Розділ «П’єр Шевальє ІСТОРІЯ ВІЙНИ КОЗАКІВ ПРОТИ ПОЛЬЩІ з розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію і другою розвідкою про перекопських татар Pierre Chevalier HISTOIRE DE LA GUERRE DES COSAQUES CONTRE LA POLOGNE avec un discours de leurs Origine, Pais, Moeurs, Gouvernement & Religion. Et un autre des Tartares Précopites 1663»

З трьох розвідок Шевальє, які подаються у цьому виданні в перекладі українською мовою, найбільше історіографічне значення має, зрозуміло, «Історія війни козаків проти Польщі». Вона є стислим, але зв’язним викладом найважливіших політичних і воєнних подій перших чотирьох років визвольної війни українського народу. Автор не вдається в спеціальні розумування з приводу причин подій, а висвітлює їх скупими, нібито карбованими фразами. Так, немає в даній книзі розділу чи навіть окремої сторінки, де були б з повнотою викладені міркування автора про причини визвольної війни. Своє головне, мабуть, єдине завдання він вбачав у викладі фактів. Але з усього змісту праці видно, що автор вважав причинами війни релігійні і національні суперечності, виділяючи, проте, як головну, соціальне пригноблення українського селянства і козацтва польською шляхтою і магнатами. Так, він пише, що «багато польських магнатів, які здобули або одержали в дар прикордонні землі в місцях, призначених для перебування козацького війська, хотіло заради збільшення своїх прибутків підпорядкувати своїх нових підданих тій самій панщині, до якої були зобов’язані мешканці інших провінцій Польщі»; що за прикладом козаків «почали менш терпляче зносити своє ярмо й селяни».[11] Далі він розповідає, що селяни України та сусідніх провінцій були «неначе рабами», переобтяжені працею і різними сплатами для панів і орендарів, – «отож не треба дивуватись, якщо селянські заворушення були такими частими і що в останніх війнах селяни відстоювали і обороняли свою свободу з такою завзятістю».[12] Шевальє констатує, що саме «тяжке рабство було причиною розквіту всього хороброго запорозького війська».[13] Особливо цінним для історика визвольної війни українського народу є свідчення Шевальє, що під час так званого золотого спокою 1638–1647 рр. «руське (тобто українське. – А. Б.) населення не могло насолоджуватися миром, бо мир замість того, щоб приносити йому (населенню) спокій, давав шляхті більше змоги держати селян у рабстві».[14] Цікаво, що Шевальє розумів особливості польського кріпосного права, знав, що в Польщі селяни становили «частину спадкових маєтків»,[15] тобто включались поряд з живим і мертвим реманентом до інвентарів маєтків.

Шевальє точно, хоч і стисло, передає зміст листа Богдана Хмельницького до Владислава IV від початку червня 1648 р., а також зміст листа Адама Киселя до Богдана Хмельницького. /10/ Не підлягає сумніву, що він ці листи або копії з них читав: адже про ці листи немає згадки в книзі «Wojna domowa» C. Твардовського, перша частина якої вийшла в 1652 р.,[16] тобто раніш книги Шевальє, і в останнього зміст їх викладено значно точніше, ніж у Грондського.[17]

Можна так само впевнено сказати, що опис битви під Пилявцями дано Шевальє не тільки на основі усних оповідань і чуток, але, перш за все, на основі офіційних документів – реляцій або копій з них, які надійшли до Варшави з поля битви. Цікавим у цьому зв’язку є твердження Шевальє про те, що Богдан Хмельницький зовсім погано був поінформований про паніку, яка зчинилася в польському таборі під Пилявцями, і вважав втечу поляків стратегічним ходом; у офіційному документі під назвою: «Повідомлення про розгром польського війська під Пилявцями року божого 1648» відмічалось, що «козаки подумали, що наші роблять якийсь стратегічний маневр». [18]

Шевальє дає точний виклад змісту листа Яна Казіміра до кримського хана від 15 серпня 1649 р. Він був обізнаний також з польськими офіційними реляціями і іншими документами, які описували хід Збаразької облоги і Зборівської битви. Вкажемо тут на те, що, за офіційною реляцією (латинською мовою) про Зборівську битву, військо Богдана Хмельницького і татари непомітно підійшли дуже близько до королівського війська під Зборовом, хоч сотник М. Гдешинський, «воєначальник, який відзначається справжнім умінням розвідувати ворога і перевершує в цьому відношенні всіх інших командирів», був відряджений королем на чолі кількох сотень жовнірів на розвідку.[19] Шевальє про це пише так: «Козаки так приховано пересувалися, що поляки /11/ їх не помітили, – чи тому, що король не відрядив розвід- ників, чи тому, що надіслані не змогли нічого довідатися, а чи тому, що навколишні селяни досить схильні були підтримувати козаків, оскільки вони були однакової релігії з ними, і не давали полякам правдивих відомостей».[20] Отже, Шевальє не був покірним рабом апологетичних щодо Яна Казіміра джерел (таким саме була згадана латинська реляція), а до певної міри скептично і навіть критично ставився до них і відзначався певною широтою поглядів.

