Розділ «5. Вдруге: Солженіцин»

Облагороджена Нобелівською премією душа Солженіцина іншої постановки питання не сприймає. А жаль.

Адже, висловивши думки про опір, Солженіцин чітко показав своє справжнє обличчя, своє, як кажуть, нутро. Йому Казахстан потрібний, як завойована російським мечем земля: якщо підкорили — отже, не йдіть. Він закликає російський народ стати «п'ятою колоною» — «ні в чому не поступайтеся… Не здавайтеся!» Гніть і далі проімперську лінію!

І бреше Солженіцин, як звичайно. Навіть за переписом 1989 року росіян у Казахстані було тільки 38 %. (Див. газету «Труд» за 12 листопада 1994 року, № 210, с. 8: «Багато росіян за кордоном»). Але з 1989 року виїхало не менше 1,5 мільйона осіб. А ще глибоко помиляється пан Солженіцин в іншому — сьогодні в Казахстані ні євреї, ні німці, ні поляки в ряди російських шовіністів-державників не стануть. Не ті часи. Ви залишилися в глибокому минулому, Олександре Ісайовичу.

Ваш колега, російський письменник Іван Щеголіхін, який також пізнав «принади» сталінських таборів і який прожив у Казахстані більшу частину свого життя, ось у такий спосіб відповів вам ще 1994 року:

«Захід справді не любить Росію, причому мимоволі спадає на гадку порівняння, що Солженіцин з такою ж послідовністю й безглуздям не любить Казахстан… три роки роботи вчителем сільської школи в Джамбульській області він (Солженіцин. — В. Б.) приписав до свого табірного строку. Прирівняв. А ми тут живемо все життя…

У кожного своє розуміння волі, своє розуміння щастя — спів-щастя, спів-участі. І лише в дисидентів воно однакове: дисидент — незгода, неучасть… Проте вчать нас уму-розуму, намагаються відновити нашу зганьблену гідність, національну гордість, просвітити мізки наші темні, заварюють щораз кашу для нас, не думаючи про те, що Вашу (Солженіцин. — В. Б.) кашу доводиться нам розсьорбувати тут…

Обурення і незгоду викликають кількаразові заяви Солженіцина на ту саму тему: «Весь північний і північно-східний Казахстан — це насправді Південний Сибір». Тобто щось беззастережно російське, начебто немає там алтайців, хакасів, бурятів, шорців, тувинців, якутів…

Адже досить глянути на топоніміку, щоб побачити: Південний Сибір — це власне і є Північний Казахстан. Однак ми претензій не пред'являємо ні Росії, ні Сибіру, не говорять про це ні політики, ні навіть письменники, а серед них є такі молодці, що ніяк не поступляться Нобелівському лауреатові ні в національних амбіціях, ні в поспішності узагальнень» [54, с. 2].

Іван Щеголіхін чемно, злегка тремтячою рукою, заліпив панові Солженіцину ляпаса. І, як бачимо, — заслуженого. Настав час, сидячи в Підмосков'ї, перестати читати мораль і правила поведінки людям, які живуть в інших країнах. Приїдьте, поживіть серед нас, а пізніше й поговорити можна.

І не варто, пане Солженіцин, прижиттєво зараховувати себе до «команди Ісуса Христа», як ви чините привселюдно. Шовіністи-державники в таких почесних зібраннях недоречні. Бога носять у чистій душі, а не ходять «у його команді».

Хочу нагадати претензії Солженіцина до Чечні-Ічкерії. Ось його слова:

«Ще 4 роки тому я пропонував президентові, що треба дати Чечні провести ось цей експеримент незалежності, що треба звідти всіх бажаючих нечеченів забрати. Кордони відгородити. Але, звичайно, без козачих земель лівобережжя Тереку, які Хрущов сп'яну подарував Чечні…»

Бачите, як відплатив Солженіцин Хрущову за свій, власне кажучи, порятунок. Із підтексту слів Солженіцина так і проступає любов до Сталіна за його мерзенне діяння з виселення чеченського народу. Шовінізм забрав у людини людську совість. 360

Не подаватиму інших думок цієї людини про Чечню — вони образливі. Досить сказаного.

Вражають державний імперський фанатизм і «хватка» цієї людини зі «збирання землі російської». На жаль, у словах Солженіцина ми ніколи не знайдемо правди про те, як його предки відбирали землі у корінних народів Кавказу. Його «зручна» пам'ять не зберігає таких дрібниць. Доводиться знову нагадувати панові Солженіцину історичні факти.

Послухаймо російського автора:

«Особливо жорстока розправа з горцями була проведена загоном полковника графа Соллогуба… вночі 19 липня (1778 року) раптово обклав натухайський аул Хапай. Атакований з чотирьох боків і підпалений, Хапай весь вигорів разом із населенням. Черкеси, що були поблизу аулу на косовицях, убиті та порубані, за приблизними підрахунками, в кількості до 400 осіб» [27, том І, с. 376].

А зараз послухаймо про «великі подвиги» на цій стезі самого генералісимуса Суворова:

«Суворов, якому було доручено переселити на Урал ногайців… розбив для зручності пересування кожну орду на загони або колони, доручивши супроводжувати кожну колону російським військам. Начальство над правим флангом колон, які пересувалися, доручено було Лешкевичу, а над лівим — полковникові Телегіну. Сам Суворов ішов із козаками (донцями. — В. Б.) за татарами…

Але коли звістка про виселення татар за такої ситуації рознеслася по степах, то татари, звісно, були збентежені. У масі чулося глухе ремствування і побоювання, що татар ведуть в уральські степи на неминучу загибель…