Розділ «Частина І»

За вісім місяців я закінчив школу прапорщиків, але нас ще протримали там два місяці. Возили нас на тактичні вправи за 200 верст від Омська. Під час навчання у школі ставлення викладачів до мене було добре, прихильне, хоч мої топографічні завдання буди нікудишні. Мені завжди допомагав у цьому штабс-капітан — поляк. Шістьох нас і двох офіцерів двічі посилали аж до Іркутська по японську матерію яснозахисного кольору на обмундирування та інші речі для школи прапорщиків ч. 2.

Нарешті прийшов день розпуску школи прапорщиків. Командуючий військами Іркутського воєнного округа прочитав приказ про піднесення нас до ранги прапорщиків, зачитав наші прізвища і привітав кожного індивідуально з новою рангою. Так ми стали офіцерами. Не довго вчився, але наволочився, — каже наша пословиця.

До Києва…

Настав день розподілу кому з нас куди їхати на службу. Тягнемо жеребки. Мені попався жереб їхати до Владивостоцького округа, а моєму товаришеві — до Києва. Ми помінялися місцями призначення, бо мене тягнуло до Києва, а для нього Владивосток був вигідніший. Нам видали новеньке обмундирування, а дещо й самі собі купили. Як особисту зброю видавали кортики і шаблі. Я взяв собі кортика.

По дорозі до Києва довелося нам простояти дві доби в Челябінську. Там я побачив багатство Сибіру. Мішки й мішки рябчиків, гусей, качок та різної риби! В Омську на станції і на ринках також були гори мішків з їстивними продуктами, а масло і сир — бочками в кілька шарів. Та й не диво. Коли ми ще з Омська виїжджали на тактичні вправи, то вздовж 200 верст бачили польські й українські хутори, що власники їх випасали отари корів і по кілька тисяч овець. Удої молока вони відвіювали на центрофуґах. Сметана йшла на масло, з молока відігрівали сир, а сироватку пускали каналом у річку. І все це заготовлялося тодішнім способом примітивного господарювання і такого ж примітивного виробництва, а що б то було при теперішньому змеханізованому й раціоналізованому використовуванні сільського господарства!..

Приїхавши до Москви і скористувавшись нагодою кількагодинної затримки поїзда, я, уже в ранзі офіцера, відвідав декого з моїх знайомих. Із Москви поїхав просто додому і пробув у своєму селі цілий місяць. Гостював, кумував, був і старшим боярином, забавлявся. Мати моя дуже раділа, тішилася мною. А перед сусідами та знайомими вихвалялася гордовито своїм сином. Дивіться, мовляв, який син у мене — офіцер!..

Місяць мого гостювання вдома пробіг дуже швидко. Я й не оглядівся як прийшов час прощатися з рідними, сусідами, селянами і знову рушати в далеку дорогу на місце призивчення. Сумно було на душі розставатися з рідним і дорогим серцю куточком широкої, просторої, прекрасної, такої багатої і такої бідної України, не знаючи куди закине мене моя доля і що мене чекає в крутіжі воєнної хуртовини, де щастя і доля людини міняється в одній секунді… Зрештою, це природна річ: солодко зустрічатися і гірко розлучатися.

У Києві комендантом тоді був німець — Медер, а штабс-капітан Олександер Загродський був у нього одним із адьютантів. Медер був дуже суворий і вимогливий до солдатів. Мене призначили до складу 2-ої дивізії, то стояла в Ромні на Полтавщині.

Прибувши в Ромен, я зголосився у штаб дивізії. В канцелярії були офіцери — генерал і полковник, а збоку сиділи якісь дівчата-панянки. Мене запитали, де я хочу служити — в Умані, чи в Черкасах? Слухаючи нашу розмову, дівчата перекидалися стиха між собою словами, сміючись, а потім одна з них і каже до мене:

— А чого то ви цвенькаєте почужому?.. Ви ж українець!..

Тут і офіцер, що оформляв мої папери, заговорив до мене по-українському. Це було для мене дуже дивною і дуже милою несподіванкою, якої я й думкою не міг припускати, а не то що почути. Після оформлення паперів ми пішли всі разом на вечерю.

