

Чимало випускників школи розійшлося по домівках. Так, відома доля хорунжого Миколи Харуся, 1898 р. н., який після випуску був призначений до 1-го полку Морської піхоти. На початковому етапі Харусь брав участь у Першому зимовому поході, але потім повернувся додому — до м. Гриців Волинської губернії. За станом на 1926 р. був зареєстрований як колишній петлюрівець у місцевому відділку ДПу. Подальша його доля невідома{370}. Один з товаришів Харуся по випуску — колишній юнак-чотовий Іван Березюк, 1891 р. н., також на 1926 р. числився у реєстрах ДПУ за місцем проживання — ум. Троянів. Інших даних про нього немає{371}.

Із 16 випускників Спільної (Житомирської) військової школи — старшин Армії УНР 1920–1923 рр. докладніші відомості є лише про долю двох. Перший, Іван Винник (1898—10.03.1985), уродженець м. Долина на Бойківщині, учасник двох Зимових походів, в еміграції став знаним громадсько-політичним діячем. Помер у Нью-Йорку, похований на цвинтарі Баунд-Брук{372}.

Другий — старшина Антін Конкель (у документах його прізвище часто помилково записували як «Конкін») — чех за національністю та римо-католик за віросповіданням. Не виключено, що саме він був прапороносцем школи, яскраво описаним у спогадах Антоненка-Давидовича. У Дієвій армії УНР він служив з 15 березня 1919 р. як козак 4-го полку Січових Стрільців. З 4 квітня навчався у Житомирській юнацькій школі, по її закінченні був призначений до Гайдамацької бригади, на чолі якої стояв отаман Волох. Дезертирував з неї, коли зрозумів, що Волох хоче перейти на бік червоних, і 15 грудня 1919 р. був інтернований поляками. Потому вступив до 6-ї Січової дивізії Армії УНР, у лавах якої 11 листопада 1920 р. був поранений. 1922 р. виїхав до Чехословаччини. В подальшому підтримував стосунки з урядом УНР в еміграції {373}.

Залізні хрести за Зимовий похід і бої отримало тільки шестеро юнаків Спільної військової школи: Коваленко Василь, Роніс Михайло, Кукшин Ларіон, Пасічніченко Тихон (усі — у складі Збірної Запорізької дивізії Армії УНР), Шевчук Трохим та Гайківський Петро (у складі Збірної Волинської дивізії Армії УНР). З них троє згодом закінчили Кам’янецьку спільну юнацьку школу (Коваленко, Кукшин та Роніс — 1-й випуск 1921 р.), а Трохим Шевчук за бойові заслуги був одразу підвищений з юнаків до рангу поручика Мазепинського кінного полку Армії УНР. Інші двоє залишалися у своїх полках підстаршинами. Відома подальша доля лише одного з них — Петра Гайківського (народився 13.01.1897 у с. Кричунове на Поділлі). У 1930 р. він закінчив хіміко-технологічний відділ Української господарської академії у Подєбрадах і працював інженером{374}.

Микола Отрешко-Арський згадував, що з кінного відділу Спільної військової школи, який на початку листопада 1919 р. нараховував 120 шабель та 60 піших юнаків, у другій половині 1920 р. в Армії УНР служило 22 юнаки. Причому 18 із них 1921 р. закінчили Спільну (Кам’янецьку) військову школу, а ще 4 — залишилися підстаршинами у полках кінноти{375}. Однак, очевидно, ці дані применшені.

Сам Отрешко-Арський після втечі від Волоха повернувся додому — до м. Нова Ушиця. Тут на початку лютого 1920 р. разом із братом Андрієм (також колишнім юнаком) на заклик товариша по навчанню Олександра Павлюка вступили до Т. зв. Кінного загону ім. І. Сірка, який формував сотник Ростислав Корчунов (Кручених). Згодом до цього загону влилася група з 12 надійних юнаків-кіннотників, які ще у листопаді 1919 р. були залишені у Кам’янці-Подільському для охорони Експедиції з заготівлі державних паперів УНР (іншими словами — друкарні грошей та державних паперів). Отже, у Кінному загоні ім. І. Сірка, який невдовзі увійшов до 2-ї стрілецької (згодом 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР, зібралося 15 юнаків-кіннотників{376}.

З цієї групи лише п’ятеро у червні 1920 р. перейшли до Кам’янецької спільної юнацької школи й закінчили її (брати Отрешко-Арські, Гриць Сухин, Іван Чесно та Микола Бурківський). Крім того, М. Отрешко-Арський писав, що юнак Олександр Павлюк перевівся до Мазепинського кінного полку, де був підстаршиною, рідні брати Фліси (Роман та Михайло) та юнак Федина (всі — галичани) у червні 1920 р. з Армії УНР виїхали додому; сліди інших загубилися.

