Розділ «Підготовка власного старшинського корпусу Армії УНР»

«Нас ведуть на село… Біля тину крайньої хати прив’язано двоє осідланих коней… Денікінці кинулись у двір. А я ніби за муром.

І їх голоси мені далекі й чужі… Нас вивели за село і построїли в два шеренги. Один проти одного, аби однією кулею порізати двох. Бони економні…

І мені здається, що зараз усі попадають на коліна і почнуть плакати, благати… Але ніхто не падає, і я стою.

— Взвод, стройся!

І після нашої команди “чота, ладнайся!” команда ворогів звучить сухо й гостро…

Їх капітан підійшов до нашого ройового Овсія і сказав:

— Би нас прийшли бити?

Обсій сказав:

— Били й будемо бити…

Але задзвеніли копита вершників, і білий папірець наказу приніс нам життя… <…>

Ми тоскно лежимо і ждемо смерті. Враз вриваються до карпому (технічне приміщення залізничної станції. — Я. Т.) з оголонеми шаблюками кубанці, такі ж, як і ми, чорнобриві і т. інш., і хочуть нас рубати…

Наша третя сотня пішла в атаку на “Коршуна”, і кулею в люк був забитий їх капітан.

До карпому увійшов полковник і сказав:

— Пленние уже нам не враги.

Нас почали переписувати. Один юнак, якому наймення було Мороз, підійшов до столу, віддав честь, стукнув каблуками і на запитання:

— Ваша фамилия?

Сказав:

— Морозов.

Його брат був офіцером гусарського полку Аоброармії.

Нас почали роздягати, а галичан ні. По умові, галичан, яких було вкраплено в наші полки, денікінці відправляли до галицької армй десь під Жмеринкою. Я зневажливо дивився на цих наддністрянських героїв, колишній мій ідеал національної свідомості.