Розділ «Олександр Головко КНЯЗЬ РОМАН МСТИСЛАВИЧ ТА ЙОГО ДОБА Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття 2001»

Тут можна відзначити, зокрема, широкомасштабний наступ католицьких країн у Східну Європу від Полярного кола до Балкан, спрямовану на навернення до латинства язичників та схизматиків. В 1204 р. після захоплення Константинополя хрестоносці утворили на території Візантії декілька власних держав. На декілька десятиліть зверхність римських понтифіків була вимушена визнати Болгарія. Католицькі місіонери стали проникати до половецького степу, де їм навіть вдалося створити своє єпископство. Держави хрестоносців, спираючись на підтримку римської курії, германських та датських феодалів, створюються в Східній Прибалтиці, а шведські королі здійснюють воєнні акції проти угромовного населення карелів та ємі.[424] До цього можна додати, що саме в ці ж роки хрестоносці продовжують бойові дії на Близькому Сході, надають допомогу християнам в боротьбі з маврами під час реконкісти на Піренейському півострові, піддали жорстокому розоренню міста альбігойців у Лангедоці (Південна Франція).[425]

Через два роки після смерті Романа Мстиславича згаданий вище папа Інокентій III звернувся з посланням до своїх єпископів, кліру Русі і до всього руського народу з закликом: “… країна греків (Візантія. – авт.) і їх церква майже повністю повернулась до визнання апостольського престолу і підкорилась його розпорядженням. Тому уявляється оманою, що частина не з’єднується з цілим і що часткове відкололось від спільного”.[426] У тому ж 1207 р., Інокентій III направив на Русь місію на чолі з кардиналом Григорієм, яка повинна була на практиці здійснювати плани папи у південно-західних регіонах Русі.[427]

Отже, на нашу думку, зміст повідомлення Кенігсберзького літопису про контакти Романа з римським папою узгоджується з конкретними історичними реаліями початку XIII ст., і у дослідників не може бути сумніву, що в його основі лежить реальна подія. В той же час слід враховувати застереження М.С.Грушевського, що на виклад інформації у пам’ятці наклалися більш пізні уявлення середньовічних авторів. В зазначеному Кенігсберзького літопису, зокрема, наводиться інформація, що в разі домовленості папа Інокентій III обіцяв Роману якісь польські міста.[428]

19 червня 1205 р. життя Романа, якому тоді було трохи більше п’ятдесяти років, припинилося. В хроніці Длугоша повідомляється, що Романа було поховано у Володимирі. Це дало підставу деяким дослідникам засумніватися у повідомленні літопису про поховання Романа в Галичі.[429] Як нам здається, у нас нема підстав ставити під сумнів відомості давньоруського книжника, який пише з цього приводу: “Галичане взяша князя своего мртва й в Галичь и положиша й в церкви святыя Богородица”.[430] Поховання Романа в Галичі було цілком закономірним, оскільки тут був центр його держави.

Зразу ж після поховання Романа Мстиславича галичани принесли присягу його синові Данилові, проте ця подія, як і багато наступних, є вже частиною іншого періоду історії Південно-Західної Русі.

Галицько-Волинська Русь: держава чи не держава?

В першому розділі нашої праці вже відзначалося, що в історіографії, в певній мірі під впливом політичних обставин, не виникло єдиного підходу щодо характеристики державно-політичного комплексу, який утворився в значній мірі внаслідок активних дій князя Романа Мстиславича. Нагадаємо, що в працях, що належать до так званої радянської історіографії не показувалось якихось тісних генетичних зв’язків південно-руських князівств Русі з майбутньою Україною, вбачалось в об’єднаному князівстві Романа скоріше історичну випадковість, ніж закономірність.

Інші погляди були притаманні українським дослідникам, які працювали в XIX – на початку XX ст., а також історикам, що вивчали українську давнину в діаспорі. За їх спостереженнями, XII – перша половина XIII ст. – це один з періодів в історії України, князівство Романа Мстиславича слід розглядати як одну з українських держав. На жаль, ця тема поки не стала предметом серйозної наукової дискусії в сучасній історичній науці.[431]

Спостереження політичних процесів у порівняльно-хронологічному плані дає підставу говорити, що на певному етапі розвитку середньовічного суспільства для багатьох феодальних країн притаманний перехід від етапу існування державності у вигляді системи або конфедерації державних формувань у вигляді князівств (герцогств, графств, баронств тощо) до етапу поступової трансформації централізованих держав. На цьому перехідному етапі за рахунок об’єднання удільних державних утворень можна спостерігати виникнення складних за формою та характером розвитку державно-політичних структур.

