Розділ «Переміщення у Штірію»

Керівник: командир винищувально-протитанкового дивізіону.

Частини: автоколона.

Маршрут: переїзд залізницею.

Цей маршрут був остаточний. Одначе, через великі сніги та поганий стан шляхів, командувач Словаччини все ж таки дозволив важкому дивізіонові гарматного полку й деяким відділам саперів переїхати Малі Карпати головним шляхом від Піщан до Братіслави.

Усі частини Дивізії одержували кожного дня у пляншетах денний маршрут з докладною дорогою та місцем постою. Такий марш вимагав великої фізичної витривалости. Він був розподілений так, що марш відбувався 3-4 дні підряд, по 30-40 кілометрів денно, а потім давався один день на відпочинок. Сніги та непрочищені шляхи важко було перемагати воякам. Це може лише той зрозуміти, хто такий марш сам переніс. Найважчий шлях мала група «Б» від Св. Мартіна до Піщан, далі через Малі Карпати і вкінці від Вінер Нойштадт через Гартберґ до Ґляйсдорфу. Група «А» мусіла подолати найбільші труднощі в Малих Карпатах і Віденському Лісі. В районі Ґрац (Graz) - Брук (Bruck) Дивізія зупинилися на 8-денний відпочинок, щоб набратися сил для пройдення без зупинки останнього етапу маршу та негайного зайняття своїх квартир у районі призначення. Не зважаючи на різні перешкоди, Дивізія виконувала свою денну маршову норму. Перед кожною частиною, напередодні маршувала команда квартир'єрів з завданням підшукати відповідні приміщення на нічліг.

По дорозі начальник штабу і командир Дивізії зголосилися до німецького командувача в Братіславі. Його не застали, але начальник штабу від імени командувача висловив визнання Дивізії за виконання усіх на неї покладених завдань на Словаччині.

Постій на Словаччині виявився для Дивізії корисним з кожного погляду. Там вона озброїлася, в першу чергу здобуваючи собі зброю в партизанів; також вона підтримувала спокій і порядок у своєму районі охорони; вона набралася досвіду у протипартизанських діях і осягнула високу фізичну вправність завдяки маршеві і діям у гористій місцевості; там вона набула досвіду у фронтових боях з Червоною Армією; коротко кажучи - вона не могла мати кращого бойового навчання. З наслідків на Словаччині Дивізія могла бути зовсім задоволена. Із Словаччини вона вийшла як боєздатна й оперативна одиниця.

Перемарш Дивізії через Братіславу відбувся за пляном й залишив по собі добре враження.

При відмарші знову близько 100 вояків залишило Дивізію і змішалося з населенням Словаччини. Деякі з них не бачили жадної перспективи у продовжуванні боротьби по німецькому боці і залишилися на Словаччині, щоб після переходу фронту повернутися додому. Деякі воліли продовжувати боротьбу проти большевизму в лавах Української Повстанської Армії. Але і ці вояки - на 20 000 чоловік Дивізії - це незначне число.

В районі Відня була ще одна добра нагода покинути Дивізію, бо там існувало багато переходових таборів для українських втікачів. Тому командування Дивізії зв'язалося з командою ХVІІ-ої військової округи у Відні й заборонило вступ воякам Дивізії до Відня. У марші Дивізія обійшла місто на схід і захід. Військова жандармерія і військові власті Відня подбали, щоб вояків Дивізії не впустити до нього.

За допомогою команд військових округ у Відні (XVII) і Зальцбурґу (XVIII) вздовж маршрутів обох груп Дивізії організовано пункти харчового постачання. Деякі труднощі постали в районі міста Брук, який сам не мав досить харчів через прогули у транспорті і брак харчів у тому районі.

Для приготування квартир у новому районі призначення Дивізії виїхав з командою квартир'єрів начальник відділу І(b). В дійсності цю команду мав очолити начальник штабу, але він мусів керувати початковим етапом маршу, бо командир Дивізії захворів і повернувся до служби щойно через 10 днів. Під час відпочинку Дивізії у Бруку начальник штабу поїхав наперед, щоб приготувати остаточне розташування частин у новому районі.

Через сильну дію ворожих літаків, від Ґрацу - Бруку Дивізія мусіла маршувати тільки вночі. Шлях від Ґрацу - Бруку аж до Марібору, а далі до Целє (Celje, нім. Cilly) та Любляни (Ljubljana, нім. Leibach) був під контролем англійських літаків, які оперували з аеродромів в Італії. До ранку всі частини мусіли зайняти свої квартири. Не зважаючи на всю обережність, Дивізія понесла деякі втрати в людях, конях і матеріялі, не так від бомб, як від бортового обстрілу з літаків.