Виклад умов Зборівської мирної угоди, даний у книзі Шевальє, теж свідчить про використання ним різних більш-менш достовірних документів, в першу чергу таких, як «Щоденник, писаний в обозі під Зборовом року божого 1649»[21] і «Повідомлення про найславетніший похід, найпобідоносніше просування і заключення найтривкішого миру з ворогами найяснішого і наймогутнішого монарха і владаря Яна Казіміра, короля Польщі і Швеції, року 1649», яке згадувалося вище. Але Шевальє не умовчав про те, що татари вимагали від польського короля згоди на пограбування України під час їхнього повернення до Криму, хоч у латинській – апологетичній – реляції про це не згадується, В пунктах Зборівської угоди, далі ним наведених, цієї вимоги немає, бо поляки, як відомо, давши згоду на пограбування населення України, настояли на тому, щоб до офіційного тексту угоди це не вносилося.

Особливо детально і в основному у відповідності з відомими нам на сьогодні документальними джерелами Шевальє описує «другу козацьку війну» – насамперед битву під Берестечком, а також Білоцерківську угоду. Звертає на себе увагу, що французький автор точно і правильно виклав зміст Білоцерківської угоди. До того ж з достатньо логічною підставою поділив її не на 11 пунктів, як це офіційно зробили комісари обох договірних сторін,[22] а на 14.

Так, логічно вважати першим пунктом угоди те, що військо /12/ запорозьке складатиметься з 20 000 реєстровців, які житимуть тільки в королівських маєтках, і другим пунктом те, що в разі, коли б гетьманом Хмельницьким і його полковниками в реєстр були записані піддані шляхти, тобто селяни, то останні зобов’язані перенести місце своєї осілості на королівські землі до Київського воєводства, а пани старости і підстарости не можуть їм перешкодити в продажу майна. В офіційному ж тексті Білоцерківської угоди всі ці рішення викладено у вигляді одного пункту. Зобов’язання, щоб польське військо відійшло на місце свого розташування, – хоч воно є пункт перемир’я, а не миру, – правильно виділити в окремий, тринадцятий пункт угоди так само, як зобов’язання, щоб татари відійшли якнайшвидше, було виділено в окремий, дев’ятий пункт угоди. Порозуміння про те, щоб обидві сторони присяглися дотримуватися пунктів угоди, а Військо Запорозьке щоб послало послів на наступний сейм для виявлення покори, були в тодішніх умовах не тільки процедурним питанням, але й питанням суттєвим, що визначало надалі відносини договірних сторін. Тому, мабуть, було б більш логічно і ці порозуміння викласти у вигляді окремих – останніх, тобто найменш важливих пунктів угоди, ніж. писати їх поза пунктами угоди, як додаток з чисто процедурних питань.[23]

У праці Шевальє є чимало нових фактичних деталей, цікавих відтінків у висвітленні подій. Для прикладу вкажемо на те, що за твердженням Шевальє в корсунському війську Потоцького і Калиновського було 1800 козаків, які під час битви залишили поляків і приєдналися до повстанського війська Богдана Хмельницького.[24] Трохи вище він переконливо обґрунтовує додаткові передумови наявності козацьких (українських) частин у польському війську взагалі. Шевальє пише, що магнати, заощаджуючи видатки на утримання німецької гвардії, озброювали та одягали «на зразок німецьких драгунів чимало селян, підносячи їх дух зміною обстановки, що витягала їх з безодні рабства».[25] Звістка про те, що у війську польських гетьманів у битві під Корсунем були «козаки руські», які після розриву військом Богдана Хмельницького польського табору обрушилися на поляків, є в листі білоцерківського підстарости Чорного від 26 травня 1648 р.[26] і у Пасторія.[27] Але М. Грушевський ці звістки /13/ відхилив довіль- ним мотивуванням, що «се виглядає як шабльоновий мотив, перенесений з попередніх битв», і посиланням на те, що «значніших козацьких контингентів у війську Потоцького ми не знаємо»;[28] книгу Шевальє Грушевський зовсім ігнорував. І досі в історичній літературі описання Корсунської битви позбавлені розповіді про перехід української за складом частини польського війська Потоцького – Калиновського на бік повсталого українського народу.[29] Вважаємо, що обгрунтоване твердження Шевальє при наявності аналогічної звістки в Михаловського і Пасторія переконує в необхідності включити цю розповідь до описів Корсунської битви.

