Розділ «Олександр Головко КНЯЗЬ РОМАН МСТИСЛАВИЧ ТА ЙОГО ДОБА Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття 2001»

Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття

У серпні того ж року за наказом краківського князя Казимира воєвода Миколай направився з малопольським військом до Галича, вигнав звідти угорський гарнізон з королевичем Андрієм і посадив там Володимира Ярославича. В літературі при аналізі цієї події висловлюється думка, що цим походом на Русь Казимир порушив дружні відносини з Романом, а причини військової акції Кракова пояснюються тиском могутнього германського імператора Фрідріха I “Барбароси”.[254] Але така оцінка потребує певного уточнення.

Як ми бачили, ще у 1188 р. взаємини між краківським і волинським князями погіршилися, що було наслідком небажання малопольського князя допомагати Роману, який на той час докладав значних зусиль для посилення своїх позицій у Південно-Західній Русі. Тепер, використавши як привід доручення імператора допомогти Володимиру, польський князь вирішив втрутитися у події в Прикарпатті, де справи угорців різко погіршилися. При цьому польський князь, безумовно, прагнув реалізувати тут свої власні політичні інтереси: поширити на цей регіон польський вплив.[255]

Однак сподіванням Казимира не судилося здійснитися. Володимир і тепер показав здібності вести дипломатичні ігри, звернувшись за протегуванням до свого дяді суздальського князя Всеволода Юрійовича. Це було зроблено дуже завчасно, бо перший патрон галицького князя Фрідріх I знаходився у хрестовому поході (10 червня 1190 р. при переправі через невелику гірську річку Сальєф на кордоні Малої Азії та Сірії Фрідріх I потонув).

Володимир Ярославич визнав себе васалом північноруського володаря, який в цей час прагне зміцнити свої позиції на півдні Русі. Згідно літопису, Всеволод звернувся до всіх руських князів, польського та угорського монархів з вимогою відмовитися від зазіхань на Галич. “Всеволод же суждальский присла ко всим княземь и ко королеви в Ляхы и води я крсту на своем сестричиче Галича не искати николти же под ним. Володимер же утвердився в Галиче и оттоле не быс на нь никого же”.[256]

Ясна річ, що цей диктат могутнього суздальського князя (що був явно перебільшений літописцем!) стосувався і Романа, який був вимушений визнати факт повернення Володимира до Галича і на певний час відмовитися від свої політичних планів у Прикарпатті. Тому на початку 90-х років XII ст. Роман Мстиславич зосереджує свою увагу на зміцненні власних позицій на Волині, де йому вдалося відновити нормальні взаємини з амбіційним молодшим братом Всеволодом, белзьким князем, а також докласти зусиль на розвиток контактів з малопольським двором.

Увага до Польщі Романа пояснюється не тільки нещодавніми активними діями Казимира щодо Галича, а викликана великою зацікавленістю Кракова до розширення польських впливів у басейні Західного Бугу, де пересікалися їх інтереси з інтересами волинян. В своїй польській дипломатії волинський князь широко використовував своїх прихильників серед польських магнатів, діяв, виходячи з перебігу політичних процесів у самій західнослов'янській країні, де на межі 1190–1191 р. зросли опозиційні настрої по відношенню до Казимира II.

Особливе невдоволення серед малопольської знаті викликала експедиція польського війська до Галича, оскільки вона не принесла Кракову позитивних наслідків і погіршила взаємини Малопольського князівства з Угорщиною. Приводом для виступу могли стати і попередні напружені відносини малопольських магнатів з новим галицьким князем Володимиром. Ймовірно, що якісь зв’язки з цим опозиційним угрупованням підтримував Роман Мстиславич. В таких умовах Казимиру прийшлося відновити старі добрі відносини з волинськими володарями. Це примирення виявилося вчасним.

