Розділ «На Словаччині»

Для успішного забезпечення свого району Дивізія розташувалася по окремих, навіть найдалі положених, місцевостях поодинокими сотнями, а нерідко чотами, які деколи одні від одних були досить далеко віддалені. Таке розташування покрило район Дивізії густою мережею пунктів постою, що в свою чергу сприяло охороні працюючого по фабриках населення, улегшувало поборювання партизанів та дозволяло постійно прочищувати терен. Розвідка, викривання, зайняття партизанських маршрутів та переслідування партизанських загонів були прийнятою тактикою боротьби.

У таких діях українські вояки виявляли витривалість, вміння використовувати терен і спритність при маскуванні. Але здані самі на себе в непроглядній місцевості, вони часом не виконували своїх завдань, занедбуючи звичайні військові обов'язки і недопильновуючи дрібні деталі. При обшуках терену їм бракувало доброго зв'язку між собою. Тому деякі дії не можна було успішно закінчити.

Наприклад, в акції на північний схід від Жіліни було оточено близько 200 партизанів, які намагалися пробитися з кільця ворожих військ у східньому напрямі. Але кільце було досить міцно заміщене так, що всі їхні спроби прориву відбито. Крім цього, на випадок потреби, на поготівлі стояла резерва. Партизани були в русі з півдня на північ і шукали за наймеш відпорним місцем в позиціях Дивізії. Наступного ранку частини вирушили на плянове прочищення місцевости, але, на диво, партизани зникли. Що скоїлося? Адже ж вся акція проходила згідно з пляном. Ще того самого передполудня загадку розв'язано. Не зважаючи на рішучий наказ, щоб усі старшини постійно контролювали свої відтинки застави й були в полі, один сотенний-українець, який був високо оцінюваний, примістився на ніч на квартирі в домі одного господарства. Услід за ним, його підстаршини також зійшли з позицій і влаштувалися на сусідньому господарстві. Партизани, завдяки добрій розвідці, негайно відкрили цю прогалину і форсованим маршем висмикнулися з оточення. Командир Дивізії відразу усунув сотенного з його посту і зажадав, щоб його поставили під суд.

Командування Дивізії завжди брало до уваги ці слабкості українців і при всіх діях уживало більшої кількости війська, ніж на це було потрібно. З тієї причини втрачався важливий момент у поборюванні партизанів - несподіваність дії. Щоб цього уникнути, треба було в даний центр дії якнайшвидше перекидати частини. Із тією метою в Дивізії стояла на поготівлі одна автоколона, за допомогою якої дуже швидко перекидалося потрібні сили в район дії. У крайніх випадках, з конечности, Дивізія брала для своїх потреб цивільні автомобілі.

Дивізія встановила також співпрацю з організованими з німецького боку протипартизанськими загонами. Ці своєрідні партизанські загони часто натрапляли на слід переслідуваних партизанів. Вони мали за завдання не так втручатися в сутички з ворожими партизанами, як збирати про них інформації. Ці партизани мали наказ за всяку ціну уникати збройних сутичок і входили в бої з ворожими загонами тільки у крайніх випадках для своєї оборони. Їхні розвідувальні дії завжди були успішні, а співпраця з Дивізією добра. Щоб мати повну картину партизанського руху, Дивізія підтримувала зв'язок з допомогою сильних розвідувальних патрулів з сусідніми німецькими пунктами постою за кордонами Словаччини. Та через важкопрохідні околиці, особливо на словацько-чеському кордоні, такі зв'язки були радше спорадичним явищем і довели до спільних протипартизанських дій лише в кількох випадках.

У поборюванні партизанів участь брали не тільки бойові частини Дивізії, але також її відділи постачання. Вигідним виявився також літак «Фізелер-Шторх». Його використовувано на розвідувальні польоти. Крім цього, він був не раз найкращим засобом передавання наказів, бо під час дій в горах часто звичайний зв'язок був неможливий, а радіоапаратів або не можна було з собою взяти, або через велику різницю висот в районі дії не можна було між ними встановити контакту.

