Розділ «Підготовка власного старшинського корпусу Армії УНР»

1-го травня нас відвідує пан Головний Отаман; радісне обличчя та велике задоволення, що нас бачить добре вдягненими, гордими бути в майбутньому старшинами рідної Армії. Кілька милих слів і Його віра, як і наша загальна, що в швидкому часі здобудемо нашу Державність. Інспектором клясів призначено полковника М. Аорченка (кол. інспектора Київської реальної школи). До СВШ прибувають генерали Юнаків, Дядюша та <підполковник> Порохівський. 23-го травня СВШ переїздить до Вінниці, де населення із захопленням нас зустрічає. Раптом — погіршення фронту і 1-а сотня виконує ролю ар’єргарда; 16-го червня 1920 р. СВШ залишає Вінницю, весь час в постійній поготівлі та 23-го червня СВШ повертається до Кам’янця-Подільського; з 11 червня командиром 1-ї сотні стає пполк. В. Немоловський (його брат юнак 2-ї сотні). Курсовими старшинами: сотник Каліновський, сотник В. Білинський, пор. Іванів та хор. Аушненко. Швидкий відступ польської армй примушує Укр. Головну Команду вислати юнаків у загрожені ворожою кіннотою райони і 1-а сотня 1-го липня є в Ярмолинцях; тут юнаки 1-ої сотні здіймають залишені гармати і вперше ми готові до бою з нашими власними гарматами.

6 гармат ситуацію поліпшує і ми, 1-а сотня, повертаємося до Кам’янця-Подільського 11-го липня. Ворожа кіннота робить глибокий рейд в наше запілля і перша сотня прикриває відступ всієї армй. Нас, 1-у сотню, забули повідомити, і ми були дивними свідками паради кінноти Котовського, але мужня постава сотника Зубка-Мокієвського, що став командиром 1-ої сотні, загальне спокійне ставлення юнаків до цієі несподіваної пригоди, поміч місцевих людей і ми відійшли далі та знов злучилися зі всією Армією.

14-го липня 1-а сотня переходить Збруч; щимить юнацьке серце при думці, що треба покинути рідну землю, але вірний добровільно прийнятому обов’язку, скріпленою вояцькою присягою, всі себе вважають здатними до всіх забов’язань часу. В Галичині я здибаюся з моїми побратимами з Корпусу Січових Стрільців. І нас юнаків населення гарно приймає та частує. В Яслах так само місцева укр. інтелігенція з глибокою симпатією ставиться до нас. Нарешті ми в Станіславові і знов лекції, варта, а 20-го й 21-го липня 1-а сотня є в Городенці. На фронті завжди червона кіннота; тут у Хриплині парада перед Головним Отаманом; 1-а сотня зберігає залізницю, а 25-го липня повертається до м. Ясла.

30-го липня полк. П. Пучківський залишає керування СВШ і на його місце призначено полк. Миколу Шаповала. 1-а сотня забезпечує запілля і знов ми у Хриплині й 2-го серпня знов ще парада перед паном Головним Отаманом. 8-го серпня СВШ повертається до Станіславова. Події на фронті, тому 17-го серпня 1-а сотня в Галичині забезпечує запілля; 19-го серпня 1-а сотня в Тисмениці. 21-го серпня під жахливим дощем перевірка командиром ген. Михайлом Омеляновичем-Павленком. 22-го серпня у Надвірній; 1-у сотню посилають догнати утікачів до Чехії.

1-го вересня Іезуполь. В Іезуполі 1-а сотня до 6-го вересня і знов повертається до Станіславова. Дали кілька днів, щоб усіх нас привести до ладу; знов лекції та муштра. 24-го вересня у Карпатах, 1-го листопада у Чорткові, а 3-го листопада ми в Україні. Ми, 1-а сотня, що одержали літню уніформу англійської армії, починаємо відчувати холод, але несемо дозорчу службу; 5-го листопада 1-а сотня в Кам’янці-Подільському. 13 листопада вся СВШ виходить на фронт. 14-го листопада 1-а сотня в Демшині, 15-го листопада в Калині; 17 листопада в Кадіївцях в Тукові; 19-го листопада ми відрізані від всієї армії; вперше здибаємо наших вояків у Вівсях, Сатанові та Голохвастові. 20-го листопада 1-а сотня у Волочиськах.