В 1191 р., скориставшись відсутністю Казимира у Кракові, місцеві вельможі на чолі з Генріхом Кетличем допомогли Мешку Старому та його сину Болеславу захопити Краків. І тут на допомогу прихильникам Казимира II прийшли волинські дружини на чолі з володимирським князем Романом та белзьким князем Всеволодом. Знаменно, що польській хроніст, який дуже тенденційно (на користь, ясна річ, князя Казимира) описує події, вимушений визнати, що тільки завдяки цій підтримці Казимиру вдалося вигнати Мешка з Кракова і розбити заколотників. “Audito siquidem, – пише Вінцентій Кадлубек, – Casi- mimirum revixisse, immo cum duce Laodimiriae Romano et principe Belsiae Wsewlodo cominus imminere, noctis compendio fugam ineunt Mesconidae (Прибічники Мешка, довідавшись, що Казимир знову набрав сили і навіть з князем володимирським Романом і князем белзьким Всеволодом загрожує їм, під покровом ночі відступають)”.[257]

Ян Длугош під 1191 р. доповнює інформацію Кадлубка, відзначаючи обставини, що передували заколоту Генріха Кетлича. Він повідомляє, що у переддень виступу краківських магнатів Казимир був на Русі, де виступив третейським суддею між Романом та Всеволодом, котрі сперечалися із-за кордонів між своїми володіннями.[258] Це свідоцтво для нас важливе, бо фіксує ще одну сторінку досить складних взаємин між волинськими володарями. Події 1191 р. сприяють зміцненню тісних взаємин Малої Польщі та Волині. Свідченням цього є те, що невдовзі після повернення до Кракова Казимир II захоплює Генріха Кетлича і відправляє його у вигнання на Русь до князя Романа.[259]

В 1192–1193 рр. малопольські війська Казимира вдерлися в землі ятвягів. Вінцентій Кадлубек називає їх “полещанами (Polexiani)”. Поява поляків в цьому регіони, безумовно, викликала неспокій у руських князів. Зокрема, з того ж джерела відомо, що на допомогу ятвягам прийшов невідомий на ім’я князь Дорогичина, місто якого нападники розорили. Джерела, на жаль, не повідомляють про конкретну реакцію на цей похід Романа, проте є всі підстави вважати, що вторгнення польських військ зачіпало інтереси Волині в Побужжі. Вірогідно, з певних тактичних обставин, однак, волинський князь все ж вирішив в цей час не загострювати відносин з західним сусідом.[260]

Події в Ятвягії не пройшли поза увагою і південноруських князів. як відомо, цей регіон протягом XII ст. постійно був у сфері інтересів Києва,[261] велику увагу до нього проявляв Рюрик Ростиславич. 1191 р. він разом з своїми родичами пінськими князями (друга дружина Рюрика Ганна була пінською княжною[262]) збирався в похід на Литву, який, проте, через весняну негоду зірвався. “Пошел (Рюрик. – авт.) на Литву и быс у Пинеску у тещи своея, тогда бо бяше свадба Ярополча, и быс тепло и стеча снег и нелзе бо им доити земли их (литовців. – авт.) и възвратишась въсвояси”.[263]

Під час, а може зразу ж після походу Казимира, а саме 1193 р. київський князь Рюрик Ростиславич знову збирається у похід проти сусідньої з Ятвягією Литви.[264] На нашу думку, цей похід треба розглядати як прагнення овруцького князя протистояти посиленню польського впливу у Прибалтиці. Польський дослідник К.Вілінський, навпаки, вважає, що похід Рюрика був спрямований на допомогу краківському князю у боротьбі з ятвягами,[265] проте джерела не підтверджують такий погляд.

Додаткову інформацію про мотивацію походу Рюрика дає В.М.Татіщев, в праці якого відзначається, що під час переговорів з чернігівським князем Святославом Ольговичем, Рюрик наголошував: “...мне нужно идти на Литву по прозьбе шурьев моих и полоцких”.[266] Військова акція Рюрика до Литви не відбулася через спалах напруженості на кордоні з половцями, з якими саме в цей час наприкінці XII – на початку XIII ст. різко загострилися взаємини.