Ставлення вояків до цивільного населення було добре. У цьому майже не було труднощів. Як пізніше в Юґославії, так на Словаччині українці швидко встановили добрі відносини з населенням, мабуть, завдяки спільному слов'янському походженню та зближенню мов. Та це легке порозуміння мало свої небажані наслідки, бо незабаром між вояками Дивізії і цивільним населенням розвинулася жвава торгівля. Ця прикмета, мабуть, притаманна всім слов'янським народам. Цей факт може служити ще одним доказом, що українці не робили кривди супроти словацького населення.

Вміла пропаґанда спритних большевицьких пропаґандистів з партизанських загонів мала деякі наслідки серед вояків Дивізії. Зокрема під її вплив попадали малі, далеко від центрів розташовані, відділи. Як не диво, але ворожа пропаґанда мала перші успіхи в санітарній сотні, розташованій в районі Раєцьких Тепліц. Дивно тому, що командиром цієї сотні був німець, який ставився з великим довір'ям до українців і всіляко ішов їм назустріч. Одного ранку близько 20 чоловік з його сотні зникли і, як вказували сліди на снігу, перейшли до партизанів. На ворожий бік переходили вояки Дивізії також в інших частинах. Зокрема успішним виявився один партизанський загін під командою совєтського старшини, який діяв у районі на схід від Жіліни.

Щоб не допустити до тісніших зв'язків поміж вояками Дивізії та цивільним населенням і щоб не давати їм можливостей докладно ознайомитися з тереном, підрозділи Дивізії були часто перекидувані з однієї місцевости до іншої. Такі переміщення були пов'язані з великим фізичним напруженням, що в свою чергу зменшувало можливий вплив ворожої пропаґанди. Бували випадки, що під час бойових дій пропадали поодинокі вояки. У таких обставинах важко було встановити, чи вони переходили до партизанів з власної волі, чи їх партизани захоплювали й забирали з собою силою. На останнє припущення вказував ще й той факт, що через певний час деякі зниклі вояки знову появлялися в Дивізії. Проте остаточна мета майже всіх перебіжчиків була УПА в Галичині. За ввесь час перебування Дивізії на Словаччині з неї дезертирувало близько 200 вояків - дуже незначне число у відношенні до великої кількости вояків у Дивізії (разом з запасним полком).

Під час перебування Дивізії на Словаччині надійшли Різдвяні Свята 1945 року. Його відсвяткували всі частини Дивізії за традиційним українським звичаєм. Професор о. Лаба поділився проскурою з українським вояцтвом і командиром Дивізії. Усі частини Дивізії дістали також кутю і рибу. У всіх підрозділах святковано Різдво спільно і врочисто. На Різдво до Дивізії прибули делеґації Українського Центрального Комітету з професором В. Кубійовичем і Військової Управи з полковником Бізанцем. Гості малими групами відвідали окремі частини Дивізії і передавали в своїх промовах привіти з Батьківщини. Полковник Бізанц, користаючи з нагоди перебування в Дивізії, разом з комендантом призовного пункту у Львові, сотником Шульцем, відбув довшу розмову з начальником штабу Дивізії в Раєцьких Тепліцах. Крім звичайних організаційних справ, питання дальшої долі Дивізії і трактування українців, обговорено ще політику Фрайтаґа щодо особового складу Дивізії. При цьому він повідомив, що губернатор Вехтер і він роблять усі можливі заходи, щоб усунути Фрайтаґа з командного посту і замінити його більш відповідною людиною. Бізанц радився з начальником штабу, кого він рекомендував би на пост командира, або чи він сам не погодився б зайняти цей пост. Очевидно, що на ці обидва запитання начальник штабу мусів дати неґативну відповідь.

