Розділ «Олександр Головко КНЯЗЬ РОМАН МСТИСЛАВИЧ ТА ЙОГО ДОБА Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття 2001»

Це літописне повідомлення викликало певні труднощі для розуміння дослідників. Д.Зубрицький наївно вважав, що тартак – це млин, на якому пиляли дошки. З цього історик зробив висновок, що на річці Рось Роман отримав від Рюрика у володіння половину такого млина.[288] М.П.Погодін та В.Т.Пашуто вважають, що Роман одержав місто Полонний та половину Торчеська.[289] П.П.Толочко, використавши свідоцтво пізнього Московського літописного своду, де замість“полътърка корсуньскаго” записано “пол Търка Русскаго”, вважає, що воно не піддається взагалі задовільному розумінню.[290]

На наш погляд, слово “търк” (або “търтак”) має безпосередньо відношення до торків і означало Торчеську волость. Слово “Русский” (або “Корсуньский”) додатково доводить, що тут мова повинна йти про торчеські землі “Руської землі”(тобто Київщини), або Корсунську волость цієї землі.[291] Вірогідно, Роман отримав ту частину Поросся, які не належали Ростиславу Рюриковичу та Всеволоду Юрійовичу. Ці землі, ймовірно, належали князю Роману Мстиславичу до самої його смерті. Належність цих земель пояснює причини допомоги “чорних клобуків” Роману в 1202 р. під час походу князя на Київ. Вона ж давала підстави Мстиславичу претендувати на володарювання в місті на Дніпрі.

Всю зиму і весну 1196 р. воєнні дії вели, в основному, Ольговичі з прибічниками Рюрика. Роман зміцнював свої позиції на Волині, удільні князі якої як на заході, так і на сході попадають в залежність від Романа Мстиславича. В 1195 р. замість померлого Всеволода в Белзі князем стає його син Олександр. Судячи з більш пізнього повідомлення галицько-Волинського літопису, останній був наближеним до Романа і допомогав тому в його боротьбі.[292] Восени 1196 р., рівно через рік після повернення з Польщі, у війну знову вступив Роман, військо якого напало на землі смоленського князя Давида Ростиславича та володіння Ростислава Рюриковича в Київській землі. Саме боротьба з останнім є свідоцтвом того, що друга половина Торчеської волості, яка колись належала не дуже довго Роману, находилася під владою сина Рюрика.

Готуючись до чергового походу проти Ольговичів, Рюрик Ростиславич з метою забезпечити собі тили підбурює проти Романа Мстиславича галицького князя Володимира Ярославича та свого племінника володаря невеликого Трипільського (в Київській землі) удільного князівства Мстислава Мстиславича, котрий пізніше отримає прізвисько “Удатного”. Постать останнього досить цікава як в цілому в історії Русі, так і зокрема в житті родини волинського князя Романа, оскільки значно пізніше син його Данило одружиться з дочкою Мстислава Ганною і довгий час буде підтримувати досить непрості контакти з тестем, який в 10-х – 20-х роках XIII ст. буде галицьким князем.[293]

Прихильники Рюрика нанесли два жорстокі удари по володінням Романа: Володимир з Мстиславом спустошили Перемильську волость, а Ростислав Рюрикович – волость Романа Мстиславича довколо Кам'янця Волинського. “Володимер, – пише літопис, – ехав с Мстиславом, повоева и пожьже волость Романову около Перемиля, а отселе Ростислав Рюриковичь с Володимеричи и с Черным Клобуком ехавше и повоеваша и пожгоша волость Романову около Каменця. И тако ополонившеся челядью и скотом, и отмсьтишася, возвратишася во свояси”.[294] Це повідомлення джерела дуже важливе, оскільки показує мотивацію дій ворогуючих сторін у міжкнязівських чварах, які шукали в нападах один на одного матеріальний зиск – челядь та худобу.

У подальшому усобиця знову головним чином велась між Рюриком і Всеволодом, з одного боку, і чернігівськими Ольговичами, з іншого. Проте невдовзі ця боротьба набула нових рис, оскільки суздальський князь вирішив знову вдатися до звичайної своєї стратегії стравлювання та послаблення південноруських князів. Зокрема, саме в цей час Рюрик дізнається про сепаратні переговори Всеволода з Ольговичами, у зв’язку з чим звинуватив того у порушенні хресного цілування: “Яз же тобе дал волость лепшюю не от обилья, но от тоима у братьи своеи и у зятя своего Романа, тебе деля. Он же ныне ворог ми ся учинил, ни про кого же, яко же проте”.[295] Після цього Рюрик забрав землі Всеволода в “Руській землі” і віддав їх своїм родичам.