Тут можна згадати, хоча б, синхронну за часом до князівства Романа так звану державу Плантагенетів XII ст., до складу якої, крім Англійського королівства, входили численні французькі володіння. Останні, за обсягом були більшими, ніж землі, що безпосередньо підкорялися французькому королю. Як володар числених французьких володінь, що тягнулися від Нормандії на південь до Піренеїв, король Генріх II Плантагенет формально був васалом французького короля Філіпа II Августа і водночас самим запеклим його ворогом. Дослідники часто називають державу Генріха Анжуйською державою, не дивлячись на те, що її монарх як суверен правив лише в Англії. Проте остання не належала до головних володінь Плантагенета, і на острові Генріх майже не жив. Відзначимо, що на початку 70-х років Генріх виношував план своєї коронації імператорською короною, а числених своїх синів хотів відповідно зробити королями Англії, Шотландії та Ірландії. Конфлікт двох династій Плантагенетів та Капетингів пізніше, як відомо, призведе до тривалої Столітньої війни. В XIII – XV ст. володіння бургундського герцога у Франції також були більшими за масштабом, ніж володіння короля Франції. Проте поступово, в значній мірі в силу ідеологічно-політичних факторів, саме довкола сюзерена Франції йшов процес об’єднання держави, яке завершилося на межі XV – XVI ст.

Не менш цікавим в цьому може бути приклад Германської імперії, до складу якої входило Чеське королівство, яке за тими ж ідеологічними ознаками мало всі риси справжньої держави, але фактично це була “держава в державі”. Більш того, формально германські імператори, імператори “Священної Римської імперії” постійно заявляли претензії на свою зверхність над всіма монахами середньовічного світу.[432]

Повертаючись до процесів на Русі кінця XII – початку XIII ст., необхідно відзначити, що саме в цей час на східноєвропейському обшарі формувалися два державні утворення, які потенційно, на перспективу мали стати ядрами майбутньої централізованої держави. Це Володимиро-Суздальське та Галицько-Волинське князівства.[433] М.Ю.Брайчевський справедливо вбачає, що на формування нових державних утворень в Східній Європі впливали як політичні чинники, що зводились до формування нових політичних систем управління у відповідно Володимиро-Суздальській і Галицько-Волинській землях, так і фактори етнічного розвитку, що були зародками формування східнослов’янських народностей. Проте важко погодитись з думкою автора, що на межі XII – XIII ст. Київ вже не цікавив північноруських князів.[434] Конкретні факти перших років XIII ст., значну частину з яких ми розглянули в цій книжці, свідчить, що доля як Києва, так і усієї Південної Русі перебувала під пильним оком Всеволода Велике Гніздо. Тут, на наш погляд, слід говорити про інше. Якщо в XI та у значній частині XII ст. суздальські князі в рамках конфедерації давньоруських князівств як представники династії Рюриковичів змагалися за київський стіл, то тепер Київ та південноруські землі стають об’єктом інтересів Володимиро-Суздальського державно-політичного новоутворення. В певній мірі цю політику можна розглядати як прояв зовнішньополітичної діяльності. Складність процесу полягала в тому, що на Русі не було легітимно визначеного володаря-суверена типу західноєвропейського монарха – короля. Відзначимо, що до володаря Володимиро-Суздальського князівства з кінця XII ст. офіційно використовується титул “великий князь”.[435] Отже, вже існувала тенденція щодо відокремлення з маси інших князів особливого за статусом володаря.

Цікаво, що по відношенню до володаря Галицько-Волинської держави також спостерігалася тенденція книжників якось “підняти” його статус на державно-ідеологічному рівні. Саме це можна бачити в намаганні південноруських книжників створити парадигму ідеального володаря на прикладі князя Романа Мстиславича (це питання ми докладно розглянемо в наступному розділі). Важливо відзначити, що західноєвропейські хроністи використовують по відношенню до Романа титул суверенного володаря “rex (король)”.[436] Могутнім та суверенним князем вимушен був визнати краківський єпископ Вінцентій, який в останній книзі своєї хроніки пише, що Роман “omnibus paene Russiae provinciis ac principibus potentissime imperaret (став повновладним володарем майже над усіма руськими землями і князями)”.[437] Пізніше вже офіційно від папського посланця Оппізо в 1253 р. королівську корону отримає Данило, після чого галицькі книжники постійно будуть його називати не характерним для Русі титулом.[438] Прийняття Данилом королівського титулу мало велике дипломатичне та ідейно-політичне значення для самоутвердження його як володаря могутньої суверенної з позицій тодішньої європейської ідеології держави в Південно-Західній Русі.

Відзначимо, що для об’єднаного князівства Романа були характерні певні ознаки держави, а саме наявність державної території, системи державного управління, відповідної ідеології. Але одночасно ця держава існувала в рамках єдиного давньоруського комплексу, а тому програмою діяльності галицько-волинських володарів Романа та Данила була програма збирання всіх давньоруських земель. В цьому плані в конкретному аспекті подолання удільної системи треба розглядати згадану вище систему “доброго порядку”, запропоновану Романом Мстиславичем напередодні його смерті.