Під час пізнішої розмови з Фрайтаґом Бізанц нічого не домігся. Фрайтаґ зміняв тему розмови, коли Бізанц починав говорити про те, що йому лежало на серці. Ця зустріч закінчилася явним розходженням між Фрайтаґом і Бізанцем. Начальник штабу Дивізії був докладно ознайомлений з плянами й побажаннями Бізанца та з свого боку міг йому багато допомогти. Бізанц спонукував начальника штабу встановити якнайтісніші зв'язки з українцями і в штабі Дивізії рекомендував сотника Макарушку як довірену особу. Макарушка часто користувався цим довір'ям, але він міг ще більше робити з нього вжиток. При поміченні розбіжностей начальник штабу часто просив його про інформації та не раз міг би прийти з допомогою. Щоправда, Макарушка спочатку відстоював погляд, що начальника штабу, надмірно зайнятого організаційною і тактичною роботою, не треба непокоїти маловажливими, дрібними справами. Це - зрозуміло, але воно не стосувалося до інтересу загальної справи. До того, на самому початку Фрайтаґ дав Макарушці ясні інструкції, щоб начальника штабу, як його тактичного співробітика, не обтяжувати іншими справами. Справи, які належали до компетенцій Макарушки, мали бути обговорювані тільки з командиром Дивізії. Подібне розпорядження дав Макарушці також начальник відділу VI, Цоґляуер. У тій ситуації, при надто великому зайнятті у своїй праці, начальник штабу міг розуміти такі розпорядження як намагання полегшити йому роботу. Але при докладнішому розгляді справи можна було запримітити, що тут радше йшлося про добре обдумані наміри обмежити вже не так маловпливового генерального штабу 1-го старшину, який до того був старшиною вермахту, до чисто тактичних справ, і не допустити його до жадних питань в справах української політики. Тому не диво, що Фрайтаґ найменше говорив начальникові штабу про справи, про які звітував Макарушка.

Полковник Бізанц передусім просив, щоб більш українців взяти на відповідальніші пости в Дивізії на навчання. Його підтримували начальник штабу, Макарушка та адьютант Дивізії. При цьому вони вважали, що такі заходи необхідні, коли брати до уваги дальшу майбутність українців. Було навіть помітне деяке поліпшення в заміщенні становищ в користь українців. Але в основному, при тупоумстві командира Дивізії, нічого не змінилося. В першу чергу він відмовився брати українців на більш впливові пости в штабі Дивізії. При цьому він посилався на колишнє розпорядження, що штаб Дивізії має бути заміщений тільки німцями. До штабу не прийнято навіть майора Побігущого.

Тим часом полковник Бізанц приніс вістку, що незабаром буде проголошений, визнаний німецьким урядом, Український Національний Комітет - українська установа, подібна до «Власовського руху». Його має очолити український генерал Павло Шандрук, який рівночасно стане командувачем усіх українських військових частин. Полковник Бізанц далі заявив, що українські політичні кола ніколи не погодяться на те, щоб Фрайтаґ став на чолі української армії.

В районі Української Дивізії всі частини Дивізії коректно ставилися до словацької Глінківської партії та Глінківської ґвардії. В Жіліні командир Дивізії ставився до цих організацій з застереженням. Він обмежувався тільки до ділових справ, які стосувалися до чисто адміністративного порядку. Глінківська партія сама простягала руку до приязні, яку однак Фрайтаґ у цій формі не прийняв. В глінківських організаціях, крім ідеалістичного членства і чесних провідників, були також різні поплентачі, які походили з поганого елементу. Своєю поведінкою вони завдавали багато шкоди цим організаціям, подібно як це було в Націонал-соціялістичній німецькій партії (Nationalsocialistische Deutsche Arbeiter Partei). Такий різношерстий склад проводу глінківських організацій був причиною холодного ставлення до них Фрайтаґа. Не відбувалися спільні імпрези, ані взаємні візити. Такі відносини існували тільки в Жіліні, бо командири по інших місцевостях утримували добрі стосунки з Глінківською партією і її клітинами.