У списку лицарів відзнаки Залізного Стрільця маємо імена ще 16 юнаків Спільної військової школи, які весь 1920 р. прослужили у 3-й Залізній дивізії Армії УНР: Акаловський Вадим, Голуб Григорій, Демченко Петро, Єрмолків Леонід, Загоруйко Пилип, Зелянд Євген, Козачок Олександр, Лазаркевич Костянтин, Морозовський Петро, Писарюк Гриць, Ріхтер Сигізмунд, Сербін Максим, Сердюк Данило, Солтинський Микола, Трубний Олександр, Яблонський Іван{377}.

Із них четверо у 1921 р. закінчили школу старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії, шестеро були у другому випуску Спільної військової школи 1922 р., троє — у третьому випуску, троє залишилися підстаршинами 3-ї Залізної дивізії. Двоє з вищезгаданих юнаків — Вадим Акаловський та Петро Демченко, загинули під час Другого зимового походу, останній був посмертно підвищений до звання хорунжого{378}.

Певна частина колишніх юнаків залишилася на службі в Армії УНР, але вже не вступала до відновленої Спільної юнацької школи. Приміром, у складі 6-ї Січової дивізії, що формувалася в лютому 1920 р. у фортеці Берестя-Литовське, входило 7 юнаків: Дряпайло Степан, Прокопович Гриць, Онищенко Дмитро, Кузик Дмитро, Черній Іван, Афанасієвський Василь, Чалій Матвій{379}. Серед них один (Афанасієвський) у 1922 р. став випускником другого випуску Спільної юнацької школи. Решта служила в дивізії підстаршинами.

У складі Охорони Головного Отамана найкращим підстаршиною вважався 24-літній чотовий Павло Остахів — колишній юнак Житомирської школи. Але вступати на навчання до Спільної юнацької школи він відмовився{380}.

Загалом із юнаків Спільної військової школи у 1920 р. зі зброєю в руках обстоювало незалежність УНР близько 200, тобто третина від загальної кількості випускників молодшого курсу. Весь 1-й випуск Кам’янецької (Спільної) юнацької школи 1921 р. становили колишні юнаки, а це — 77 осіб. Значний відсоток налічували вони й у 2-му випуску цього закладу 1922 р., повернувшись до навчання зі своїх частин лише після того, як Армія УНР вийшла на інтернування до Польщі. Певна кількість колишніх юнаків залишилася в армії як підхорунжі, деякі з них згодом закінчили школу старшин військового часу 3-ї Залізної дивізії, а окремих підвищено до старшинських рангів за бойові заслуги.

Спільна (Кам’янецька) юнацька школа, 1920–1924 рр

Наприкінці 1922 р. замість генерал-хорунжого Миколи Шаповала посаду начальника Спільної юнацької школи обійняв полковник Костянтин Цурканів, який 15 серпня 1923 р. здійснив 3-й випуск (48 старшин), а в червні 1924 р. — 4-й (32 старшини). У числі останніх по другому разу зі школи випустився поручик Григорій Полтавченко, який раніше залишався тут, щоб «підтягувати» четвертий курс юнаків. Потому Спільна юнацька школа була розформована.

Після відходу 18 листопада 1919 р. Спільної військової школи з Кам’янця-Подільського у місті залишилося кілька десятків старшин та юнаків: хворих на тиф і тих, що виконували різні державні завдання (охорона складів, Експедиції заготівлі державних паперів тощо), а також ті, хто не бажав іти у безвість походу, згодом названого Першим Зимовим. Серед них були й викладачі та стройові старшини школи: начальник кінного відділу підполковник Олександр Пучківський, командир пішого куреня сотник Євген Нікітін, поручик Аркадій Валійський. З наявного кадру школи було сформовано юнацький відділ, який 11 грудня 1919 р. перейменовано у загін охорони Експедиції заготівлі державних паперів. До складу цього загону також було зараховано велику кількість українських старшин, що з різних причин залишилися в місті. 5 січня 1920 загін було приєднано до 1-ї пішої сотні новостворюваної Кам’янецької пішої юнацької школи УНР. Начальником школи став підполковник Пучківський, ад’ютантом — сотник Нікітін. Так у Кам’янці-Подільському почалося нове життя юнацької школи армії УНР{381}.

За станом на 17 березня 1920 року серед навчального складу школу нараховувалося 77 юнаків{382}. Наприкінці квітня 1920 р. один із курсових старшин школи, Сава Яськевич, об’їхав усю Волинь і зібрав колишніх юнаків Спільної (Житомирської) військової школи, що напередодні Першого Зимового походу розійшлися по домівках. Ними було укомплектовано 2-гу сотню.