Розділ «Нове формування Дивізії»

Врешті сталася запропонована Дивізією зміна командира вишкільно-запасного полку. З приходом нового командира, полковника Маркса (Marx), співпраця між ним і Дивізією добре наладналася. Полк взявся до інтенсивної праці й незабаром виявив вже добрі успіхи. Вишкільно-запасний полк у чужонаціональній дивізії виконував дуже важливі завдання. Тут молоді українці, прийшовши з зовсім іншого світу, потрапили вперше у тверді рамки військової служби. Від першого прийому й від метод праці з ними залежатиме, чи вони вироблять у собі позитивний погляд на військовий фах і позитивне ставлення до своєї Української Дивізії. Тому Військова Управа та Український Центральний Комітет особливо цікавилися відносинами в цьому полку. Представники цих установ часто відвідували вишкільно-запасний полк, подавали штабові Дивізії скарги про неполадки та робили чимало пропозицій щодо проведення змін.

Впродовж останніх кількох місяців українські медсестри закінчили навчання у німецьких і українських закладах та перейшли в розпорядження Дивізії. Їх призначено до дивізійного польового шпиталю, у якому пізніше близько 40 українських і кілька німецьких медсестер відмінно виконуватимуть свої обов'язки під керівництвом німецької старшої медсестри. Згідно з воєнним уставом, польові шпиталі не належали до дивізій, але з уваги на чужинецький характер Українська Дивізія внесла прохання про власний шпиталь і одержала на нього згоду вищого командування. Цей шпиталь мав основне завдання затримувати в Дивізії поранених і хворих українських вояків після їхнього видужання. В нормальних випадках, після видужання, німецького вояка посилалося з армійського шпиталю до запасного полку його частини в тилу. Згідно з цією процедурою, багато вояків Дивізії посилано до недивізійних запасних полків, а звідти до інших частин. Таким чином багато вояків пропадало назавжди для Дивізії. Тепер усі поранені й хворі вояки ішли до свого дивізійного шпиталю, який завжди приміщувався недалеко фронту, поза бойовою смугою Дивізії. Після видужання, вояків відкомандировувалося прямо до запасного полку Дивізії. Опіка над пораненими вояками у шпиталі була завжди дуже добра, а сам шпиталь був під особливим доглядом командира Дивізії. Для Дивізії було теж приділено дім для відпочинку у відомому курорті Закопаному, на північних узбіччях Високих Татр, куди на відпочинок виїжджали видужуючі й заслужені українські й німецькі вояки Дивізії на 3-4-тижневу відпустку. Цей дім утримувано з фондів Генеральної Губернії та українських установ. Чимало українців і німців провели тут приємно час на відпочинку.

Технічне спорядження Дивізії не могло бути таким добрим, як у першому формуванні, коли вона одержала багато зброї понад приписані норми. Але невтомні начальники відділів І(b), IV(а) і IV(c) з питомою їм послідовністю і впертістю роздобували для Дивізії все, що було можливо дістати.

Дивізію знову формувалося згідно з уставом як піхотну дивізію SS, з тією різницею, що замість змішаного дивізіону зенітної артилерії вона одержала одну 3.7-см батерію зеніток. [25] Пізніше, уже після закінчення формування, прийшов наказ, щоб Дивізію перетворити на піхотну дивізію SS. Такі новоутворювані дивізії, формовані на основі досвіду на Східньому фронті, а ще більше через брак особового складу й технічного устаткування, мали значно менше вояцтва, зброї та частин бойового постачання. На прохання Дивізії, її не перетворено на піхотну дивізію SS тому, що Дивізія мала досить добровольців і в ній не було можливо зменшити відділів бойового постачання, бо їй підлягав запасний полк, силою у 6 000 чоловік.

