Розділ «Олександр Головко КНЯЗЬ РОМАН МСТИСЛАВИЧ ТА ЙОГО ДОБА Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття 2001»

Про обставини другого зайняття Романом галицького престолу докладну інформацію містить хроніка Вінцентія Кадлубка, хоча і в цьому випадку у черговий раз необхідно нагадати про значну упередженість краківського хроніста щодо Русі. “Ео namque tempore, – починає розповідь Кадлубек, – in fata cоncеsserat dux Galiciae Wladimir, herede nullo relicto legitimo. Unde Russiae principes, quidam vi, quidam arte, nonnulli utroque modo vacantem student principatem (В цей час помер князь Галіції Володимир, який не залишив по собі спадкоємців. Тому руські князі, хто за допомогою сили, а інші завдяки хитрощам, а деякі обома засобами прагнуть зайняти вільне князівство)”.[310]

З цього уривка можна припустити, що тоді вже не було на світі обох синів Володимира. Можливо, вони померли в угорському заточенні. Вінцентій не повідомляє, хто були князі – претенденти на Галич, але, судячи з подій 1187–1189 рр., а також часів вже після смерті Романа Мстиславича в 1205 р., можна припустити, що до цього гурту мало відношення чимало південноруських володарів.

У розповіді Вінцентія серед претендентів особливо виділяється постать Романа, “quanto loco vicinior (найближчого сусіда)”. Хроніст відзначає, що через нестачу власних сил він звернувся за допомогою в Краків, де місцевий князь Лешко схвально відреагував на бажання Романа сісти в Галичі. Під час переговорів, за версією польського автора, Роман обіцяв визнати себе намісником малопольського володаря в Галичині. І в цій інформації, і в подальшій розповіді Кадлубек прагне довести доцільність дій краківського монарха по відношенню до волинського князя, підкреслює великий тріумф, який начебто мали польські воїни по завершенню походу до Галича.[311]

Слід зазначити, що позиція польського автора дуже суперечлива, оскільки він писав про ці події вже після конфлікту Лешка і Романа в 1205 р.[312] Ставлення його до волинського князя вкрай негативне, тому він особливу увагу приділяє описові жорстокостей Романа щодо галицьких магнатів. На жаль, в історіографії, хоча давно визнається тенденцій- ність інформації Кадлубка про Русь, саме під впливом його твору існує уявлення про антагоністично ворожі відносини між новим галицьким князем і боярством краю. В Галичі, вважає Л.М.Гумільов, Роман “настільки заплямував себе такими жорстокостями, що руський літописець вважав за потрібне не згадувати ці факти”.[313] Безумовно, у Романа в Галичині було чимало політичних суперників, проте ще з часів його першої спроби сісти в цьому краї у нього і тут серед місцевого боярства було чимало прихильників. Чимало галичан, за повідомленнями літопису, покинуло тоді Галич разом з Романом і знайшли притулок в його володіннях. Саме вони разом з волинянами у подальшому будуть опорою в походах Романа на початку XIII ст., а пізніше, не дивлячись на протидію інших боярських таборів, зорієнтованих на інших політичних лідерів, окажуть підтримку його синам Данилу та Васильку.

В хроніці Вінцентія є важлива інформація про серйозну підтримку Романа у переддень зайняття ним нового столу з боку малопольських вельмож.[314] Приєднанню Галича сприяла і вигідна для Романа ситуація в Угорщині, де після смерті Бели III (1196 р.) розпочалася війна між його синами Емеріком і Андрієм.[315] Пізніше Роман укладе тісний союз з останнім, що відкрило для обох союзників можливість у доволі сприятливих умовах вирішувати власні домашні справи. Зокрема, це дозволило Андрієві в 1205 р. стати угорським королем.[316]

В польській літературі, виходячи з свідоцтв Вінцентія, часто зустрічається погляд про залежність Галичини від Кракова, Романа від Лешка після 1199 р.[317] Проте таке твердження далеке від історичних реалій, оскільки на той час Галицько-Волинська держава була значно сильнішою Малопольського князівства, володар якого, за спостереженнями Г.Лябуди, вже в другій половині 1199 р. втратив Краків і перейшов на князювання в Сандомір. Верховним князем Польщі (принцепсом) та краківським князем став дядько Романа по матері Мешко III.[318] Останній прокнязював в Кракові до 1202 р., і з ним у галицько-волинського князя, схоже, розвивалися нормальні стосунки. Ця обставина сприяла проведенню активної діяльності Романа в Подніпров'ї в перші роки XIII ст.

Аналіз суперечливої та тенденційної розповіді про вокняжіння Романа в Галичі дає підстави думати, що бажання Лешка допомогти Роману в оволодінні підкарпатським краєм в Кракові далеко не всіма польськими магнатами сприймалося прихильно. Вірогідно, головним аргументом малопольського князя для переконання своїх вельмож було бажання зміцнити дружні стосунки з руським союзником, а також прагнення використати військову експедицію для посилення позицій Малої Польщі на сході.

