Розділ «Підготовка власного старшинського корпусу Армії УНР»

Юнакі голі, босі і брудні. Після цього я не знаю, куди звертатись і кого просити. Найголовніша справа, то є будування нашої армії, на наших очах гине і дивно, що на це дивляться байдужим поглядом. Знову кажу: становище критичне і вийти з цього становища можна лише одним шляхом, а саме: Пан Військовий Міністр мусить видати категоричні накази до Головінта і Головного Постачання, щоб школа в тижневий срок була задоволена одежою, білизною і обуттям. Як виняток, доручити справу постачання улаштувати самій школі, видавши відповідний аванс на заготовку продуктів на всю зиму. Видати аванс по кошторису на улаштування кінного та інженерного відділу. Другого шляху я не бачу і це є єдиний порятунок.

Що ж торкається до роботи Держіна школи, то це мною було зазначено в докладі 4-80 і до цього часу вона не змінилася. Як громадянин, я мушу заявити, що працювати і не бачити жадних наслідків своєі праці я не можу. Порівнюючи зі становищем школи і інспектор перебуває не в ліпшому становищі.

Аби робота надалі пішла успішно, для того необхідно створити такий штат інспекторату: 2 помішники, 1 діловод і 1 оповісник.

Два помішники необхідні для того, що один із них повинен завжди доглядати за муштровим навчанням, а другий за господарською частиною. Як там, так і там праці досить багато і праця та вимагає уваги. Сам же інспектор повинен цілком віддатись догляду за вихованням юнаків, заходити щоденно на лекції, вести культурно-освітню роботу і позашкільне виховання, на що особливо треба звернути увагу. Кожен із внов прибуваючих юнаків здебільшого мають освіту нижче середньої і тому треба досить приложити праці, аби розвинути їх світогляд і виховати старшину націоналіста-демократа. Завдяки тому, що школа складається з чотирьох відділів, інформації разом подавати не можна, от і тут помішники будуть допомогати інспектору, як інформатори. Діловод потрібен для ведення канцелярії, бо канцелярська праця занадто багато відніма часу у інспектора.

Крім цього всього, інспектор завжди мусить бути і серед курсових старшин, аби кожного їх ізучити і знати, що він за чоловік і чи можна йому доручити виховання юнаків. До цього часу я зовсім мало знаю курсових старшин, бо дуже рідко з ними доводиться говорити. Отже з огляду на все це я дуже прошу як наскоріше затвердити штат інспекторату і доручити мені самому набрати цей штат і представити Вам на затвердження. Мені дуже бажано взяти собі в помішники людей партійних, певних демократів, лише тоді можна з повністю провадити працю»{351}.

Незважаючи на проблеми, описані у доповіді державного інспектора полковника Неїла-Палія, Спільна військова школа все ж за кілька тижнів нарешті спромоглася зробити перший випуск старшин Дієвої армії УНР. Свято Першого випуску українських старшин відбулося 5 листопада 1919 р. у кам’янецькому міському театрі. Як свідчить віднайдений в архіві реєстр випуску, школу закінчило 163 юнаки{352}. М. Отрешко-Арський твердить, що випускників було 196 осіб{353}. Не виключено, що в цьому випадку мемуарист помиляється.

Після випуску новоспечені українські хорунжі мали роз’їхатися по своїх частинах. Відповідно до наказу по Дієвій армії УНР від 14 листопада 1919 р., випускники розподілялися по частинах так:

до 1-го пішого Рекрутського полку — 25 хорунжих;

до 2-го Рекрутського Пластунського полку — 21 хорунжий;

до 3-го Рекрутського Січового полку — 20 хорунжих;

до полку Морської піхоти — 25 хорунжих;

до Запорізької групи — 40 хорунжих;

до Гайдамацької бригади — 20 хорунжих;

приряджені до Спільної Військової школи — 9 хорунжих;

випущені без призначення — 3 хорунжих{354}.

Частина випускників дісталася до своїх частин, а інші були об’єднані у старшинську сотню при Спільній військовій школі.

18 листопада 1919 р. школа на чолі з полковником П. А. Вержбицьким відбула до Проскурова, а за два дні — під ст. Деражня на фронт проти білогвардійців. Чисельність її значно зменшилася. За спогадами Володимира Сосюри, у складі 1-ї сотні, де він тепер служив, на фронт виступило 33 вояки включно з командиром (замість понад 100, які рахувались у сотні за штатом). Що ж до інших, «то юнаки, що в тилу були дуже дисципліновані, удавали з себе героїв, розпиналися за неньку-Україну і співали патріотичних пісень, майже всі здезертували або захворіли на живіт»{355}.

Якщо припустити, що у кожній із чотирьох піших сотень на фронт вирушило всього по 33 вояки, плюс хоча б 100 випускників Спільної військової школи у Старшинській сотні (хоча, напевно, їх було менше), 120 шабель кінного відділу школи (за твердженням М. Отрешка-Арського) та 30–40 юнаків із гарматного відділу, то загалом нараховується близько 400 осіб. Отже, майже 350 юнаків і викладачів з різних причин залишилися у Кам’янці або «погубилися» в дорозі.

Перший бій з білогвардійцями виявився вдалим для юнаків: за допомогою українських панцирних потягів «Хортиця» та «Вірний син України» вони розбили ворожий панцирний потяг «Ураган». Окрім того, хтось із юнаків влучив з рушниці в командира іншого ворожого панцирного потяга — «Коршун». Однак уночі з 20 на 21 листопада 1-ша юнацька сотня на чолі з хорунжим Свідерським у монастирі с. Коржівці у повному складі потрапила в полон до Сімферопольського офіцерського полку білогвардійців.

Саме у цій сотні був Володимир Сосюра, який у спогадах докладно описав її подальшу долю.