Розділ «Олександр Головко КНЯЗЬ РОМАН МСТИСЛАВИЧ ТА ЙОГО ДОБА Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття 2001»

В князівській родині Рюриковичів Ростиславичі були князями-ізгоями, а саме не могли за нормами династичних правил, які встановили на Русі старші сини Ярослава Володимировича Ізяслав, Святослав та Всеволод, претендувати на Київ. У той же час Ростиславичи не тільки прагнули зміцнити свої позиції в Прикарпатті, а й посилити свій контроль на Волинь, де князював син Ізяслава Ярославича Ярополк.[209]

Тоді ж спостерігається процес формування державно-князівської території володінь Ростиславичів. На чолі їх стояв перемишльський князь Рюрик, а після його смерті його стіл зайняв Володар. На жаль, нам невідомо з джерел, де сидів останній до смерті брата, проте можна припустити, що цим містом був Звенігород, який у першій половині XII ст. був відомий як столиця удільного князівства. Василько Ростиславич володів Теребовлем. Теребовльська та Звенігородська земля, за нашою думкою, сформувалися як князівські володіння у другій половині XI ст. Вірогідно, що Перемишльська, Теребовльська та Звенігородська землі до другої чверті XII ст. ще не були єдиним земельним об’єднанням, тобто про Галичину як компактну державно-адміністративну одиницю в складі Русі можна говорити лише з першої половини XII ст.

На князівських з’їздах в Любачеві (1097 р.) та Витичеві (1100 р.), як справедливо зазначає М.Ф.Котляр, вказані землі в Прикарпатті були визнані родинними володіннями Ростиславичів.[210] Однак, не дивлячись на це, Володарю та Васильку прийшлося вести за відстоювання своїх прав гостру боротьбу у першій чверті XII ст. з Володимиром “Мономахом” та польським князем Болеславом III Криворо- тим.[211]

Процес формування Галичини продовжувався і в подальший час, що було пов’язано у значній мірі із значною некомпактністю цих східнослов’янських територій, які до середини XII ст. не являли собою єдиного комплексу. Лише в 40-х роках XII ст., коли центром краю став Галич, відбулося поступове об’єднання прикарпатських (галицьких) земель під владою сина Володаря Володимира (Володимирка). Цей князь, спираючись на підтримку місцевого боярства, прагнув не тільки зміцнити своє князівство, відбити зазіхання на нього з боку іноземців (перш за все угорців), а й активно впливати на перебіг політичних подій в Південній Русі.

Цю політику у перші роки правління продовжував і його син Ярослав (1153–1187 рр.). Однак посилення Галицького князівства автоматично вело до зростання могутності його панівного прошарку – боярства, яке в силу не тільки економічних обставин, а й за сприянням природно-ландшафтних факторів мало відносно сильну владу у свої володіннях. Тому невипадково, починаючи з 70-х років XII ст., як ми вже вище коротко згадували, між князем Ярославом і представниками галицької магнатерії виникають конфлікти.

Галицькі бояри під час цих конфронтацій вміло користувались негараздами, що виникали у князівській родині. Події в Галичі не були таємницею для сусідніх князів, які, безумовно, цікавились розвитком ситуації у прикарпатському краї. Про це яскраво свідчить історія третього “ходіння по муках” Володимира Ярославича, законного спадкоємця Ярослава Володимировича.

В 1184 р. він шукав допомоги або притулку у Романа Мстиславича у Володимирі-Волинському, згодом побував у Інгваря Ярославича у Дорогобужі, у Святослава Юрійовича в Турові, у Давида Ростиславича в Смоленську, у Всеволода Юрійовича в Суздалі.[212] Цікаво, що, з одного боку. ніхто з цих князів йому не допоміг, але, з іншого – ніхто і не захопив, щоби передати батькові. Це можна пояснити вичікуванням цих князів можливого розвитку подій у Галичі.

Після двох років перебування в Путивлі місцевому князеві Ігорю Святославичу (герою видатної давньоруської пам’ятки літератури) вдалося примирити батька з сином. Літопис повідомляє. що до Галича Ігор Святославич “посла с ним (Володимиром. – авт.) на свого зятя Рюрикова Святослава”,[213] який, ймовір- но, повинен був виконати дипломатичні функції у плані примирення батька з сином. Поява Володимира Ярославича в 1186 р. у Галичі, можливо, була викликана зміною тут ситуації. Вірогідно. що неабияке значення тут мала хвороба батька.

