Розділ «Холодний Яр»

Біля другої години дня бій закінчився нашою перемогою, комуністи втекли, залишивши кулемет.

Того ж дня ще й друга частина червоних, підійшовши зі ст. Бобринська, заатакувала наші інші сотні. Ця червона частина була під командою якогось Лопати, що добре знав цю місцевість, та через це і був для нас небезпечним. Наступ розпочав Лопата з вербового лісу на село, в якому були степовики. Вони й дали Лопаті добру "відправу", навіть обстріляли з гармат. Решта червоної частини поспішила звикнути.

Між тим зв'язкові принесли нам недобрі вісті: на Польському фронті настало перемир'я. Польща зрадила армію УНР. Большевики вже перекидають свої частини на південь.

Захвилювались степовики, бо їхні рідні села стали відкритими об'єктами большевицьких наїздів і грабунків. Стали степовики домагатись від Блакитного, щоб повертатись назад на Херсонщину та стати в обороні своїх рідних сіл.

— Краще загинемо в своїх селах, — казали вони, — коли не сила буде боронитись, аніж тут, в далеких лісах будемо гинути, З великим жалем отаман Блакитний мусів на це погодитись.

Почався вимарш степовиків. Спереду рушило до сотні вершників, за вершниками піхота а далі обоз. В ар'єррді вершники Чорного Ворона кількістю до двох сотень. Степовики вийшли від Вербового лісу й плянували перейти залізницю між ст. Трепівка та Канатова щоб прямувати степами де села на півдні зустрічаються дуже рідко. Та нещаслива доля судила їм смертельну зустріч із червоним ворогом. Якраз в той час червона кіннота в розмірі повної бригади, перемаршовувала тут з польського фронту. Біля села Сентова роз'їзд Чорного Ворона наткнувся на роз'їзд бригади червоних. В цій зустрічі двох червоних потрапило до степовиків у полон, а інші втекли і сповістили червоних про небезпеку. Розгорнувшись лавою червоні оточили ліс де сховався Чорний Ворон із своєю кіннотою.

Зав'язався тяжкий, нерівний бій. Чорний Ворон не знав Юбре місцевости і вивести частину не міг непомітно. Повстанці відважно боронились, робили контр атаки і бились у відкритому полі, але прорватись їм не щастило і вони з втратами поверталися в ліс. Тоді червоні почали обстрілювати ліс гарматами. Три години невтихаючи гупали гармати руйнуючи останній захист степових вершників — густий ліс, обсипаючи хоробрих воїнів та їхніх коней осколками смертельного металу. Падали знесилені повстанці, несамовито ржали з переляку коні, розгрібаючи під собою підковами землю, і сумно, з жахом дивилися добрими, великими очима на своїх скривавлених вершників. Іноді жалібно хилили гривасті шиї й гостровухі голови над своїми хоробрими господарями. Нюхали пролиту кров, знову іржали, відходили з наміром тікати і знову вертались, несучи на своїх спинах сідла для своїх вершників. Не хотілося розлучатися ні людям, ні коням. Голі стовбури поламаних дерев люто дивились на ворога, що залізними кліщами своїх п'яних лав стискав чим раз більше й тісніше арену боротьби хоробрих синів України.

Ще один-два тісніших кроків до середини поля бою і тисяча червоних горлянок закричали:

— Сдавайтєсь!… Вам всьо будет прощено!…

Ніхто з козаків Чорного Ворона й на думці не мав, щоб здаватися, просити прощення у тих, хто був винен у цьому кривавому замірі. Час від часу ще лунали спорадичні постріли повстанців, попереджуючи ворога що ще не всі оборонці Правди тут полягли… ще жила між ними надія, що побратими-холодноярці, які були не так далеко, почують стрілянину з гармат і прийдуть на допомогу.

Полковник Хмара, почувши ураганну стрілянину і довідавшись про окруження Чорного Ворона червоними, поспішив на допомогу, але з двома сотнями кінноти стримався встрявати у відкритий бій з бригадою комунарів Піхота холодноярців і Хмари спішила на допомогу, але віддаль узяла своє.

Наблизившись, розвернулись і фронтом пішли у наступ. Червоні, побачивши фронт, заметушились, зробили декілька пострілів на удар і на шрапнель, але повстанча лава не спинилась.

Червона кіннота скоро зникла. У закутку лісу було відрізано до двох десятків червоних кіннотчиків, яким частина недобитих повстанців Блакитного ще робила спротив.

Як не поспішали холодноярці, але відбити червону навалу вже не встигли.

Коли наблизились, то було вже пізно… навколо була мертва тиша… Ніхто вже не стріляв, не стогнав і не плакав. Все лежало покотом, спочатку червоні, а далі в перемішку, горді бійці Степовики разом зі своїм командиром, хоробрим Чорним Вороном слали вічним сном.

Ліс і поле навколо постелили їм рідну постіль своєї ласкавої МАТЕРІ—УКРАЇНИ.

Стомлений велетень — ліс поклав їх спати на своїх пахучих здорових грудях, а вінок, уквітчаних васильками й материнкою меж навколо поля й лісу, сумно й тихо ронив буйні сльози цвіту. В ранковому і вечірньому тумані довго пахла вологість рідної крови… /Червоні ж пішли далі катувати Матір — Україну/.

Наступного дня рідні українські села з невимовною й глибокою любов'ю і печаллю ніжно збирали докупи тіла хоробрих Синів України. З тихою молитвою, з бозмежним пієтизмом хоронили Лицарів Волі…

Так у лісі Раєвського вад просікою, що проходить майже балкою із Шпакової до Розумієвки, де сходяться дві балки, на тому підвищенні, постав бугор — могила хоробрим Борцям за Волю України.

Не забудь і ти, мій читачу, тієї, й багатьох інших таких могил в Україні. Помолися за тих, що в них спочивають, а пам'ять про них зберігай навіки.