Розділ «Частина І»

Всі три большевики вибігли з хати. Батько підвівся, держачи в затиснених жменях обшивку штанів, став на ноги й, оідтягаючи штани на своє місце, мабуть, дякував подумки Богові, що врятував його від шомполів. Я в той час стояв отетерілий біля відчинених дверей до бічної кімнати А той старший чи командир, що повиганяв із хати своїх товаришів, глянув мовчки на образи на стіні та на стіл, побризканий дрібненькими кусничками скла, що поспадало від прострелених ікон, підступив до мене і раптово штовхнув мене так, що я, малощо не запоровши носом, опинився в бічній кімнаті. Штовхнув він мене так ловко і так несподівано для мене, що я, зиркнувши на поріг, за який я зачепився ніском чобота, вилаявся. А тут і він коло мене. Причинив двері та й каже:

— Пане курінний!.. Чи ви здуріли?! Чого ви тут?.. Ще не впізнали? Я ж ваш колишній бунчужний.

Я ошелешений не знав що думати і що казати. Чи це правда, що я чую, чи якась хитра провокація?..

— Негайно втікайте звідси! І то зараз! — підвищив голос. — Не бачите, що тут робиться?! Зараз мені… щоб вашого тут і духу не було!

Розпрощавшись швиденько з усіма, вибіг я до скирти, сів на коня та й через город на дорогу і погнав. Причвалав я до своїх козаків і розказав їм про все, що мені приключнлося. Посміялися з мене, що масляна не вдалася, але постановили цієї большевицької частини не переслідувати, з уваги на мого колишнього бунчужного, який врятував мені життя. Згодом стало відомо, що мій рятівник, бунчужний, наказав покарати того селянина який доніс на мого батька за мене і його покарали за… „фальшивий донос". Це, думаю, зробив бунчужний на пострах для селян, щоб тримали язики за зубами, щоб не доносили…

Попався большевикам у руки я й другий раз вдома. Мене і батька вели вже до управи на „допрос". В дорозі, йдучи, я переконував большевиків і доводив як міг, що я не син мого батька, а звичайний батрак, який працював у батька довгі роки. Але це большевиків не переконувало ні трохи.

— В управі розберемся. При свідках, — казали вони.

Аж тут навинувся якийсь матрос, що йшов нам назустріч і, не дійшовши до нас на яких десять-п'ятнадцять кроків, став:

— Ви куди?.. — запитав сухо й суворо матрос невідомо кого — нас чи большевиків чи всіх разом.

— Ведем до управи. Це бандит, — кивнувши головою на мене, буркнув один большевик, що йшов поруч зі мною.

— Що, що?.. Бандит?.. Я політкомісар Чорноморського флоту, — і тицьнув їм якусь „бумагу". — Обох арештованих знаю „лічно". Звільніть їх без зайвих балачок і йдіть шукати справжніх бандитів. Дивись, ухопили першого-ліпшого і кажуть „бандит". Тьфу!..

Большевики глянули один на одного і, не сказавши й слова, пішли. Ми повернулися додому. З нами прийшов і матрос. Мати вгостила матроса, що колись служив у нас наймитом, подякували йому, випили по чарчині. Відходячи, матрос намовляв мене йти з ним у матроси: „Ваня, я тобі добре раджу, подумай… Тут тобі бути — „опасно"… За моїми плечима ти спасешся, а тут… Ти сам знаєш…"

Дякуючи йому за його добре серце, я сказав, що подумаю, може й піду в матроси, і попросив його адресу. Він дав адресу, ще раз напімнув „подумай", і пішов.

Денікінці

Мені чомусь не таланило з відвідуванням родини. Рідко коли бувало так, що я без клопоту чи перешкод повертався до своїх козаків. Але кортіло відвідати родину, і я ігнорував небезпеку. І ось одного разу тишком-нишком напали на наше село денікінці. Було це по півночі. На селі тихо, ніякого руху, ні гармидеру не чути. А раннім досвітком кинулися денікінці по хатах „мобілізувати добровольців". Не минули вони й нашої хати, зайшли та ще й запитали батька, увійшовши, „де офіцер"? Хтось доніс. Викручуватися не було вже як, і мене „мобілізували". Мусів зробитися „льояльним" і чекати першої сприятливої нагоди, щоб чкурнути від них до своїх козаків.

Денікінці йшли облавою на большевиків і я з ними. Ішли на Лебедин. На хуторі коло села Сигнаївки денікінці (мабуть мали донесення) оточили якусь хатину і викликали надвір озброєного чоловіка. Але він уперся: до хати нікого не впускав і надвір не виходив. Денікінці були вже готові підпалити хатину, але в тій хатині, крім озброєного чоловіка, була ще й жінка з черідкою дрібних діточок. Денікінці залишили мене і ще одного солдата біля хатини, щоб таки вмовити впертого чоловіка вийти надвір і здати зброю, а самі подалися до цукроварні.

По довгій тяганині, проханні й умовлянні чоловік, бачачи, що нас тільки двоє, відсунув засув, відхилив двері, і я увійшов у сіни. Коли я переступив сінешний поріг до хати, на мене війнуло страшною біднотою, неймовірною нужденністю. Дрібні діти, як мишенята, здається шестеро, мізерні, голопузі, брудні, тільки очі світяться. І жінка худа, змарніла, облатана вся — латка на латці, і брудна, заяложена з червоними й закислими очима. Я взявся запевняти чоловіка й жінку, що тепер, коли він здав зброю добровільно, йому нічого страшного не загрожує. Заберемо чоловіка до цукроварні на кілька годин для „допросу", і він ще, може, й нині повернеться додому. Говорячи це, я не знав чи так воно буде, як я кажу, та й не знав я яка провина висить на цьому похмурому чоловікові. Чоловік мовчав, але не опирався, пішов з нами.

Коли ми прийшли до цукроварні, то застали денікінців, як вони саме „гостилися" і вже були добре під хмелем. Я відрапортував, що озброєний чоловік здав зброю і сам добровільно здався без найменшого спротиву і що він тут, у цукроварні, а сам пішов тамувати голод, бо голодний був, як вовк. Увечорі, коли денікінці вже „погостилися" і збиралися покидати цукроварню, нагадалися про заарештованого, але його вже не було. Не дочекався „допросу" та й утік. Я був радий, що справдилося те, що я йому казав у його хатині.

Згодом той самий чолов'яга попався в руки отамана Яблучка. і він хвалився, що завдяки мені він вислизнув із обіймів смерти. Але з рук Яблучка він уже не „вислизнув"; Яблучко його застрелив. Той чоловік, як виявилося, „промишляв": грабував і все награбоване пропивав, а про дітворуйб жінку зовсім не думав, морив голодом.

„Воював" я з денікінцями не цілих два дні й одну ніч. Утік. Подався до своїх „орлят". Вони не знали де я і що зі мною сталося.