21-го у Підволочиську — військове інтернування. Бачу моїх улюблених побратимів як гордо заховують їхній неймовірний сум. Кіннота ген. Балаховича (російська) тікає в жахливій паніці. Я з Олексою Бурлієм лишаємося позаду сотні; раптом полк. М. Лорченко каже нам двом, щоб ми врятували мільярдове військове майно. Отож, ми, зібравши декілька телефонів, з бідою знаходимо нашу 1-у сотню. 25 листопада Товстолуги і 26 листопада Тернопіль; 28 листопада СВШ в таборі інтернованих у Аанцуті. Починається сумне життя, але знов лекції та муштра.

7-го березня нас відвідує ген. В. Петрів, а 14-го квітня — пан Головний Отаман. 1-го травня Розговіни — разом з нами командарм ген. Омелянович-Павленко. 16 травня ми покидаємо Ланцут. 17-го травня Тарнів, 19 травня прибуваємо до Вадовиці.

14 липня 1921 року 1-ий випуск старшин СВШ покидає табор Вадовиці. Головний Отаман своєю присутністю вніс великий ентузіазм, і — це був великий день для всієї СВШ. В таборі починається роз’їзд всіх частин, — більшість від’їзжає на роботи. Ходять чутки про ліквідацію табору; нас продовжують муштровати; йдемо на топографічні знімки. 9-го жовтня СВШ залишає табір Вадовиці, а 10-го жовтня о 1-ій годині дня ми є в таборі Каліш. Надзвичайно мила, сердечна зустріч, що її зробив нам ген. О. Удовиченко, як також сердечне ставлення ген. Загродського, нам надало нової віри в покращення нашої долі. Табір Каліш кращий за Ланцут та Вадовиці: кращі харчі та глибока сердечність наших двох великих улюблених генералів, що багато з нас їх знали на полі бою. Пригадуються мені слова ген. О. Удовиченка до нас, до гайдамаків у Києві: “будьте чесними мужніми та добрими”. Обидва генерали з перших днів нашої визвольної боротьби стали легендарними національними лицарями. Коли Укр. Армія покинула рідні лани та була інтернована, ген. О. Удовиченко зробив заклик до українців цілого світу, щоб не забули тих, що зі зброєю в руках боролися за Державність України, і певні покращення нашого таборового життя були наслідком його великої жертвенної праці та великого престижу його імені. СВШ в кращих та спокійніших умовах продовжувала своє вояцьке життя. Існування таборової юнацької школи, де я зустрів чимало побратимів, старих вояків Укр. Армії, як також багатьох старшин, що з початку нашої боротьби винесли весь тягар керування та відповідальности. Таборовий театр, церква — це було великою моральною підтримкою для всіх. СВШ продовжувала муштру, лекції, тактичне навчання, топографічні знімки. 22-го липня 1922 року 2-ий випуск молодих старшин Армії УНР мав шану бачити та вітати Головного Отамана. Ми молоді хорунжі мусили бути в частинах, що ми самі їх обрали»{391}.

Додамо до оповідання Леоніда Буткевича, що 1-й випуск Кам’янецької юнацької школи у кількості 77 осіб цілком складався з колишніх юнаків Спільної (Житомирської) військової школи. Він мав відбутися ще наприкінці 1920 р, але через відступ на польську територію став можливим тільки у середині липня 1921 р. Начальник школи генерал-хорунжий Микола Шаповал і ад’ютант підполковник Євген Нікітін описали цю подію у своїй доповіді на ім’я Симона Петлюри від 16 червня 1921 р.:

«В час перебування в минулому році Юнацької Школи в Станіславові та Кам’янцю-Подільському, коли ще Школа була озброеною й цілком чинною, іменування випускних юнаків старшинами з наданням першої старшинської ранги хорунжого намічалося як Педагогічною Шкільною Радою, так і самою Командою Школи після проходження та закінчення програмового курсу (Новий Рік), а для першої партії кінноти на місяць пізніше, саме 1 лютого біжучого року.

Несподіваний відворот армії та евакуація Школи із Кам’янця, її роззброєння та інтернування перервали навчання Школи та на багато місяців спаралізували її чинність в самий той час, як для піхоти лишалося до випуску 1 1/2 місяця, а для кінноти 2 1/2.

Намічені до іменовання старшинами та випуску юнаки належать в переважній своїй більшості до тих, котрі в ріжні часи проходили курси в ріжних юнацьких школах, числять за собою 2–3 роки перебування в юнацькому стані, а взагалі всі перебували на військовій службі по декілька років, практично во всіх родах військового життя та діяльності вправлені цілком задовольняючи, і данне положення роззброєння й певного роду нечинності яко військового закладу з причини відсутності оружія не являється перешкодою, аби закінчивши курс теоретично-клясного, а до деякої міри й практичного (зйомки, тактичні задачі) навчання, аби сих юнаків тепер же, в час інтернування, не іменувати їх старшинами.