Ще важливішим слід вважати твердження Шевальє про те, що після поразки українського війська під Берестечком польський уряд «не хотів знищити Україну, одну з головних провінцій королівства, яка була для інших оборонною твердинею, і внаслідок цього зруйнувати безліч шляхти та навіть найбіль- ших магнатів, котрі, маючи великі землі, не могли б діставати з них жодних прибутків, якщо б знелюднити ті землі, бо в Польщі селяни становлять частину спадкових маєтків, і якщо якась земля втратить їх, то на їх місце можна знайти інших лише з великими труднощами; це було справжнім мотивом, який цього разу, а також в інших випадках перешкоджав повністю знищити козаків».[30] Це твердження треба доповнити і виправити посиланням на те, що й після Берестецької битви Речі Посполитій не під силу було знищити українське козацьке військо, а тим більше український народ в цілому. Швидка організація Богданом Хмельницьким нової української армії, яка завдала ряд ударів поль- /14/ ським військам під Фастовом і Трилісами в серпні 1652 р., вигнання військ Радзівілла з Чернігівщини, наступ київського і переяславського козацьких полків на Київ, розгортання народної боротьби проти поляків на Київщині, Волині, Брацлавщині і Поділлі є переконливішими історичними доказами цього. Саме переможна сила опору українського селянства і козацтва була головною причиною того, що Польща вдруге пішла на мир з Запорозьким Військом і відмовилась від знищення» війська і українського народу взагалі. Але посилання на те, що неможливо знищити українських козаків і селян, бо без них маєтки не можуть бути джерелом прибутку для панів, було дуже поширене серед польської шляхти і магнатів у роки визвольної війни українського народу і лише частково було прикриттям безсилля Речі Посполитої. Досить навести таке місце з польської «Реляції розгрому польського війська під Пилявцями»: «Воєначальники і пани руські (тобто магнати, які мали володіння на Україні. – А. Б.) радили не наступати на козаків, кажучи: «яка буде з цього користь, якщо своїх же селян переб’ємо».[31] Шевальє і тут виявив знайомство з документами епохи і настроями польської шляхти та воднораз виявив розуміння суперечливості суспільних відносин на Україні за часів її перебування під владою Польщі.

Дуже цікава розповідь Шевальє про те, що після поразок козаків під Кумейками і Боровицею в грудні 1637 р. Запорозьке військо було зовсім ліквідоване і в козаків було навіть відібрано Трахтемирів, але після мужньої двомісячної оборони повсталих козаків і селян на річці Старці поляки «змушені були капітулювати перед цими одчайдухами та пообіцяти їм, що козаки будуть поновлені у своїх привілеях і що їхнє військо, як і раніше, складатиметься з шести тисяч під командуванням гетьмана, призначеного королем».[32] Ця розповідь знаходить собі підтвердження в преамбулі сеймової ординації 1638 р., де сказано, що «всі давні юрисдикції, старшинства, прерогативи і доходи та інші «достоїнства» козаків через повстання їх нині втрачені і на вічні часи в них віднімаються, бо Річ Посполита бажає мати тих козаків, яких воєнне щастя зберегло живими, за поспольство, в хлопів повернене».[33] І тільки після цього вступу говориться, що, оскільки реєстрові козаки підкорилися королю і /15/ Речі Посполитій, видається цю ординацію, яка передбачає організацію шеститисячного Запорозького війська на чолі з призначуваним «від сейму до сейму» не з козаків, а з шляхти старшим комісаром і призначуваними теж з шляхти полковниками і осавулами; резиденцією комісара призначено було Трахтемирів «з огляду на його серединне розташування».[34]

Заслуговує на увагу думка Шевальє про те, що після Зборівської угоди Богдан Хмельницький «побоювався, що поляки, яких він при поганій для них кон’юнктурі примусив був признати надзвичайні умови для козаків, пожалкують про це і почнуть шукати способу уникнути здійснення цих умов, – отож він прийшов до переконання, що найліпше зробить, коли за допомогою могутніх союзників забезпечить призначені йому «переваги».[35] Звідси Шевальє виводить дипломатичну активність Богдана Хмельницького в 1649–1650 рр. і похід його на Молдавію.

В одному місці своєї праці Шевальє піднісся до розуміння залежності зовнішньої політики Росії від її внутрішньої політики. Потвердження Поляновського миру між Росією і Польщею урядами Олексія Михайловича і Яна Казіміра в 1650 р. він пояснює тим, що хоч Олексій Михайлович і радів зміцненню грецької релігії внаслідок перемог Богдана Хмельницького, але він «не дуже прихильним оком дивився на успіхи Хмельницького, побоюючись, щоб повстання козаків та руських (тобто українських. – А. Б.) селян не поширилося в його країні, на яку перекинулося вже кілька іскор того полум’я, що запалило Польщу».[36] Трохи вище Шевальє писав, що Олексій Михайлович «дбав більше про вигоди, які він може мати від цього повстання».