Стан коней в Дивізії був тепер значно гірший, ніж під час першого формування. Вона одержувала коней, часто хворих на інфекційні хвороби або в дуже нужденному стані, так що багато з них треба було усунути із служби. Як при першому формуванні, так і тепер доводилося висилати до Генеральної Губернії команди по реквізиції коней. Як тоді, так і тепер чимало українців не поверталося з рідних сторін. Деякі з них дезертирували, деякі переходили до лав УПА, деякі згинули у боротьбі з партизанами, а деякі попадали в руки наступаючого ворога. Значно важче було тепер придбати коней, але завдяки старанній праці начальника відділу IV(c), усі частини Дивізії дістали потрібне число коней. Важливе теж і те, що українські конюхи добре доглядали і напували коней.

Чоту польової жандармерії, до якої було відряджено німецьких і українських вояків з інших підрозділів Дивізії, перетворено на сотню силою понад 100 польових жандармів. Ця сотня дуже добре справлялася з своїми завданнями утримування дисципліни й порядку в Дивізії. Українські жандарми також не вагалися поборювати проступки проти дисципліни з належною суворістю. Очевидно, що в службі вони були зверхниками всіх українців і німців.

Інтенсивне навчання продовжувалося у всіх підрозділах з наміром зробити Дивізію боєздатною до кінця року. Воно було тепер настільки легше, що Дивізія мала вже основний особовий склад, головне командирів, які вже самі організовували і проводили бойове навчання у своїх підрозділах. Тепер вже не потрібно було, як на початку 1944 року, організовувати окремі курси для інструкторів. Допомагав також запасний полк, у якому рекрути проходили індивідуальну муштру, тісно пов'язану з бойовим навчанням. У всіх стадіях, навчання проводилося в терені, де особливу увагу приділялося активній обороні. Фронтові бої під Бродами виявили, що українці маловідпорні на ворожий обстріл в оборонних позиціях; зате краще себе виявляють у протинаступах і штурмах. Багато часу присвячувалося на рукопашні бої, нічні вправи і, очевидно, стріляння. Кожна частина відбувала принаймні один раз на тиждень нічні вправи, пов'язані з довгими маршами, поступово зростаючими у форсуванні. Як таке тренування у маршах придасться Дивізії, виявиться щойно пізніше. Також відділи постачання, крім фахового навчання, раз на тиждень займалися бойовими вправами. На вправи з зброєю призначувалося принаймні дві години денно для всіх частин, включно з відділами постачання. В усіх галузях навчання використовувався набутий бойовий досвід з-під Бродів.

Плянове навчання Дивізії почалося 15 вересня, а вже на початку жовтня проводилося бойове стріляння у змішаних з'єднаннях усіх родів зброї. Успішно проходили вправи штурмових груп у бойовому стрілянні. Дуже багато допомагав Дивізії вермахт, який вишколив для неї чимало фахівців. Також у запасних частинах вермахту на навчанні перебувало близько 1 000 вояків, відкомандированих туди з запасного полку Дивізії. Таку практику заведено ще при першому формуванні, коли вермахт також допоміг вишколити близько 1 000 вояків. У дивізійних відділах постачання на спільних навчальних курсах перебували різні майбутні фахівці, як: кухарі, кравці, шевці й ін.

Згідно з воєнним уставом, до Дивізії приділено близько 50 собак, витренованих для охорони й гонки. Для їхньої обслуги відкомандировано вояків Дивізії на так звану «Дослідню станцію для поштових голубів і собак». У пізніших діях, особливо у важкопрохідних і малопроглядних місцевостях, ці собаки ставали часто у великій потребі.

Кіно, виступи артистів і співаків Львівської опери, концерти дивізійної оркестри й хору приносили потрібну розвагу в життя вояків.