В данний момент, після напруженої праці по навчанню сих випускних партій в Ланцуті за останні 1 1/2 місяця й також по переїзді й у Вадовицях, повний курс включно з ухваленими Педагогічною Радою муштровими іспитами буде цілком закінчений обидвома партіями — першою пішою (31 юнак) й першою кінною (36 юнаків) через 28 днів, а саме 14 липня біжучого року, після чого на другий день, 15 липня можна вже. всіх їх іменувати першою старшинською рангою хорунжого»{392}.

Викладачі та слухачі останнього (4-го) випуску Спільної військової школи, Вадовице, 27.08.1923. Посередині — начальник школи підполковник Костянтин Цурканів, праворуч від нього завуч класів генерал-хорунжий Олександр Пороховщіков, ліворуч — начальник кінного відділу підполковник Юрко Ордановський (фото з приватної колекції)

Микола Отрешко-Арський, який був серед випускників 1-го випуску кінного відділу Кам’янецької пішої юнацької школи, також залишив оповідь про своє навчання та урочистий день випуску:

Студенти Української Господарської академії — випускники Спільної юнацької школи, з начальником школи генерал-хорунжим М. Шаповалом, фото 1920 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

«Незабаром школу перевели до Вадовиць, де були спеціальні приміщення на класне навчання, репетиції і кінцевий іспит. Одного дня скликано старший курс і під керівництвом полк. Трутенка почалося писання перебігу служби для старшинського послугового реєстру. Далі було видано кожному з випуску школи по 5000 польських марок на видатки, зв’язані з іменованням. Наш інспектор класів ще чогось не скінчив, але отримавши наказ від начальника школи, мусив і своє закінчити. Отож був усталений день випуску, і до того готовився весь табір. В параді, крім школи, мали взяти участь Запорозька і Окрема кінна дивізії. Завдяки полк. Липінському (ком. гарматчиків) (насправді це був підполковник Ліпський. — Я. Т.) створилася під його диригентурою струнна оркестра; грали в ній юнаки з ріжцих родів зброї. З кінноти грав мій брат Андрій на басмандолі балалайці, я на балалайці. Трали і гарматчики брати Собічевські та ще інші. Зробивши кілька репетицій, полк. Липінський задемонстрував малий концерт перед американцем, завідуючим кантиною “ІМКА”. Почувши нашу гру, він так перейнявся, що зараз же попросив подати список потрібних інструментів для повної оркестри. Полк. Липінський скористав з цієї пропозиції і склав список інструментів не тільки на струнну, але і духову оркестру. Американський представник негайно поїхав до Кракова і на другий день вечером привіз все, що було потрібне. Ми мали гарну струнну оркестру з 15–18 осіб і духову, на початку, 5–7 осіб, а пізніше до 10–12 осіб. В духовій оркестрі грав на кларнеті від самого початку портупей-юнак Грицько Сухин. Факт був той, що наша духова оркестра, створена старанням і подиву гідною упертістю полк. Липінського, за кілька тижнів до випуску мала в репертуарі досить поважну кількість маршів. Репетиції паради проходили під музику, а за день до самої урочистості зроблено загальну репетицію всієї залоги. Струнна оркестра давала концерти в шпиталі для хворих і ранених вояків, за що ми мали (члени оркестри) у “ІМКА” тютюн, какао та інші речі безплатно. Трали також в театрі і кінотеатрі, очевидно вечорами. Пригадую особу полк. Липінського. Високоінтелігентна, музикально-здібна людина, надзвичайно енергійна, тактовна і, крім того, мала дар непересічного організатора. Власне, тільки така людина могла зробити з нічого щось. Коли ж прийняти під увагу перебування в таборі і наші надзвичайно скромні можливості, то праця зроблена полк. Липінським, заслуговує на найвищу подяку і оцінку Настав день перед урочистістю випуску: остання репетиція паради, поправки, перевірка одягу, наші нові мундири зі старшинськими петлицями, зверху чіпляли свої юнацькі петлиці (легко притягнуті ниткою), аби їх свобідно зняти. Підготовка до балу і багато ріжних справ, про які зараз не пам’ятаю. На другий день вранці увесь табір придбав святочний вигляд. Несподівано над’їхало авто з Головним Отаманом, вартові старшини забігали по всіх частинах.