Перед прибуттям начальника штабу до нового району, начальник відділу І(c) зробив усі потрібні заходи для приміщення частин Дивізії. Деякі труднощі постали через те, що новий район Дивізії був досить малий. Також постачання ще не було наладнане як слід тому, що цей район потребував постійного довозу сільсько-господарських продуктів для цивільного населення і бомбардування завдавало великої шкоди комунікаційним засобам. Лише деякі транспорти доходили до цього терену і вони, самозрозуміле, мусіли йти далі на фронт.

Начальник штабу негайно поїхав до ґавляйтера З. Уіберрайтера (Gauleiter Dr. Siegfried Uiberreither) до Ґрацу, щоб добитися в нього поширення району для розташування Дивізії. На нещастя, він прибув до Ґрацу під час повітряної тривоги і ґавляйтер прийняв його у своєму бункері. Замість почати ділове обговорення, ґавляйтер напав на начальника штабу з лайкою, мовляв, пощо він привіз Дивізію у його область. Він для Дивізії не мав жадних харчових запасів, дотепер тільки в його області панував лад і спокій, а прибуття Дивізії спричинить голод цивільного населення. Начальник штабу відповів ґавляйтерові, що Дивізія не прибула в його район самочинно, а на наказ вищого командування. А щодо безпеки в його районі, то можна сказати таке: дорогою від Марібору до Целє вдень не можна безпечно їхати автомобілем. Дивізія - це бойове військове з'єднання, яке підлягає своєму вищому командуванню і від ґавляйтера незалежне. У цій розмові ґавляйтер не забув ще додати, що він особистий приятель Гітлера. Але його лють мала іншу причину. Дивізія прибула в його область без його відома, на вимогу вищого фюрера поліції в Любляні, який був відповідальний за поборювання партизанів. А проте, начальник штабу таки домігся затвердження збільшення району для розташування Дивізії. У дальшому ході подій, ґавляйтер змінив свою думку щодо Дивізії та прихильно ставився до неї. Пізніше, в одній суперечці поміж Дивізією та підпорядкованим йому начальником округи (Landersrat), він став по боці Дивізії.

Розташування Дивізії було залежне від плянів вищого поліційного командування у Любляні і кілька разів змінювалося. Також праця команди квартир'єрів була утруднена через велику кількість партизанів. Хоч команди були чисельно досить великі, проте, в сутичках з більшими загонами партизанів, вони часто змушені були відступати, і тому в деяких місцевостях зовсім не вдалося приготувати квартир для війська. Часто частини входили до місця призначення у бойовій гвтовості. Також на головному шляху Марібор - Целє, в районі Словенске Коніце, Дивізія маршувала у бойовому порядку з охороною боків маршової колони. Взагалі, дії партизанів були набагато сильніші в Юґославії, ніж на Словаччині. Ввесь терен був досі недостатньо зайнятий поліційними відділами, розміщеними в сильно укріплених пунктах, і їм доводилося вести важкі оборонні бої з сильними партизанськими групами. Партизанські загони, озброєні і забезпечувані постачанням, скиданим з англійських або Тітовських літаків, мали добрий командний склад і могли легко й швидко пересуватися з місця на місце. Про встановлення якоїсь належної адміністрації не було мови.

При плянуванні розташування, командування Дивізії спочатку керувалося чисто тактичними міркуваннями, беручи до уваги близькість Східнього фронту. Два піхотні полки мали стояти поруч в районі на схід від Марібору, розтягнені з півночі на південь. Як підкріплення, з ними мав перебувати дивізіон легкої артилерії. Уся важка зброя, особливо винищувально-протитанкового дивізіону, мала бути скупчена в районі Марібору, щоб її легко було перекидати у всіх напрямах.

Зате вищий фюрер поліції, беручи до уваги поборювання партизанів, наказав Дивізії розташуватися у такому районі: Дойч-Ляндсберґ - Ляйбніц - Марібор - Сл. Бистріця - Сл. Коніце - Словеньґрадец - Дравоґрад. В Марібору заборонено було займати квартири. Центр розташування знаходився в опанованих партизанами лісистих горах Погорє (Pohorje, нім. Bachern), положених на південь від річки Драви. Після кількох змін, Дивізія зайняла такі місцевості (їх треба було ще кілька разів міняти):

Штаб Дивізії: Сельніца (Selnica, нім. Zellnitz/Drau).

29-ий піхотний полк: район на південь і південний захід від Марібору; командний пункт у Сл. Коніце (Sl. Konjice, нім. Gonobitz).