На жаль, справа забезпечення родин вояків ще далі не була поставлена як слід. Тепер вона важча тому, що багато родин подалося на захід, не знаючи свого кінцевого призначення. Відшуканням родин вояків займалася спеціяльна комісія, що тісно співпрацювала з Військовою Управою, Українським Центральним Комітетом і поодинокими призовними пунктами. Комісія тепер дбала не так про грошову допомогу, як про влаштування віднайдених родин на нових місцях поселення, придбання для них найконечніших речей щоденного вжитку та, якщо можливо, підшукання відповідної праці.

Тепер не тільки українці, але й багато німців втратили свої рідні домівки. Тому Фрайтаґ дозволив дружинам німецьких і українських вояків відвідувати своїх чоловіків у військовому таборі в Нойгаммері. Їм давалися окремі приміщення, і за відповідну плату вони мали харчування з військової кухні. Щоб якнайбільше жінок могло користатися з нечисленних приміщень, час відвідин обмежувався до 14 днів. Багато вояків користалося з цього дозволу, який спричинював піднесення їхнього настрою.

Вояцтво радо вітало кожні відвідини полковника Бізанца та інших членів Військової Управи і Українського Центрального Комітету, не згадуючи вже всіма улюбленого професора о. Василя Лабу.

Про поступ укомплектування і навчання реґулярно надсилалися звіти до вищих військових інстанцій. У кожному звіті пригадувалося, що, через брак устаткування і озброєння, Дивізію не вдасться зробити боєздатною одиницею до кінця року. Вимагалося приділення до Дивізії доброго особового складу і, врешті, ще раз робилося попередження проти передчасного введення непідготованої Дивізії у важкі бої. Не забувалося також про політичну ролю і значення Дивізії. Факт, що в ній тоді опинилося багато молодої української галицької інтеліґенції повинен також бути взятий до уваги при введенні Дивізії у бойові дії, які тепер мусіли б увінчатися з політичного погляду повним успіхом.

Від самого початку утворення, керівництво Дивізії домагалося від німецьких політичних кіл надання їй українського національного характеру, але, на жаль, без успіху. Щойно при новому формуванні Дивізії нові заходи принесли кращі результати. Незабаром майже всі бажання українців були здійснені. Дивізія одержала дозвіл називати себе офіційно «українською». По довгих чеканнях, українці мали нарешті право називати свою дивізію «українською», а не «галицькою». Назва «галицька», по-перше, не подобалася українцям, а по-друге, ширила невірне поняття про Дивізію серед німців. Дивізія одержала дозвіл на вивішування українського національного, синьо-жовтого прапора поряд німецького прапора. Затверджено нову присягу, яка вже не була дослівним перекладом німецького тексту, а дозволяла українцям складати приречення на боротьбу за Україну і український народ. Дозволялося також грати український національний гімн поряд обох німецьких гімнів. [26] Тільки державний герб України тризуб ще був офіційно заборонений, хоч цієї заборони ніхто на практиці не притримувався. Майже всі клумби й кам'яні мозаїки перед українськими квартирами були у формі тризуба. Чому щойно тепер дозволено всі ці національні форми, коли вони вже майже не мали практичного значення? Чому це не сталося раніше? Німецький націонал-соціялістичний уряд зробив основну помилку тим, що переоцінив німецькі сили і бажав мати вільну руку в усіх своїх діях. Скільки разів українці ставили питання, чому німці їм не дають жадної політичної програми? Українці були готові до співпраці з німцями, хотіли брати участь у боротьбі проти московського комунізму по німецькому боці, але вимагали для себе програми, яка ґарантувала б визволення українського народу. Хто може очікувати якогось піднесення без ніякої програми? Без невідомого майбутнього? Врешті у Дивізії дозволено носити тризуб. Хоч усі ці поступки прийшли пізно, вони все таки принесли новий поштовх і чимало піднесли настрій вояцтва.