Отже, у нас є всі підстави розглядати політичний комплекс, який контролював князь Роман Мстиславич, а саме території Волині, Галичини, Пониззя (середня течія р. Дністра), Побужжя (“України”) та Київщини,[439] як державу, державу, яка потенційно мала шанс в перспективі трансформуватися в більш стабільну державну структуру. На жаль, на державно-політичні процеси в південно-руських землях мав різко негативний вплив зовнішній фактор, а саме спочатку навала монголо-татарських ханів, а пізніше польських, угорських та литовських феодалів вже в середині XIV ст.[440]

В літературі, ймовірно не без підстав, домінує точка зору, що утворення великого державно-політичного утворення в Південно-Західній Русі, у значній мірі, було наслідком особистої енергії, вдачі та таланту князя Романа, смерть якого, в свою чергу, засвідчила незавершеність перетворень князя.[441] Проте, на наш погляд, не можна протиставляти періоди до і після червня 1205 р. у житті Південно-Західної Русі. І в правління князя Романа Мстиславича були тут сильні деструктивні сили, що не були приборкані князем і заважали державотворчим процесам, і під час регентства його вдови Ганни існувала значна частина населення, що підтримувала курс померлого князя. Тому можна казати про існування доцентрових та відцентрових тенденцій, що і проявлялося в конкретних подіях та явищах тодішнього політичного життя.[442]

Визнаючи правильність думки про значну різницю в характері політичних процесів розвитку Галичини і Волині, необхідно відзначити, що все це не дає, одночасно, підстав для різкого протиставлення цих регіонів саме в контексті протистояння цих тенденцій.[443] На Волині були досить впливові антикнязівські (по відношенню до головного волинського, “земельного” князя), сепаратистські сили, і, в той же час, в Галичині було чимало прихильників посилення князівської влади. Розглядаючи конкретні верстви населення, що підтримували чи не підтримували об’єднавчі процеси, дослідники досить часто характеризують їх за класовими або становими ознаками, хоча такий підхід не є у значній мірі вірним. Так, навіть досить бунтівне галицьке боярство було неоднорідним. Значна частина його допомагала Романові Мстиславичові в 1188–1189 рр. Навряд чи без підтримки представників боярства Галичини Романові вдалося зайняти Галич в 1199 р., активно використовувати галицькі полки у походах у Південну Русь, проти половців та поляків. М.І.Костомаров справедливо відзначав, що без сильної партії Роману навряд чи вдалося утвердитися в Галичі, наявність її сприяла боротьбі нащадків Мстиславича з суперниками.[444] Формування нового державного організму, що започаткував князь Роман наприкінці XII – на початку XIII ст. відкривало великі можливості для посилення галицькому магнатству. І.Б.Греков справедливо пише, що “перенесення столиці великої феодальної держави в новий центр відкривало можливість феодальній верхівці цього центру для посилення їх економічних та політичних позицій”.[445]

С.Томашівський писав, що Роман “був творцем першої національної української держави, якої основу дала Галичина”.[446] Автор цих рядків не може погодитися з таким категоричним твердженням, тим більше, що львівський вчений вважав, що означена держава прийшла на зміну Русі, але вважає, що Роман, відчуваючи веління та подих часу, утворив в умовах поступового складання української середньовічної національності на базі волинських та галицьких етнічних формувань східнослов’янської етнічної спільності державно-політичне утворення, яке в перспективі повинно було перетворитися на феодальну централізовану монархію. Доказом останнього було відносно довге збереження державних інституцій на Волині та в Галичині (до середини XIV ст.) у вкрай складних умовах золотоординської навали, експансії угорських, польських та литовських володарів. Я.Д.Ісаєвич пише, що за всіма ознаками слова “князівство” та “держава” є синонімами, а по відношенню до державно-територіального утворення, головними складовими якого наприкінці XII – в першій половині XIV ст. були Волинь та Галичина і де правили Роман та його нащадки, можна застосовувати поняття “Галицько-Волинська держава”.[447] Враховуючи загальноісторичні тенденції розвитку, на наш погляд, є підстави погодитися з такою думкою. Дійсно, в науці використовується поняття “Київська держава”, проте під владою її правителів, що сиділи в Києві, східнослов’янські землі перебували у повному складі лише тільки в правління князя Володимира I Святославича! Тому поняття “Київська держава” не поглинає поняття “Русь”, під яким традиційно розуміється комплекс східноєвропейських земель, де мешкали східнослов’янські племена. Протягом ста п'ятдесяти років існування держава Романовичів теж не була постійно єдиним державно-політичним комплексом, проте в XIII – першій половині XIV ст. існувала стабільна тенденція до об’єднання та збереження єдності земель Південно-Західної Русі. Це є доказом змін, що відбулися на території Волині і Галичини цього часу у порівнянні з періодом X – XII ст., вагомим аргументом щодо можливості науково коректного використання поняття “Галицько-Волинська держава” як потенційного прообразу якісно нового за змістом державного організму в Східній Європі. Важливим доказом висловленої позиції є не тільки аналіз політичних процесів в Південно-Західній Русі, а і розгляд ідеологічного життя краю в правління синів та онуків князя Романа Мстиславича.

6. Історична пам’ять про князя Романа (частина друга, остання)

Образ Романа Мстиславича в пам’яті народів Східної Європи