Розділ «Олександр Головко КНЯЗЬ РОМАН МСТИСЛАВИЧ ТА ЙОГО ДОБА Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття 2001»

“Взят быс Кыев Рюриком и Олговичи и всего Половецькою землею и створися велико зло в Русстеи земли, якого же зла не было от крещения над Киевом”, – з драматизмом розповідає про події наступного суздальський літописець.[349] Нападники розорили нижню та верхню частину міста, половці захопили велику кількість полонених.

Англійський дослідник історії Русі Дж. Феннел, визнавши певне перебільшення книжником масштабів розорення міста, все ж справедливо відзначає, що тоді Києву було “завдано страшного удару, після якого він довго не міг оговтатися”.[350] Залучення половців, жорстоке розорення столиці, масові вбивства та насильства над мирним населенням – все було показником гостроти міжкнязівських стосунків, відносин Романа з Рюриком та чернігівськими Ольговичами. Звернемо увагу, що під час походу на половців 1201–1202 р. ніхто з південноруських князів не підтримував Романа.

На час нападу на Київ, що стався у січні 1203 р., Романа в місті не було. Його наміснику Інгварю Ярославичу вдалося спастися із розореного міста втечею. Сам ініціатор страшного розорення столиці Рюрик Ростиславич, вірогідно через острах помсти, повернувся до Овруча, залишивши в Києві свій гарнізон. І тут відбулася подія, яка ще раз показала великі здібності Романа як політика, як дипломата. Через місяць після подій у Києві галицький князь прибув до Овруча і уклав з Рюриком угоду.

Згідно цього договору, Рюрик відмовляється від союзу з половцями та Ольговичами, (“отводя и от Олгович и от Половець”), а Роман погоджується немало-небагато на повернення колишнього тестя до Києва. Гарантом цієї угоди, згідно Суздальського літопису, став Всеволод, який невдовзі “не помяну зла Рюрикове, что есть сотворило у Русте земли, но да и ему опять Киев”.[351]

Дж. Феннел вважає, що ця угода свідчить про слабкість Романа, бо “реальна влада, як і раніше, знаходилася в руках князя Суздальської землі”.[352] На нашу думку, в даному випадку історик дає дуже спрощену оцінку овруцьким переговорам. Перед Романом стояла дуже складна проблема: ліквідувати антикиївський альянс Рюрика з Ольговичами та половцями. Запобігання до бойових дій проти них, і це показала практика 90-х років XII ст., навряд чи дала б швидкий та належний результат, призвело б до нового ослаблення південноруських земель, зробило їх легким об’єктом для нападів кочовиків. Невідома була і позиція Всеволода, який явно не бажав посилення Романа в Подніпровщині. Не виключено, що і напад Рюрика і його союзників на Київ відбувся з мовчазної згоди сильного суздальського князя.

У тому ж 1203 р. до Суздаля прийшло посольство від Романа з пропозицією до Всеволода сприяти відновленню мирних відносин між галицько-волинським і чернігівськими князями. Через деякий час така угода була укладена.[353] Наслідком умілої дипломатії Романа стало створення великої коаліції руських князів проти половців. Серед них, зокрема, літопис згадує, крім Романа, Рюрика Ростиславича, переяславського князя Ярослава, сина Всеволода, племінників Рюрика Мстиславичів. Похід завершився великою перемогою. “И взяша Рускии князи полону много, и стала и заяша и возвратиша во свояси с полоном многим”.[354]

Цим походом Роман здійснив свій намір – розколоти, посварити і ослабити свої суперників. Можливо, це відчули Ольговичи, які не приймали взагалі участі у війні з половцями. Вміла політика галицького князя сприяла зміцненню його стосунків з давнішніми союзниками – київським населенням і “чорними клобуками”, які стояли чітко на антиполовецьких позиціях і ворожо ставилися до Рюрика.

Тому не викликає подиву, що на зворотному шляху із степу у Треполі між Романом і Рюриком стався конфлікт. “Роман ем Рюрика и посла в Киев и постриже в чернци и жену его и дщерь”. У літописця нема сумніву щодо причин цієї події, оскільки перед цим “ту было мироположение в волостех, кто како терпел за Рускую землю”.[355] Синів Рюрика Ростислава і Володимира Роман захопив у заручники, щоб утримувати їх у Галичі.

Безумовно, події на півдні, посилення політичної ваги Романа викликали невдоволення Всеволода Юрійовича, який став вимагати звільнення Рюриковичів. “Роман послуша великого князя и зятя его пусти, и быс князь Киевский, и брат его пусти”.[356]

Більш докладно це питання розглядалося в історіографії XIX століття. А.Андріяшев висловив сумнів щодо літописної згадки про Ростислава Рюриковича, і зазначає, що слова “… и быс князь Киевский” в дійсності належать Роману.[357] Заперечивши цю думку, М.С.Грушевський пише, що перебування у чернецтві Рюрика при князювання у Києві його сина Ростислава свідчить про велику залежність останнього від Романа Мстиславича. Той “своїми укладами з Всеволодом фактично поставив себе на рівні з ним, так що в політичній системі давньої Руської держави над старшим, бідним Києвом підіймалися тепер два нові політичні центри: полуденний Галич і північний Володимир суздальський”.[358]