Одночасно з цими поступками значно кращали відносини між Українською Повстанською Армією і Українською Дивізією. Ще під Бродами відділи УПА підтримували зв'язок з Дивізією і пропонували їй свою допомогу. До практичної співпраці тоді не дійшло, бо, по-перше, обставини під Бродами не давали великої користи з такої співпраці, а по-друге, командування Дивізії не хотіло використовувати для своїх цілей цивільних людей, щоб не дати большевикам виправдань до масакри вояків Дивізії, які попали б у їхній полон. У той час УПА не мала ще ні військового вишколу, ні зброї та устаткування. З втратою великої частини Галичини, впливи УПА на Дивізію зменшувалися, а де ще зв'язок існував, підтримувалися добрі відносини. УПА тепер зосередила свою увагу на грізнішого ворога - большевиків. Дії УПА в тилу ворожого фронту завдавали йому чималих втрат. Червона Армія була змушена відрядити великі сили для охорони своїх ліній і пунктів постачання. Для своєї користи німці тримали з УПА зв'язок.

Несподівано для всіх Фрайтаґа нагороджено лицарським залізним хрестом за бойову готовість і заслуги українців і німців Дивізії. По перших враженнях Дивізію охопила загальна радість, бо така нагорода була великим визнанням для всієї Дивізії. Серед численних поздоровлень бракувало привітання від Української Військової Управи, Українського Центрального Комітету і Вехтера, що вимовно свідчило про їхнє ставлення до Фрайтаґа. Вехтер висловив свої поздоровлення щойно через чотири місяці, під час свого принагідного перебування у Дивізії. [27]

Згадуючи ставлення до українців Фрайтаґа та багатьох інших німців, варто згадати при цій нагоді про так званий принцип німецького війська «послух до загину» (Kadaver-Gehorsam). Німецька армія, а особливо стара прусська армія, була часто критикована за цей принцип «послуху до загину», який знижував підданого вояка до рівня бездушного автомата і бездумного створіння. Таке трактування підлеглих могло ще бути якось виправдане у професійному війську, але ніколи в національній армії, створеній до боротьби за свою батьківщину. Призваний до військової служби науковець, лікар, купець чи робітник, хоч одягнений в уніформу звичайного вояка, далі має повне право, щоб до нього відповідно ставилися. Усі ці люди йдуть до війська з найкращими намірами й настановою. Вони не гірші від старшин чи підстаршин, від яких вони одержують накази. У службі вони можуть бути підлеглими вояками, але ніколи в ніякому випадку нижчими людьми, то значить гіршими й меншевартісними від зверхників. У керуванні ними треба зрозуміння, людяної поведінки і тонкого відчуття, а не «казарменого тону». Тільки при такому способі керування ці люди докладуть всіх зусиль.

Ось якими принципами треба було керуватися при військовому навчанні українців. У підході до них треба було керуватися розсудком, щирою душею і одвертим серцем. До українців треба ставитися як до людей, а не як підлеглих. Зверхник не смів перетворитися на вправного командира-машину. Тому до Дивізії потрібно було спеціяльно підібраного німецького особового складу, який, крім вищеподаних прикмет, мусів би ще бути настільки психологічно підготований, щоб міг зрозуміти українську душу. Застосування принципу «послуху до загину» у вихованні українського вояка було рівнозначним з витворюванням у ньому глибокого почуття меншевартости, яке ставало великою перешкодою при виконуванні покладеного на нього бойового завдання. Тому «казармений тон» повинен був з Дивізії зникнути, а його місце повинно було зайняти людяне зрозуміння - зв'язок серця з серцем.

Це однак не мало означати, що в Дивізії треба було заборонити кожне гостре слово чи догану. Ні, але їх треба було застосовувати з розсудком і зрозумінням. Похвала і догана, вміло застосовані у відповідний час, принесли б якнайкращі успіхи. Та треба ще не забувати, що українці дуже чутливі на похвали, а на гостре слово, сказане в невідповідний момент і за невідповідну справу, - вони вразливі. Самозрозуміло, що й у Дивізії, як у кожному доброму війську на світі, розуміння наказу і послуху мусіло стати основою дисципліни і порядку.