Вже чувся при головному в’їзді, як відповідають на привітання. Почався рух колон на величезну бетонову площу зараз же за табором. Вийшла школа. Стаємо на правому крилі, як випускники. Перша колона — піхотинці і друга — розвернутою чотовою колоною 36 кіннотчиків. Командує і веде на параді школу ген. штабу сотн. Цурканів, від сьогодня підполковник, підвищений до цієї ранги за довгу працю при підготовці першого випуску кінноти. Ми всі тішимось з цієї причини, бачучи нашого безпосереднього, улюбленого командира на чолі. На середині площі перед фронтом колон поставлено стіл (аналой), на ньому хрест та євангеліє. Отець протопресвітер Павло Пащевський відправляв молебен. Після молебну всі випускники склали присягу, повторюючи слова за отцем Павлом. З черги зачитуєтся наказ Головної Команди Військ і Флоту УНР Ч. 69 з дня 28 липня 1921 р. про наше підвищення. Після зачитання наказу, перший шеренг обернувся і колишні юнаки познімали один одному юнацькі петлиці, залишаючи на ковнірах петлиці хорунжого. Викликали по черзі молодих старшин. Викликаний знімав шапку, підходив до аналою, цілував хрест і євангеліє, ступав два кроки вправо, клякав на одно коліно та, прощаючись зі шкільним прапором, цілував його, вставав, одягав шапку і в поставі “струнко” віддавав пошану, салютуючи прапору, зворотньо праворуч підходив до столика і підписував бланк зі змістом присяги. Від столика, відбиваючи кроки, підходив до Головного Отамана і представлявся вперше, як старшина, проголошуючи: “Пане Головний Отамане, хорунжий Микола Отрешко-Арський представляється з приводу іменовання в першу старшинську рангу”. Головний Отаман подавав руку і вітав зі старшинською рангою та дякував за службу. “Слава Україні, Слава” — відповідав молодий старшина, потім звертав праворуч та підходив з черги до начальника школи ген-хор. Миколи Шаповала, начальників відділів, підполк. Немоловського, полк. Єлчанінова, підполк. Цурканова і інших старшин школи, що стояли по рангу і посаді. Закінчивши церемоніал, молодий старшина повертався на своє місце в шеренгу. Тим часом Запорожці і Окрема Кінна дивізія готовились до паради, відходячи на дальший край площі, за ними пішла школа, а тоді і випускники, щоб стати на чолі всієї колони. Колона готова, Головний Отаман з його оточенням зайняв місце на трибуні. Аінійні виставлені з правого боку. Ген. штабу підполк. Цурканів на чолі колони школи, звертався лицем до нас і голосно скомандував: “Слухай мою команду” і, розтягаючи слова на повний голос, подав команду: “Школа до церемоніального маршу, в чотових колонах, дистанція до одного лінійного, рівняння вправо!”. Чути було, як далі по колоні повторювалося цю команду окремо по полках, курінях, сотнях. Витримавши довшу паузу, чекаючи закінчення команди до церемонійного маршу, подав знову протяглим — “Кроком”, що луною повторювалося далі (все завмерло, увага всіх звернута була на пполк. Цурканова), і раптом коротке “Руш”. Оркестра з першим кроком грала марш, прямувала на чолі нас до трибуни, заходила вліво, зупинившись перед нею. Наша колона приблизилася до Головного Отамана. Підполк. Цурканів обернувся і скомандував “Струнко! Право глянь! Панове старшини!”. Різкий зворот голови вправо і маршовий крок на повну стопу піхоти був кроком таким, що здавалося бетон полопає, і раптом голос пролунав Головного Отамана: “Здорові були піхотинці!”. “Добр… здоров… Пане Головний Отамане!” — відповідали вони. “Слава піхоті”. “Слава Украіні, Слава!”. Підходили і прибитим кроком зі дзвоном шпор. Головний Отаман з усміхом дивився на нас. “Доброго здоров’я кіннотники’ — був привіт. Ми своїм звичаєм, наголошуючи перше слово, відповідали: “Добр… здоров…, Пане Головний Отаман!”. “Дякую кіннотчикам за службу”. “Слава Україні, Слава!”.

Лунали в повітрі привіти і відповіді на чужій землі.

За трибуною заходили вправо і ставали біля неї разом із піхотою, але в один шеренг та салютували всі частини. Проходила наша колона і віддавала нам пошану, як старшинам. Далі видно було голову колони Запорожців. Проходили славні піхотинці, бригади — одна за другою твердим своїм кроком. Одні назви вказували на їхній бойовий шлях, а саме: Богданівці, Дорошенківці, Наливайківці та інші. За ними кіннота, на чолі її командир-герой полк. Петро Дяченко, що прилягав на одну ногу, внаслідок тяжкого поранення під м. Большовці в 1920 р. Це ті безстрашні воїни Чорного полку. За ними слідувала Окрема Кінна дивізія (ОДК), яка складалася з 6 кінних полків.