У зв'язку з повстанням, до якого приєдналася майже вся словацька армія, і для заохоти пожвавлення загального життя в тилах, головне по містах, та врешті на основі численних наказів райхсфюрера СС, введено суворе відмежування стосунків війська з цивільним населенням поза службовими справами. Тому також німецький командувач у Братіславі видав низку різких наказів. Накази подекуди надто суворі, правдоподібно з доручення Гіммлера, який прибув на неочікувану інспекцію до Братіслави. Фрайтаґ видав низку наказів і розпоряджень у такому самому різкому тоні, з яких більшість треба було впродовж 24 годин скасувати прямо тому, що їх було неможливо виконати. Начальник штабу мав застереження майже до кожного Фрайтаґового наказу, що нерідко призводило до бурхливих сцен. Але Фрайтаґ настоював на своєму і пробував розбивати мур своєю головою. Для прикладу можна взяти один з його наказів, який дуже скоро довів би усі готелі й ресторани в районі Дивізії до банкрутства, якщо його вчасно було б не скасовано. Його методи пахли поліційним духом, не мали практичного застосування і не виявляли ніякої елястичности, ні зрозуміння, ні великодушности.

Велике незадоволення серед вояцтва Дивізії викликав наказ, згідно з яким військова платня була виплачувана на половину у словацьких коронах і німецьких марках. За корони можна було без карток купити багато товарів, наприклад, шкіряних, туалетних, люксусових речей і багато дечого іншого. Саме тепер українці, які втратили батьківщину, і німці, батьківщина яких перебувала під важким бомбардуванням, мали добру нагоду зробити потрібні закупи. Та на це було надто мало корон. Прохання на продовження виплати тільки в коронах було відкинено, як треба було сподіватися, бо йшлося при тому про загальні заходи, спричинені тогочасною господарською політикою щодо девіз, і нікому не робилося винятків. Українці зате радили собі інакше: вони продавали цивільному населенню за корони неймовірну кількість військових уніформ та устаткування.

Бойове навчання і нове формування Дивізії добігало до кінця. Командування знову виготовило докладний меморандум, у якому обговорювало можливості введення Дивізії в бої. Його відписи Дивізія вислала до різних німецьких політичних і військових установ та до відповідної групи армій. Після розгляду можливостей, Дивізію пропонувалося післати в західні частини Галичини, ще не зайняті большевиками, де вона могла б бути використана для поборювання партизанів в тилах німецького фронту. Зверталося особливу увагу на політичне значення Дивізії і ще раз підкреслювалося, що після стількох промахів у загальній німецькій політиці на Україні, використання Дивізії мусить бути докладно обмірковане, щоб принести якнайбільше користи.

Група армій у Кракові виявила зацікавлення Дивізією і туди поїхав Фрайтаґ для ділового обговорення справ. При цій нагоді він старався покращити службу опіки над родинами членів Дивізії, яка ще до того часу не працювала задовільно. З Кракова Фрайтаґ поїхав до будинку відпочинку в Закопаному. Про погане у ньому ставлення до українців було багато скарг, і Фрайтаґ на місці перевірив їхню правдивість. Він виявив великі надуживання в адмініструванні будинком і домігся негайного усунення його німецького завідувача.

В Дивізії Фрайтаґ намагався різними методами підтримувати дисципліну і порядок. Він суворо карав за найменший проступок проти населення, а винних ставив під польовий суд. Така доля зустріла також молодого, ледве 20-річного українського хорунжого, який служив у Фрайтаґовому почті. Фрайтаґ хотів його покарати найвищою карою і тільки під тиском усіх найближчих співробітників він поступився. Через відділ VI Фрайтаґ часто звертався до українців, не забуваючи пригадати їм їхні провини і подати для прикладу найгірші випадки, щоправда, він також згадував і їхні заслуги.

Попри все, життя на Словаччині мало свої милі та приємні переживання. Природа обдарувала Словаччину чудовою красою. Район розташування Дивізії охоплював долину річок Вагу, Кісуци, Турчі, з чепурними селами, гарними містами, курортами, руїнами старовинних замків; поміж долинами простягаються високі й мальовничі масиви гір Татра, Фатра та інші. Тут природа однаково чарівна в кожній порі року. До того приязне і завжди готове допомогти словацьке населення прихильно ставилося до вояків Дивізії. У поодиноких господарствах вояки Дивізії провели не одну приємну хвилину за келихом доброго угорського чи словацького вина й при звуках жвавої музики.