Дуже показово, що саме тоді зростає увага до Галичини і в сусідніх країнах. Про претензії на галицький Перемишль заявляє краківський князь Кази- мир II, а угорський король Бела III (1172–1196 рр.) проголошує себе “славетним королем Угорщини, Далмації, Рами та Галіції”.[214]

Війна за галицьку спадщину

Напередодні смерті Ярослав зробив спробу підняти вагу своїх спільників на політичних терезах Галичини. У Галичі відбувся з’їзд найбільш могутніх бояр, де його учасники погодилися на передачу галицького столу позашлюбному сину Ярослава Олегові, а Володимиру було надано лише Перемишль. Всі учасники зібрання були примушені здійснити хресне цілування на вірність князівській волі.[215]

Вимушена єдність галицької магнатерії продовжувалася недовго. В Галичині незабаром утворилося декілька угруповань, які орієнтувалися на різних політичних діячів. Зазначимо одразу, що серед них менше всіх прихильників мав саме Олег, який невдовзі був скинутий зі столу. Літопис з цього приводу пише: “Быс мятеж велик в Галичкой земли, и сдумав же мужи Галичкыи с Володимером, переступиша хрстное целование и выгнаша Олга из Галича, и бежа Олег оттуда во Вручий к Рюрикови, а Володимер сяде на столе деда своего и отца своего”.[216]

Поява законного з позиції князівського права спадкоємця на галицькому столі ще більше розхитало, а не стабілізувало ситуацію. До Галичини привертають увагу чимало південноруських князів, і одне з перших місць у цьому політичному змаганні зразу ж зайняв волинський князь Роман Мстиславич. Князь Роман, безумовно, розумів, що він не має підстав для відкритого протистояння тут новому галицькому князю.

У реалізації політичних планів Романа щодо Галичини, а у подальшому у процесі зміцнення взагалі позицій у Південній Русі неабияке значення мали міжкнязівські взаємини волинського князя. Через це повернемося знову до теми про родинні зв’язки Романа Мстиславича. Першою жінкою волинського володаря була дочка Рюрика Ростиславича Предслава. Якщо згадати, що це був той Рюрик, який прийшов на зміну Романа до Новгорода Великого, то можна зрозуміти, що цей представник смоленських Ростиславичів вже на зорі політичної кар’єри молодого Романа навряд чи був для нього прийнятною постаттю.

Проте у політиці особисті симпатії часто-густо відходять на другий план, і у нас є всі підстави гадати, що невдовзі Рюрик і родина Романа знайшли спільну мову і, навіть, пішли на укладення матримоніального союзу двох князівських кланів. У 1188 р. Роман від цього шлюбу вже мав відносно дорослу дочку Феодору, оскільки саме тоді видав її заміж.[217] З цього випливає, що волинський князь одружився після 1170 р. і не пізніше 1173 р… Важливою подією, що могло сприяти укладенню шлюбу могло бути зайняття Києва Рюриком.

Саме у 1173 р., коли представник смоленської династії став київським князем, можливо під впливом дядька Ярослава Ізяславича, який, безумовно, хотів якимось чином нейтралізувати чи перетягнути на свій бік князя Рюрика, і виникла ідея одруження Романа. На цей час у молодого кнзязя вже “загоїлися рани” від новгородського конфлікту з Рюриком Ростиславичем. Після 1173 р. оформлення шлюбу виглядає менш вірогідним. Крім Феодори, Роман мав від Предслави ще дві дочки, ім’я однієї з яких ми знаємо, – Соломія.

Більш важливим щодо реалізації широких політичних планів Романа мала віддалена його спорідне- ність з чернігівським князем Святославом Всеволодовичем, син якого Всеволод був одружений з дочкою польського володаря Казимира II Справедливого, племінниці матері волинського князя Агнеси. “В то же лето (1178 р. – авт.), – пише літопис, – приведе Святослав за Всеволода за середнего сына жену из ляхов Казимерну во Филипове говенье”.[218] Зазначимо, що ця кревність мала велике значення у стосунках цих князівських родин у більш пізній час, а саме вже на початку XIII ст. Тоді згаданий вище Всеволод Святославич, котрий на той час був київським князем і мав прізвисько “Чермний”, надавав підтримку синам Романа Данилові та Васильку.[219]

Літопис повідомляє, що невдовзі після зайняття галицького столу Володимиром Роман вирішив віддати дочку Феодору заміж за сина володаря сусідного князівства. “Роман же Володимерьскыи Мьстиславичь сватася с ним (Володимиром Ярославичем. – авт.), и за дщерь свою за сына его старейшего (Василька. – авт.)”.[220] Цей шлюб у подальшому давав Мстиславичу додаткові козирі у його претензіях на Галич.

М.Баумгартен та М.Ф.Котляр вважають, що сини Володимира Ярославича не були повноправними претендентами на галицьку спадщину, бо народилися від попаді.[221] Проте, на наш погляд, старші сини галицького князя Василько і Володимир народилися від законного шлюбу Володимира Ярославича з Болеславною, дочкою Святослава Всеволодовича, який було укладено аж в 1167 р.[222]

Одночасно, за словами давньоруського книжника, “Роман же слашет без опаса к мужемь Галичькым, подтыкая их на князя своего, да быша выгнале из отчины своего, а самого быша прияли на княже- ние”.[223] В цьому напрямку Роман активно шукає собі спільників і поза межами Галичини, хоча ясно, що це було складне завдання. Багатий Галич привертав увагу і інших князів, котрі стояли на заваді намірів та прагнень волинського князя. Серед останніх, і в цьому нема нічого дивного, був і тесть Романа Рюрик Ростиславич, який, як ми бачили вище, надав в Овручі притулок іншому претенденту на галицький престол Олегу.[224] Відзначимо, щоб не повертатись до цієї теми, що після перевороту в Галичі в 1188 р. князь Олег Ярославич вже не повернувся у велику політику, а згодом взагалі він був отруєний.