1195 р. був дуже важливим для Романа і у зв’язку з певною зміною ситуації безпосередньо на Волині. В 1195 р. помер його брат белзький князь Всеволод, а його трон успадкував син Олександр. Вірогідно, що в цей рік чи пізніше якийсь уділ отримав і другий син Всеволода. На початку XIII ст. він держав Червен.[296] Однозначно, що нащадки Всеволода Мстиславича не могли не визнати своєї залежності від головного волинського князя-сеньора, старійшини серед волинських князів. Джерела не повідомляють про якісь утруднення у взаєминах Романа з племінниками, а матеріал Галицько-Волинського літопису під 1206 р. дає підстави зробити висновок, що Олександр Всеволодович був одним з прибічників Романа.[297] Ця обставина, проте, після смерті Романа не завадила князю Олександру вести активну боротьбу за гегемонію на Волині з синами Мстиславича.

Похід Романа на ятвягів

В цей час події на Київщині на певний час втратили для Романа свою актуальність. Розорення волинських волостей князя не було сильним, а сам князь почував себе настільки впевнено, що взимку 1196/1197 рр. навіть не побоявся залишити Волинь і здійснити великомасштабну воєнну акцію проти пруських ятвягів. Зазначимо зразу, що воювати з ними було справою дуже складною, особливо на їх території. Нагадаємо, що в 1166 р. під час війни з прусами отримав смертельні рани і невдовзі помер дядька Роман по материнській лінії сандомирський князь Генріх.

Київський літопис не дуже докладно розповідає про виправу волинян, оскільки писався він тим же прихильником Рюрика, про якого вже вище ми писали. Цей похід, згідно свідоцтв джерела, був відповіддю руських на напади балтів на володіння Романа (“… бо воевали волость его”).[298] Можна припускати, що ці напади були направлені не на Володимирське князівство, а на територію середнього Побужжя, зокрема Берестейську волость, яка контролювалася Романом і безпосередньо межувала з Ятвягією. “И тако Роман, – розповідає літопис, – вниде в землю их. Они же не могучи стать противу силе его, и бежаше во свои тверди, а Роман пожег волость их и отомстився, возвратися во свояси”.[299]

Очевидно, наслідком цієї воєнної акції було поширення впливу Волині на Дорогичин, який в 1193 р. було розорено поляками. На користь цього висновку свідчать слова сина Романа Данила про спадкоємність його володіння цим містом, яку він проголосив навесні 1238 р. після розгрому тут хрестоносців – представників Добжинського рицарського ордену: “Не лепо есть держати нашее отчины крижевникам”.[300]

В зв’язку з цим навряд чи можна погодитися з думкою С.Зайончковського, Г.Роде та інших дослідників, які вважають, що Польща з кінця XII ст. до кінця 30-х років XIII ст. постійно володіла Дорогичинським князівством, перебільшують вплив малопольських феодалів в Побужжі.[301] Події 30-х років XIII ст. дають нам деякі додаткові свідоцтва про Дорогичинське князівство. Зокрема, в грамоті від 8 березня 1237 йдеться про передачу Конрадом Мазовецьким на правах спадкового права магістру Бруно та рицарям “Ордену Христа дома Добжинського замка” Дорогичина разом з територією, що до цього міста прилягає і обмежену річками Буг та Нур, з метою боротьби з прусами та спасіння мазовецької церкви та магнатів.[302] Приєднання Дорогичина до Волині наприкінці XII ст. було важливою подією, оскільки місто відігравало неабияку роль як воєнно-стратегічний, так і торговельний центр, починаючи з XI ст.[303]