На нашу думку, з ініціативи Романа Мстиславича на півдні Русі склалася нова політична система, яку можна умовно назвати системою “колективного патронату”, коли двоє наймогутніших володарів Русі, не претендуючи особисто на стольний трон, домовились про спільний контроль над ним. Посадивши тут номінального правителя, така система була покажчиком, з одного боку, значного ослаблення князівської влади у Києві, а, з іншого, збереження величезного авторитету міста в політичному житті Східної Європи. Для Романа така система відкривала значні можливості для збереження досягнутих політичних результатів на сході, зокрема, припинення міжкнязівських усобиць у Південній Русі.[359]

Важливим свідченням останнього є те, що наприкінці 1204 р., згідно літопису, “целоваша крст Олговичи к великому князю Всеволоду, и к его сынам, и к Романови, и возвратишася восвояси”.[360] Завершення гострих конфліктів на півдні Русі позначилося і на міжнародному становищі. Зокрема, візантійський історик Нікіта Хоніат спеціально розповідає про війну Романа з Рюриком на початку XIII ст.[361] Ця увага була викликана занепокоєнністю візантійців цими подіями, оскільки міжусобиці князів сприяли активізації спільних для Русі та Імперії ворогів – половців.

Отже, Роман Мстиславич пішов на поступки Всеволодові Юрійовичу, посадивши у Києві зятя того Ростислава. Розуміючи певну нестабільність свого положення у Галичі, безумовно турбуючись про долю своїх нащадків (нагадаємо, у 1201 р. від другого шлюбу з Ганною у Романа народився син Данило, а в 1203 р. – Василько), галицький князь прагнув до створення нової системи заміщення князівських столів на Русі, яка б сприяла припиненню боротьби між князями, у тому числі припинила численні, часто безпідставні претензії різних династів на Галич і Київ.

Завершуючи цей сюжет, необхідно відзначити, що в історичній літературі під впливом повідомлень суздальського літопису поширене уявлення про значну силу Всеволода суздальського по відношенню до південноруських володарів. Зокрема, вплив суздальського князя на політичні процеси в південноруських землях явно перебільшував В.Й.Ключевський, а з сучасних істориків таку позицію займає вже згаданий вище англійський дослідник Дж. Феннел.

На наш погляд, аналіз реальних подій на початку XIII ст. не дає підстав для такої категоричності. Московський історик А.А.Горський справедливо відзначає, що протягом другої половини XII – перших років XIII ст. можна спостерігати поступове зменшення реального впливу суздальських князів на Південну Русь. “На початку XIII ст., – вважає вчений, – по меншій мірі не слабше Всеволода був Роман Мстиславич (після захоплення Галича)”.[362]

“Добрий порядок” князя Романа

Як ми писали у першому розділі, в праці В.М.Татіщева вміщено дуже важливу інформацію про те, що після згаданих вище подій князь Роман, бажаючи припинити міжусобиці і створити умови для стабільного захисту південноруських кордонів від половців. Запропонував створити “добрий порядок” державного устрою Русі. Цей “добрий порядок” перш за все зводився до того, щоб шість найбільш могутніх князів Русі (суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський) обирали київського князя як головного володаря Русі.[363]

В свій час М.С.Грушевський, розглядаючи повідомлення В.М.Татіщева, вважав його пізньою підробкою,[364] проте ставлення до нього сучасної історіографії значно змінилося. Так, Б.О.Рибаков у 1963 р. висловився на користь вірогідності проекту Романа.[365] Пізніше М.Ф.Котляр та П.П.Толочко, проаналізувавши більш ретельно працю історика XVIII ст., висловились ще більш категорично на користь реальності проекту “доброго порядку” Романа, навели аргументи на користь давнього походження пам’ятки, яку використав В.М.Татіщев.[366]

Факти з життя Південній Русі, біографії Романа початку XIII ст., як нам здається, дають додаткові аргументи на користь такої точки зору. Система “доброго порядку” повністю узгоджувалося і не знаходилась у протиріччі з конкретною діяльністю галицького князя. Вона реально враховувала тогочасний розклад політичних сил. Поява у проекті серед князів-виборців рязанського і полоцького князів була значною поступкою галицько-волинського володаря Романа суздальському князеві, гарантувала йому половину голосів при виборах київського князя. Система нового порядку заміщення київського столу майже не залишала для Романа Мстиславича надії стати київським князем, проте гарантувала його родині у майбутньому спадкові права на галицький трон, ставила хрест на можливі зазіхання на Галич с боку інших князів, створювала умови для подолання можливої конфронтації з суздальськими володарями. Відсутність в списку князів-“виборців” волинського князя дає підставу вважати, що це князівство в системі “доброго порядку” ставало складовою єдиного галицько-волинського державного комплексу. В проекті Романа були і дуже цікаві ідеї щодо обмеження можливості дроблення невеликих удільних князівств.

Поява ідеї обрання великого київського князя саме у Романа була невипадковою, оскільки він, крім традицій і практики державного життя Русі, добре знав систему державного управління в Польщі, знав, як обираються могутніми німецькими герцогами королі в Германії, які згодом після коронації у Римі ставали імператорами.[367] Проблема встановлення порядку в феодальному суспільстві гостро в той час стояла і в Англійському королевстві, що в 1215 р., як відомо, призведе до прийняття “Великої хартії вольностей”, а ще пізніше в 1265 р. стане причиною створення в цій країні парламенту.