Розділ «Частина І»

Коли ж, нарешті, після стількох обіцянок, зайшов я до Морозових, то Ваня, перше всього, познайомив мене з своїм старшим братом. Михайлом Степановичем, і його дружиною — Варварою Полієвктовною. Вони були старообрядці (старовери). Михайло Степанович — пристійний, поставний чоловік, розумний і приємний, хоч, здавалося, суворої вдачі. Розмовляючи зі мною, запитав, чи може він мене називати так, як називає свого брата — „Ваня". Я не заперечував, сказав тільки, що в нас, у Малоросії, називають так, як і пишуть — Іван. Я ж малорос…

— Для мене це не має значення, хто ви. — якось під креслено сказав він. — Я хочу взяти вас до себе. Будете в нас жити, їсти разом з нами, і будете допомагати Вані вчитнсь. Згода?

Я притакнув головою. Так я перейшов жити до Морозових на Тверську, 68. З матері яльного боку це мене не абияк улаштовувало, бо квартиру і харчування мав я безкоштовно, але з морального боку було мені якось тіснувато і приголомшливо. Почував я себе в новій, пишній і багатій, справді панській обстановці ніяково. Усе тут було інакше, не таке і не так, як у себе вдома. Треба було до всього приглядатися, привчатися, засвоювати, щоб не смішити москвичів своїм невмінням у поведінці.

До столу в Морозових звичайно сідало обідати п’ятнадцять-шістнадцять душ, а до вечері ще більше. І хоч я ні до чого не поривався першим, не брав першим ложку чи виделку в руку, а приглядався крадьки, як це роблять інші, то все таки в мене виходило щось не так, як у людей, і за столом вибухав гомеричний сміх з приводу мого штурбацтва. Таке трапилось зі мною за столом два чи три рази, і більше сміху не було, бо Михайло Степанович підвівся і суворим тоном викрикнув:

— Ша! Щоб я ніколи більше не чув насмішок з Вані! Хто ще раз наважиться насміхатися з Вані, того випрошу геть з-за столу і більше він не буде обідати разом з нами. Зрозуміли? Кажу це перший і останній раз…

Після обіду Михайло Степанович покликав мене до себе і сказав, щоб я не соромився і про все, чого я не знаю чи маю сумнів, запитував його. Але я вже з дня на день помітно „розумнішав", приглядаючись, привчався і все менше й менше робив промахів; і просити в Михайла Степановича пояснень відпадала потреба.

Десь за півроку мого перебування в Морозових Михайло Степанович запропонував мені роботу: записувати все те, що зробили дівчата в його крамницях. Відтоді мене стали поважати всі службовці, робітники та дівчата. Морозов платив мені 18 рублів на місяць. Це був немалий заробіток на всьому готовому і безплатному для мене. Час від часу в Морозових гостювала вибрана „знать" — високі службовці, лікарі, адвокати, офіцери та інші вельможі, то й мене просили за стіл разом із ними.

— Ваня, садісь здесь, — казав Михайло Степанович, показуючи місце поруч себе.

Я далі вчився, а в вільні години і кожного третього дня записував і підраховував те, що зробили і що заробили жінки й дівчата. Інколи мені допомагала в цьому Варвара Полієвктовна. Я почав потроху „багатіти". Купив собі гарний і доброякісний костюм, купив і годинника. Наймав репетитора, щоб підтягав і шліфував літературно мою російську мову. Але чорта два… Даремно витрачався: на іспитах таки провалився, спотикнувшись на твердих і м’яких знаках, та заплутався між „и" восьмерічним, „і" дєсятєрічним та „ять". Після провалу на іспитах з російської мови мені вмить пригадалася анекдота, що її залюбки розповідали „вічні" студенти. Перед іспитами студент запитав учителя, чому і для чого в російській мові вживаються двоякі „и-і" — „восьмєрічноє" і „дєсятєрічноє"? А вчитель, вибалушивши на студента очі, відповів: „Чтоби поймать дурака!" Може й так, — подумав я про себе.

Паршін, на курсах якого навчалося 400 учнів, порадив мені подати прохання про переекзаменацію. Я й подав, і мене допустили. Але я знову наробив чимало граматичних і стилістичних помилок на папері. Підійшов до мене Паршін, глянув на моє „чістопісаніє" і скривився, ніби лімона лизнув, дещо поправив, і мені втелющили оцінку на цілих 4… Натомість з учбового округа Москви мене привітали як найкращого студента з математики. Мені видали „диплом" за 6 гімназійних кляс. Треба було вчитися далі, щоб здобути „атестат зрелості". Але саме тоді почали приймати в солдати, бо розпочалася російсько-австрійська війна. Ваня Морозов поїхав у своє село Сімбірськ Алаторського повіту. Михайла Степановича мобілізували і послали аж у Тифліс працювати в банку. Вдома залишилася сама Варвара Полієвктовна, і я вирішив іти в солдати.