Боротьба за гегемонію у Південній Русі

1194 р. став знаменним для політичного життя як Русі, так і Польщі. І перш за все це було пов’язано зі смертю у Києві Святослава Всеволодовича, а у Кракові – Казимира II “Справедливого”. Певний “вакуум” влади, що виник у стольних містах обох країн, створював фундамент як для нових усобиць, так і перспективи для посилення політичних позицій інших князів, у тому числі і, як виявилося, у першу чергу для волинського князя Романа.

Після смерті Святослава князем у Києві став Рюрик. Цим, як не дивно, останній виконав волю померлого, який перед смертю постригся у ченці і викликав до столиці Рюрика (“… и веля ся постриги в черньци и после по Рюрика и преставися”[267]). Досвід управління “Руською землею” разом з Святославом показував Рюрику, що для створення стабільної князівської влади у столиці новому князеві слід було знайти співправителя.

Тому навесні 1195 р. Рюрик запрошує до Києва свого брата смоленського князя Давида Ростиславича. “Посла Рюрик по брате своего по Давыда к Смоленьску, река ему: “Се брате се бе осталася старейши всех в Руськои земли, а поеди ко мне Кыеве, что будеть на Рускои земли думы и о братье своем о Володимери племени”. Після тривалого перебування в Києві Давид “с братом своим ряды вся уконча о Рускои земле и братье своеи о Володимере племени и иде Давыд во свой Смоленск”.[268]

Ми не знаємо змісту домовленості між новими дуумвірами, але, вірогідно, розмова між ними йшла про володарів київським “причастям” – волостями в Київській (“Руській”) землі. Крім Ростислава Рюриковича, який сидів у Білгороді, таким володарем став Роман Мстиславич, котрому були передані міста Торчеськ (яким Роман вже недовго володів наприкінці 80-х рр.), Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів.

Всі ці міста входили до так званої “Торчеської волості” (території, де мешкали “Чорні клобуки”) – слов’яно-тюркської волості на півдні Київщини в Пороссі. Зазначимо, що під назвою “чорних клобуків” давньоруські джерела згадують представників близьких за етнічним та мовним походженням кочівників, які наприкінці XI – на початку XII ст. під тиском половецьких орд перейшли на службу до південноруських князів. Основна маса цих племен (торків, печенігів, берендеїв, бастиїв, коуїв, турпеїв) мешкала в басейні р. Рось. “Чорні клобуки” постійно виконували різні військові функції, охороняли південний кордон Русі від нападів зі степу, брали активну участь у походах східнослов’янських володарів проти половців, були учасниками міжкнязівських війн на Русі.

Центром об’єднання “Чорних клобуків” було місто Торчеськ, що виникло в 1086 р. і названо за іменем найбільшого з племен тюркських конфедератів південноруських князів – торків. Сама ця територія, де мешкали союзники русів, мала назву Торчеська волость. Київські князі неодноразово використовували “чорних клобуків” у міжусобних війнах з сусідніми князями. Під час походів вони нерідко виставляли загони до 6 тис. воїнів. У політичній боротьбі вони частіше всього орієнтувалися на більш сильних князів, але прагнули виступати на боці старших Мономаховичів і не дуже довіряли чернігівським Ольговичам.[269] Добрі стосунки з торками та іншими кочівниками Поросся відіграють велику роль у подальшій діяльності князя Романа. До цього необхідно додати, що одержання “причастя” в “Руській землі” значно підвищувало його політичну вагу, давало підстави в майбутньому висувати претензії на київський престол.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття» автора Головко Олександр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Олександр Головко КНЯЗЬ РОМАН МСТИСЛАВИЧ ТА ЙОГО ДОБА Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття 2001“ на сторінці 16. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи