Розділ «5. Вдруге: Солженіцин»

Усі, хто знає історію не за брехливими імперськими сказаннями, чудово розуміють, на якій великій крові постала Російська імперія. Московія — це породження хана Золотої Орди Менту Тимура, і цьому є безліч історичних доказів, прямих і непрямих, про що автор уже писав.

У цій короткій повторній відповіді у мене немає можливості повідати вам, пане Солженіцин, і таким, як ви, — великоросам-державникам, які нещастя та скільки крові ваша імперія принесла на слов'янську Українську землю. Уже тільки те, що наприкінці XVIII століття імперія запровадила в Україні рабство-кріпацтво, якого у Європі й близько не було, свідчить про наше «слов'янське братерство» значно більше, ніж усі ваші «клятвені промови» про любов до України!

А зараз, пане Солженіцин, повернімося до Російської імперії. Згадаймо ще кілька сторінок з історії Московської, згодом Російської держави — зовсім не афішованих епізодів, свідомо захованих в словесній полові.

1791 року, 22 червня, статс-секретар Катерини II О. В. Храповицький у розмові з імператрицею підтвердив, що вони мали в руках і читали оригінал твору великого Нестора — «Повість минулих літ». Сподіваюся, ви розумієте, що Катерина II і О. В. Храповицький добре знали про безцінність оригіналу найдавнішого твору. Але надалі оригінал безцінної праці Нестора зник безвісти. Про нього в Росії не стали навіть згадувати. Начебто він заважав російським авторам історії. І це в той час, коли Катерина II ганялася за раритетами й старовиною не лише в своїй державі, а й по Європі, Азії й Африці. Про це свідчить особисто все той же О. В. Храповицький.

У чому криється таємниця великої праці літописця Нестора, якщо вона була знищена або захована в надсекретні схованки імперії? Про інше говорити не випадає, бо Санкт-Петербург не піддавався ні облозі, ні окупації. А такі найбільші, рідкісні раритети завжди були на найсуворішому обліку. І раптом про оригінал твору забули, став він для великоросів нецікавий. Усіх «влаштували» копії.

Чи не дивно?

У цьому випадку відповідь може бути лише одна: в оригіналі «Повісті минулих літ» щось не влаштовувало правителів Російської імперії. Адже в ті же катеринівські часи і пізніше було «знайдено» тисячу, я знову повторюю це слово: тисячу, — які звідкись раптом з'явилися, — так званих літописних зводів, де першим розділом ішла «Повість минулих літ» або інший раритет Київського князівства.

Ось як нам про те явище розповів М. М. Карамзін, сучасник Катерини II:

«Я кажу тут (у своїй «Історії…» — В. Б.) про головні, найкращі, принаймні найвідоміттті списки (літописних зводів. — В. Б.): їх є, може, близько тисячі в Росії… Катерина Велика, жагуче люблячи нашу Історію, перша наказала друкувати літописи (літописні зводи. — В. Б.). Витратили чимало грошей, але не зробили найпотрібнішого: справного вченого зводу літописів» [1, том 1, с. 24–25].

Так і не зрозумів М. М. Карамзін, чому Катерина II не зробила «вченого зводу літописів». Хоча в неї під рукою були великі уми того часу, історики: Іван Микитович Болтін (1735–1792), Михайло Михайлович Щербатов (1733–1790), Олександр Іванович Рігельман (1720–1789), Герард Фрідріх Міллер (1705–1783) та інші. Ось такі, пане Солженіцин, дива: друкували багато сотень літописних зводів, але, «люблячи російську історію», не зберегли оригіналу «Повісті минулих літ». До речі, я повинен нагадати Олександрові Ісайовичу, що й сама Катерина II 29 грудня 1791 року закінчила складати свій варіант «літописного зводу Російської історії». Закінчення роботи над «літописним зводом» імператриця навіть відзначила за чаркою з митрополитом, про що також повідав нам усе той же статс-секретар. Але 1792 року чомусь з'явилася в Санкт-Петербурзі не історична праця за підписом Катерини II, а так званий «Львовський літописний звід» за підписом «Літописця Руського». Знову, як бачимо, непорозуміння.

Не буду перелічувати ще з десяток втрат оригіналів. Секрет полягає в тому, що жоден прадавній оригінал, який був у руках правителів Російської імперії, не зберігся!

Цікаве й друге питання цієї дилеми. Виявляється, літописні зводи, як правило, знаходили ті люди, яким вони конче були потрібні. І що цікаво: кожен знаходив літописний звід із тими даними, які й були йому потрібні. Так званий Іпатіївський літописний звід 1809 року знайшов особисто М. М. Карамзін. І знайшов не де-небудь у далекому стародавньому монастирі, а в Петербурзькій Академії наук, під носом у всіх. Послухайте:

«За кілька місяців дістав я й інший список їх: він належав колись Іпатіївському монастирю і зберігався в бібліотеці С.-Петербурзької Академії наук між Дефектами» [1.том 1,с. 24–25].

А «знайшов» М. М. Карамзін саме Іпатіївський звід неспроста. Почавши писати в 1803 році «Історію держави Російської», він раптом виявив, що «знайдені» раніше «літописні зводи» не вказували рік заснування Москви. Виходила дивна картина: Москва виявлялася заснованою в період Золотої Орди, за хана Менту Тимура, і вперше потрапила в перелік міст під час татаро-монгольського перепису, вчиненого у ростовсько-суздальській землі в 1272 році. А 1277 року в ній з'явився перший удільний московський князь — молодший син Олександра Невського — Данило, якому на той час виповнилося 16 років, що було, за законами Золотої Орди, ознакою повноліття і давало право одержати «ярлик» на князювання.

М. М. Карамзін, який писав оду Московії, вжахнувся: Москва й Московія, що сколотила державу, чітко демонстрували своє татаро-монгольське походження. Він терміново кинувся «шукати» новий звід і, звичайно, «знайшов» — він не міг не знайти, — так званий Іпатіївський літописний звід, де вперше зазначений час заснування Москви в період до Батиєвої навали — 1147 рік. Як у байці або анекдоті!

Такої брехні, пане Солженіцин, у російській імперській історії скільки завгодно:

— брехня про Олександра Невського;

— брехня про Димитрія Донського;

— брехня про слов'янське походження Московії та інше.

Ось вам приклади сучасної інтерпретації цієї брехні. Послухайте, як нині пояснюють дітям Росії належність Русі Московії: «Так з ім'ям і справами Володимира Мономаха і його сина Юрія Довгорукого пов'язана історія Київської Русі з історією Росії та нашим сьогоденням» [17, с. 14].