Матеріал Вінцентія свідчить, що завоювання галицького трону далося Роману не дуже легко, оскільки багато бояр чинили цьому рішучий опір. Зазначимо, що в цій розповіді Кадлубек значно перебільшує роль свого патрона Лешка, якому хроніст приписує всі заслуги під час походу малопольського та волинського князів на Галич. Очевидно, що Лешко надав Роману якійсь загін, що не могло вплинути на подальшу систему взаємин між князями.[319]

Згідно свідоцтва Вінцентія, після захоплення Галича Роман жорстоко розправився з галицькими боярами.[320] Як справедливо пише Н.І.Щавелева, цій інформації є всі підстави довіряти, тим більше, що вона знайшла підтвердження в більш пізніх повідомленнях Галицько-Волинського літопису.[321] Російська дослідниця звертає увагу на те, що прислів’я “Княже! Не погубивши бджіл, меду не їсти”, яку польський хроніст приписує Романові, пізніше, згідно літописному повідомленню, повторив сотський Микула в розмові з сином князя Романом.[322] “Залишається лише гадати, яким чином це прислів’я опинилося в Хроніці Кадлубка?”, – пише з цього приводу Н.І.Щавелева.[323]

Але, на нашу думку, тут немає підстав робити якусь проблему. Широко вживане Романом прислів’я було добре відоме не тільки сучасникам галицького князя – представникам польської знаті, а й його спадкоємцям та нащадкам. Поява в розповіді цього сюжету є доказом ймовірності та реальності згаданого сюжету польської хроніки, а саме напружених відносин Романа з бунтівними боярами Галичини. Але, визнаючи це, треба пам’ятати, що далеко не всі галицькі магнати були ворогами Романа Мстиславича, як це можна уявити на підставі данних Вінцентія.

Значно більш реалістичною є остання фраза польського хроніста про Романа: “Aliorum ergo adversitate, immo sua prosperitate brevi crevit in immensum, ut omnibus paene Russiae provinciis ac principibus potentissime imperaret (Отже, побудувавши на нещасті інших своє щастя, він за короткий час досяг настільки багато, що став повновладним володарем майже над усіма руськими землями і князями)”.[324] Зазначимо, що цей запис в хроніці, вірогідно, появився під впливом повідомлень про діяльність Романа на Київщині на початку XIII ст. і, безумовно, є перебільшенням хроніста. Завоювання Галича було дуже важливою віхою в житті та діяльності Романа, але, здійснивши свою давню мрію, князь Роман Мстиславич не збирався зупинятися на досягнутому.

5. Від Києва до Завихоста

Похід на Київ 1202 р.

Останній період життя Романа Мстиславича охоплює усього шість років, але ці роки багато в чому сприяли тому, що князь увійшов в історію як видатний державний діяч, політик з великої літери. Приєднання багатого, могутнього Галицького князівства до володінь князя Романа призвело до зростання сили його державного володіння, політичного авторитету самого володаря, проте одночасно це ж приєднання спричинило до виникнення нових численних проблем і питань перед ним та його адміністрацією.

Перш за все зайняття Галича у 1199 р. викликало велике невдоволення у багатьох давньоруських князів, які не один рік мріяли заволодіти заможною південно-західною землею Русі. Це перш за все стосувалося найбільш могутнього тоді князя Русі Всеволода Юрійовича суздальського, який після смерті Володимира Ярославича втратив частину підконтрольних, васальних земель на півдні східнослов’янського світу.

Величезну небезпеку в особі галицько-волинського князя вбачав для себе Рюрик Ростиславич, який намагався в умовах ворожого оточення міста з півночі, заходу і сходу зберегти за собою Київ. Одночасно колишній тесть Романа не втрачав надії і самому якось зміцнити свій вплив у підкарпатському регіоні Русі. Зайняття Галича Романом викликало невдоволення у нещодавніх його союзників Ольговичів, які знаходилися у тісних родинних стосунках з померлим галицьким князем Володимиром Ярославичем і вважали себе законними спадкоємцями галицького столу.

Під 1202 р. у Суздальському літопису повідомляється: “Вста Рюрик на Романа и приведе к собе Олговичев в Кыев, хотя пойти к Галичю на Романа. И упереди Роман, скопя полкы Галичьскые и Володимерьскые и въеха в Русскую землю”.[325] Питання про хронологію цитованих подій розглянув М.Г. Бережков. За основу для датування їх він взяв час походу Романа на половців, який, на думку дослідника, стався після вказаного вище виступу Романа проти Рюрика. Порівняння ж повідомлення про війну з кочівниками з свідоцтвом візантійського хроніста Нікіти Хоніата про бойові дії руських проти половців (датується зимою 1200–1201 рр.) призвели вченого до висновку, що конфлікт Романа і Рюрика стався перед цим, а саме в 1200 р.[326]

Пізніше М.Ф.Котляр значно уточнив датування повідомлення візантійського автора, довівши, що воно не має відношення до події, описаної в літопису, а розповідає про невідомий давньоруським книжникам похід Романа проти степовиків 1197/1198 р.[327] Виходячи з цього, є всі підстави вважати, що запропонована М.Г.Бережковим хронологія подій потребує уточнення. На нашу думку, саму війну Рюрика і Романа слід датувати 1201 р., а похід Романа (другий після походу 1197–1198 р.) на половців стався 1202 р.

Думається, що таке датування подій у Південній Русі відповідає і самому їх перебігу. Для організації воєнних акцій ворогуючим сторонам, особливо Рюрику, треба було покласти чимало часу: встановити контакти з чернігівськими князями, зібрати війська. Тому дещо спірним, на нашу думку, є виклад подій у книзі П.П.Толочка: “1199 р. Помер галицький князь Володимир Ярославич, і Галич опинився в руках енергійного Романа Мстиславича. Рюрик і Ольговичи тільки збиралися у спільний похід на Галич, як Роман появився під стінами давньої столиці Русі”.[328] Між завоюванням Галича і походом Романа на Київ пройшло як мінімум більше року.

Зовсім протилежну позицію займав С.М.Соловйов. Російський вчений вважав, що Роман зайняв Галич в 1198 р., а у похід на Галич Рюрик вирішив йти в 1201 році, тобто через три роки, у зв’язку з цим історик ставить запитання: “Природно, що київському князю не сподобалось утвердження Романа в Галичі, але чому він так довго зволікав з походом проти зятя?”.[329] У нас є підстави думати, що ніякого зволікання в діях Романа Мстиславича не було!