Мрії бути офіцером

Ще на курсах я викладав теорію і практично вів фізичне виховання, бо дуже любив спорт і вмів добре подавати команду. Мені дали рангу старшого унтерофіцера. Інспекторами були в вас полковник і два офіцери. Той полковник часто намовляв мене не йти до війська і продовжувати далі навчання, але мені дуже хотілося бути офіцером, і я таки пішов у солдати.

На військовій комісії, побачивши будову мого тіла, мене хотіли причислити до артилерії, але я впросився до піхоти, бо в піхоті було багато моїх товаришів і знайомих. Мене приписали до 55-го полку піхоти на Ходинці під Москвою, в команду „вольноопрєдєляющіхся". Тут під Москвою пробув я зо два місяці. Подружив із москвичем Ваньою Язиковим, що його батько мав найкращі бані в Москві. Часто ходили з Ваньою до його заможних батьків, випивали, забавлялися. Але одного разу ми, загулявшись, запізнилися до полку: замість 11-ої години, прийшли о 1-ій годині ночі. Нас „попросили" на гауптвахту і там сказали, що ми вже ніколи не повернемось до своєї команди. Згодом виявилося, що хтось із солдатів зневажив ударом „в рожу" вартового офіцера. Про це донесли командувачеві Московського округа ген. Морозовському, і він приказав, щоб усіх, хто запізнився, вислати на фронт, без права повернення в школу прапорщиків.

На фронті

На другий день нас, як мальованих, посадили в ешельон, разом з маршовими ротами, і повезли на фронт. За тиждень ми були в Мінську, де нас приділили до 8-го Московського ґренадирського полку. Молоді офіцери, що потребували поповнення, дуже добре до нас поставилися. Командир роти розповів нам, що три дні тому відбувався завзятий бій з німцями.

— Ще й досі висять на дротах трупи наших офіцерів, — казав він, махн. вши рукою туди, де вони висіли, — і їх обов’язково треба якнайскоріше підібрати. Якщо ви це зробите, то негайно підете до школи прапорщиків і будете поставлені до нагороди медалями, — підкреслив командир роти.

Щоб добратися до тих трупів, що висіли на колючих дротах, треба було перебрести річку Шару, і ми пішли вбрід. Завдання було не з легких. Дія відбувалася в небезпечному місці, так би мовити, на очах ворога, що недалеко за дротами чигав у шанцях на нові жертви, на наше життя. До того ж ми були новачки на фронті; це було перше наше хрещення вогнем і кров’ю на фронті. Все ж таки, долаючи страх і перешкоди, ми досягнули свого коштом легкого поранення двох учасників. Трупи вбитих солдатів, а між ними і прапорщика Варшавського ми принесли.

Командир батальйону розпорядився службовою дорогу поставити нас до нагороди медалями. Небавом полк відправив нас до команди „вольноопрєдєляющіхся", що стояла у Ржеві Смоленської губерні. У Ржеві пробули ми не цілих два місяці. Там видали нам нове обмундирування і порозсилали нас у військові школи — кого куди. Мені випало їхати аж у Тифліс до школи прапорщиків.

З Тифлісу до Омська

При виїзді мені видали документи на руки і я, їдучи на Кавказ, заїхав додому. Це була неймовірна несподіванка. Мене ніхто не чекав і не сподівався зустрічати. І раптом я до хатні.. Радість, утіха, обійми, цілування і сльози, рясні сльози матері й сестри, що з радости й говорити не могли, а тільки ахали й охали, обціловуючи мене. Пробув я вдома два дні. Поплакали, наговорилися. Розповідали мені про все, що сталося в селі й околицях за час моєї відсутносте. Розпитували мене про моє життя-буття у школі та в „москалях". Почистили мене, очепурили як ляльку і я, звільнившись із цупких обіймів заплаканої матері й сестри, поїхав через Харків і Ростов-на-Дону до Тифлісу, Коли я приїхав до Тифлісу, то виявилось, що там у школі прапорщиків немає вже місця, і мене відправили аж до Омська (Сибір), Там приділили мене до школи прапорщиків ч. 2. В Омську я вперше в моєму житті зустрівся з галичанами. Це були полонені „австрійці". Вони там обслуговували нас, прибирали, чистили, огрівали школу тощо.