Після визнання, 8 лютого 1918 р., Центральними державами — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною — самостійною і незалежною Українську Народну Республіку, представники Совєтської Росі! підписали 9 лютого 1918 р. замирення в Бересті з Українською Народною Республікою. Щоб ще раз упевнитися в тому, як Москва шанує і дотримується підписаних умов, подаю твердження большевиків про себе самих:
„Летом 1918 г. создается повстанческий штаб Всеукраинкого центрального военно-революционного комитета. Нейтральная зона, установленная по Брестскому миру между Украиной и Россией, превращается в боевой центр повстанческях формирований" (там же, стор. 22).
Це значить, що фронтовий наступ на Україну большевики припинили після підписання замирення в Бересті, але натомість організували „повстанческий штаб" і послали проти українських прикордонних частин і в їх запілля своїх диверсантів-розбишак. А трохи згодом:
„Немецкий пролетариат сверг кайзера Вильгельма. Правительство РСФСР аннулировало Брестский договор. Создались благоприятные условия…" (Стор. 28.)
Зрозумію. Коли „создались благоприятные условия", тоді для Москви підписана в Бересті угода втратила будь-яку вартість і її (угоду) „РСФСР аннулировала", так би мовити, традиційно, як анулювала Москва і всі попередні угоди, підписувані впродовж віків свого загарбницького існування.
„4 января 1919 г. Реввоенсовет Советской России образовал Украинский фронт. Командующим был назначен В. А. Антонов-Овсеенко, начальником штаба — В. П. Глаголев. В состав фронта включились все повстанческие силн Украины, а также Московская рабочая дивизия, 43-й рабоче-революцион- ный полк, 2-я Орловская кавбригада и другие войсковые формирования. Фронт в январе 1919 г. имел 14 085 штыков, 350 сабель, 139 пулеметов, 20 орудий, а также 6220 организованных, обученных, но не вооруженных бойцов…" (Стор. 25.)
Отже, Український фронт організувала не Україна, а „Советская Россия" і то зі своєї московсько-орловської голоти, щоб бити українців і плюндрувати Україну.
„… На севере — Петлюра и галичане. В тылу — кулацкие банды, восстания, колокольный набатньїй звон, разрушенные мосты, нападения на склады, постоянные стычки с отдельными отрядами и зверское уничтожение отдельннх наших людей — связистов, продовольственников, агентов санитарной службы… И под конец новый „гость" на главной тыловой магистрали, на узловой станции Помошной — Махно с его всеразлагающей большой бандитствующей армией" (стор. 41).
„… На Украине вспыхивают контрреволюционные восстания, усиливается бандитизм. Во второй половине 1920 г. на территории округа действовало большое количество различных банд. Только на Киевщине их орудовало 15. Они имелн 500 штыков, 200 сабель, 8 пулеметов, 2 орудия. Особенно были поражены бандитизмом Радомишль, Тетерев, Бородянка, Васильков, Фастов. В районе Кошеватое, Березовка находилась банда Мартыновского (300 штнков, 200 сабель, 3 пулемета, 2 орудия). В Подольской губернии бродили банды Чуприны, Губенко, Кошевого, Заболотного, Антоновича. Немало их было на Житомирщине и Черниговщине. Бандиты, используя недовольство крестьян политикой военного коммунизма, пополняли свои ряди за счет деклассированннх элементов и дезертиров, в ряде мест поднимали вооруженные мятежи. В Киевском, Белоцерковском, Таращанском, Каневском и других уездах создаются так называемые повстанческие коммитеты, которые вступают в связь с петлюровским центром за границей" (стор. 48).
„Реализуя план разгрома бандитизме, разработаный М.В. Фрунзе и утвержденный ЦК КП(б)У, воинские части развернули активные боевые действия. В районах Александрии, Чигирина, Черкас красноармейцы окружили и полностью разбили крупные петлюровские банды Блакитного, Голого, Клепача и Лютого. Основные сили Махно были настигнуты в районах Федоровки и Акимовки. Здесь 16 декабря 1920 г. разгорелся ожесточенный бой" (стор. 60).
Безперечно, Україна в ті жорстокі часи була змережена вздовж і вшир бандами грабіжників-злодюг, але ці банди чисельно не були великі та кулеметами й гарматами не користувались, як пишуть большевики. Бандами большевики називають усі повстанські та партизанські загони, які ставили збройний спротив большевикам на Україні. Що це було так, то це большевики самі стверджують:
„За ходом борьбы против бандитизме на Украине неослабно следили ЦК нашей партии и лично В. И. Ленин. 6 февраля 1921 г. Владимир Ильич написал две записки в Реввоенсовет Республики. В первой из них, выражая неудовлетворенность ходом боев против Махно, он писал: „Закажите мне краткий доклад Главкома (с краткой схемой размещения банд и войск) о том, что делается.
Как используется вполне надежная конница? — бронепоезда? (Рационально ли они размещены?) — броневики? — аэропланы?
Как и сколько их используется?
И хлеб и дрова, все гибнет из-за банд, а мы имеем милионную армию. Надо подтянуть Главкома изо всех сил" (стор. 60).
Це було в 1921 році, фронтових боїв уже не було, то чи треба було аж „личной бдительности" Леніна, щоб ліквідувати банди злодюг? Ленін у своїх „записках" чухрав Главкома за повстансько-партизанський рух на Україні, що перешкоджав Москві „викачувати" хліб з України для голодної армії здачавілої босячні, матросів і горлорізів. Тим то Ленін вимагав схеми розташування Главкомом „конницы, бронепоездов, броневиков, аэропланов" червоноармійців, які не могли виконати своєчасно даного Москвою пляну „по ликвидации бандизма" тобто — організованого збройного спротиву на Україні.
Большевики пишуть, що після „великого октября" 1917 року на Україні йшла жорстока клясова боротьба. Але хто цю боротьбу організував, хто керував нею, з яких борців та боротьба складалася? Аджеж українських комуністів тоді ще не було. Комуністичну партію большевиків для України засновано на першому з'їзді 5 — 12 липня 1918 року в Москві. Запам'ятаймо: не на українській території, а в Москві! Про це надруковано в згаданій уже книзі:
„Таганрогское совещание, Киевская конференция и созданные ими партийные центры подготовили почву первого с'езда КП(б)У, который состоялся в Москве 5-12 июля 1918 г." (стор. 20).
І далі:
„Большую роль в развертывании массовой борьбы против оккупантов и гетманщины сыграл второй с'езд КП(б)У, проходивший в Москве 17–22 октября 1918 г." (стор. 23).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вогонь з Холодного Яру. Спогади» автора Лютий-Лютенко І.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина І“ на сторінці 7. Приємного читання.