Прибалтийський регіон, вірогідно, і в подальшому знаходився у полі зору волинського князя. На жаль, сучасні джерела нам більш нічого не повідомляють про бузько-прибалтийську політику Романа, проте вчені вже давно з великою увагою ставляться до свідоцтва пізньої польської хроніки Мацея Стрийковського, де йдеться про підкорення волинським князем не тільки ятвягів, а й литовців.[304] Враховуючи подальшу хронологію подій життя Романа, можна припустити, що похід проти литовців він міг здійснити скоріше всього десь у 1197–1198 р. Причому, якщо врахувати ту обставину, що в ці роки Роман здійснив ще один похід – проти половців, то цю дату можна приблизно обмежити одним роком – 1197 р. Цікаво, що пізніше під 1210 р. розповідається про погіршення взаємин Волині одночасно з ятвягами та литовцями, що наводить на думку про єдину у певній мірі систему взаємин балтів з східнослов’янським світом (“Беда бо бе в земле Володимерьстей от воеванья литовсьского и ятвязьскаго”[305]).

Наступний 1198 р. пройшов, ймовірно, відносно спокійно для Романа. М.Ф.Котляр на підставі аналізу хроніки Нікіти Хоніата робить висновок, що саме в цей час Роман здійснив похід проти половців. Цей похід мав, на думку візантійського хроніста, величезне значення для Візантії, оскільки перед цим її столиці загрожували орди кочівників.[306] Безпосередньо в літописах цього часу не зустрічається відомостей про життя волинського князя. Ми можемо припускати, що похід на південь було здійснено Романом з його володінь у Південній Київщині і був спрямований проти придніпровських половців.

Єдина цікава інформація цих джерел стосується колишньої дружини Романа Предслави, яку давньоруський книжник згадує у зв’язку з народженням у Ростислава Рюриковича дочки Єфросиньї. “И бысть радость велика во граде Кыеве и в Вышегороде, и приеха Мьстислав Мьстиславичь и тетка еи Передъслава и взяста ю к деду и бабе (князю Рюрику та княгині Ганні. – авт.) и тако воспитала быс к Кыеву на Горах”.[307]

Отже, Предслава мешкала вже у батька. А її колишній чоловік приблизно в цей час одружився чи збирався одружитися вдруге. Про походження його нової дружини є безліч різних версій та думок. Зокрема, М.Баумгартен вважав, що нею стала Ганна – дочка візантійського імператора Ісаака II або Олексія III. О.П.Каждан категорично висловлюється проти такого погляду, підкресливши його безпідставність. Польський дослідник Х.Граля “підкорегував” візантійську версію походження другої дружини Романа, запропонувавши версію, що волинський князь одружився з Марією з вельможного роду Каматеросів. М.Ф.Котлярем зроблено оригінальне припущення про походження другої жінки Романа Ганни з родовитого волинського боярства.[308]

Таке припущення виглядає досить цікавим в контексті посилення союзу князя з волинським правлячим класом у переддень нових важливих політичних дій Романа Мстиславича. Волинське боярство настільки буде тісно пов’язано з своїм князем, що у подальшому відіб’ється у позитивному плані на долі синів Романа. Волинське боярство буде вірно служити Данилу та Васильку Романовичам, причому в дуже скрутних умовах громадянської війни початку XIII ст. До цього слід додати, що прагнення створити широку соціальну базу для підтримки своїх позицій проявилося у Романа і в період першого завоювання князем Галича. Це ж саме ми побачимо в діях князя в Києві та в цілому у Південній Русі.

Другий шлюб Романа досить знаменний і в суто особистому плані. Князь, вірогідно, зневірився в міжкнязівських шлюбних союзах за розрахунком і, як кожна людина, прагнув до створення елементарного сімейного щастя. Шлюб з Ганною, не дивлячись на його нетривалість, був, безумовно, щасливим. В 1201 та 1203 рр. в князівській родині народжуються два сини: Данило та Василько. Сама ж жінка Романа, після смерті чоловіка в 1205 р., чимало зробила для продовження його справи.

Роман Мстиславич – князь галицький

Наприкінці XII ст. після смерті Володимира Ярославича до Галича прибув на князювання волинський князь Роман Мстиславич. На жаль, давньоруські літописи не містять даних ні про час, ні про обставини цієї події. Дата її – 1199 р. – згадується лише у пізньому Густинському літопису, проте починаючи з праць М.С.Грушевського, який спеціально розглянув хронологію початку князювання Романа в Галичі, саме ця дата прийнята науковцями.[309]