На службі в Черкасах

Мене призначили помічником командира 12-ої роти 290-го полку в Черкасах, де прослужив я шість місяців. Саме в той час цар Микола II зрікся царського трону Романових. Постало суцільне замішання: бунти, демонстрації, віча, промови-агітації. А трохи згодом вибухла і революція. В Петрограді зформувалося „Врємєнноє правітельство" на чолі з Керенським. У Києві діяла Центральна Рада. Прокинулися з вікового сну-летаргу поневолені народи Російської імперії і заходились як хто умів організовувати свої національні сили для самозахисту і відбудови своїх самостійних держав на своїх етнографічних територіях. З’являлися як гриби після дощу різні банди розбишак, що вбивали і грабували людність для власної наживи. Виникали озброєні і добре муштровані загони різних отаманів, що нікого над собою не визнавали, ніяких програм на майбутнє не голосили, заспокоюючи свою егоїстичну жадобу влади „нинішнім днем" і „роблю, що хочу"… Це був пострах для фільварків, заможніших селян і жидів, що жили по селах і малих містечках. Коли ж рушила сараною з фронту різнонаціональна мішанина вчорашніх солдатів — розбої, грабунки, терор і хаос набрали таких розмірів, що їх не можна ні описати, ні розповісти. Від цих останніх найбільше постраждали багаті жиди, купці, промисловці, фабриканти і комерсанти по більших містах України.

По селах і містечках почали спонтанно організовуватися озброєні ватаги людей різного віку під проводом обізнаних з військовим ділом для самозахисту. В деяких місцевостях самозахисні загони, що ними керували колишні військовики і ті солдати, що верталися з фронту додому, кількістю і вмінням дорівнювали невеликим військовим з’єднанням. Стрілянина лунала завжди і всюди: одні нападали стріляючи, інші відстрілюючись захищалися, ще інші в погоні за якоюсь бандою, що втікала, натрапляли, особливо вночі, на таку ж ватагу самозахисників, як і самі, і билися поки не збагнули своєї помилки…

Розпорядженням і заходами Української Центральної Ради розпочалася українізація солдатських частин великої армії недавньої імперії Романових. Українізація мала успіх, деякі частини з ентузіязмом ставали українськими, деякі без ентузіязму, а чимало було й таких, що ставилися індиферентно до українізації, зберігаючи якийсь нсвтралітет і тихцем або й одверто переходили на бік большевицької пропаґанди, що обіцяла рай і золоті гори пролетарям — солдатам і робітникам.

Перший бій з большевиками коло Гребінки. Моє поранення

Десь, може, за рік командиром 290-го полку став українець — полковник Сікевич (помер у Канаді). З наказу Центральної Ради наш полк вирушив проти большевиків, що наступали з Харкова. Коло Гребінки зустрілися ми з большевиками. Частини їхні складалися переважно з малоросів і свідомих українців, але збаламучених принадною пропаґандою большевицьких аґітаторів, які обіцяли їм безтурботне райське життя після остаточної перемоги радянської влади. Розгорівся завзятий бій, в якому я був поранений у ногу.

Пробувши коротко вдома після шпиталю, де я лежав умежу з ліжком Золотарьова — коменданта тієї большевицької частини, з якою ми билися коло Гребінки (він мене безперестанку намовляв, щоб я йшов із ним до большевиків), я вернувся у полк до своєї частини. Довкола шалів відкритий бандитизм. Через відсутність транспорту солдати, що масово залишали фронт, збиралися у великі ватаги і мандрували залізною дорогою від станції до станції, розграблюючи по дорозі все, що під руки попадало. За будь-який протест чи спротив або самозахист — убивали на місці. До цих озброєних банд приєднувались інколи і місцеві покидьки суспільства, бо в тих бандах недавніх фронтовиків працювали вже на всю пару кваліфіковані аґенти, пропаґатори комунізму, що обіцяли рай на землі для всіх працюючих, які, мовляв, упродовж віків працювали на царів і панів, а заплатою за це залишилися їм мозолі на руках. У деяких місцевостях України ці банди набрали таких розмірів, що без великих зусиль роззброювали і розбивали німецькі й австрійські військові з’єднання.

Бій з большевиками коло Бобринської станції

Наш полк ще тримався дисципліни, хоч триматися в хаосі того суцільного замішання було не легко. Ось подам один із сотні приклад. В нашому полку було троє братів Хоменків. Один із них. що приятелював зі мною, був українець, другий — „денікінець", утік до „Добровольчої армії" Денікіна, а третій — перейшов до большевиків.