Розвідка Шевальє «Про землі, звичаї, спосіб прав- ління, походження та релігію козаків» побудована на тогочасних письмових та усних джерелах і в певній мірі на особистих спостереженнях автора. Поряд з легендарними, помилковими і навіть наклепницькими твердженнями вона містить чимало даних, які не втратили досі свого історико-етнографічного значення.

Значно слабшою є друга розвідка – «Про перекопських татар». Вона написана у великій мірі на базі застарілих навіть на той час етнографічних праць і власних, дуже поверхових спостережень автора. Без достатньої підстави узагальнюючи відомі йому поодинокі випадки «гідної подиву вірності і чесності» татар, всупереч дійсності вихваляючи удавану «безсторонність» ханського /16/ суду,[37] Шевальє майже зовсім обійшов віковічну історію несправедливостей, насильств і нелюдських жорстокостей, що їх чинили українській трудящій людності татарські феодали і їх вояки.

Слід також відмітити, що твори Шевальє не вільні від фактичних помилок. Головні з них розкриті в підрядкових і реальних примітках.

У 1650 р. у Франції вийшла книга «Опис України» Боплана. В 1660 р. з’явилося друге її видання.[38] Можна з певністю сказати, що праця Боплана була одним з джерел для перших двох розвідок Шевальє. Досить послатися на збіг в обох авторів опису козацьких походів на Чорне море, описання порогів, хвороби «ковтун», нальотів мошки і сарани на Україну тощо.[39] А втім Шевальє був вільний від сліпого наслідування своєму попереднику. Його виклад етнографічних особливостей українців і кримських татар відзначається певною самостійністю і, зокрема, стислістю: чимало подробиць, які є у Боплана, він опустив і відмовився від деяких натуралістичних описів, що є в останнього. Слід сказати, що Боплан був ближчим до дійсності, підкреслюючи, що козаки «майже не знають дуже звичайної в Польщі хвороби «ковтун», адже ця хвороба була поширена тільки в поліській частині України і майже невідома в інших її районах. Проте Шевальє мав більше рації, коли писав, що пороги були розташовані в 50 милях від гирла Дніпра,[40] тоді як Боплан писав, що в 50 ми- лях від міста Києва.[41]

У нашому розпорядженні майже немає біографіч- них даних про П’єра Шевальє. Ми навіть не знаємо ні року його народження, ні року його смерті. «Велика французька енциклопедія ХЇХ століття» Ларусса присвятила Шевальє буквально один рядок: «Шевальє П’єр – французький мандрівник».[42] /17/

Ми знаємо про Шевальє власне тільки те, що сам він про себе пише в присвяченні до своєї книжки і зверненні до читача. Знаємо, що він мандрував по Польщі, що в 1646 р. командував загоном в 2400 козаків, завербованих у Польщі, і разом з ними брав участь в облозі Дюнкерка; що в 1662–1663 рр., коли Людовик XIV почав готуватися до нової, так званої деволюційної війни, Шевальє вдруге навербував у французьке військо козаків, які брали участь у облозі Дюнкерка в 1646 р.; що він мав звання радника королівського монетного двору, що він працював над твором з історії Польщі, але невідомо, чи ця праця побачила світ, чи вона збереглася в рукопису і навіть чи було її закінчено.[43]

Розвідку про українських козаків Шевальє написав, як це видно з його звернення до читача, не пізніше 1653 р. Розвідку про перекопських татар і «Історію війни козаків проти Польщі» хоч і написано в 1662–1663 рр., але на базі матеріалів, що були зібрані автором в перші роки визвольної війни. До того ж, «Історію війни козаків проти Польщі» він розгорнув з короткої розвідки про козацько-польську війну, написаної не пізніше 1653 р. Тому події в пропонованих увазі читачів працях Шевальє висвітлені з точки зору її живого спостерігача і сучасника. Автор не зробив спроби пояснити події ретроспективно в світлі пізніших фактів, тобто подій 1653–1662 рр.

Так, безперечно знаючи про війни русько-польську і шведсько-польську, які мали місце в 1650 р. і на початку 1660 р. (див. звернення до читача), – отже, знаючи і про Переяславську угоду України з Росією, Шевальє, проте, пише, що в 1649–1650 рр. Богдан Хмельницький «намагався зблизитися з Портою, бо сподівався, що коли вона йому сприятиме, то він буде грізним для всіх».[44]