Розділ «Князь Ігор»

Потріскувала і миготіла у бронзовому підсвічнику воскова свічка, озивався із темного закутка цвіркун, а з недалекого міського валу  долітав приглушений крик  сторожі: слу-хай!

Та Володимир того  вже  не  чув і не  бачив.

Перед його внутрішнім зором зринали одна за  одною картини недавнього походу, сонячного знамення, щойно відшумілої битви: криваве сонце ледь  просвічує крізь збиту копитами куряву, свистять легкі  хиновські стрілки, гримлять щити, тріщать поламані списи,  іржуть спраглі коні, зграї вороння летять до  бойовища з  усього Половецького  степу на сите  уядіє, стогнуть поранені, посилають до неба  мольби і  прокляття вмираючі... То  Ігореві вої  списами скородили чорну землю, кровію поливали, а трупами засівали. Тугою зійшов той  посів по  Руській землі.

І тоді  рука  твердо вивела:

А чи не ліпше було  б нам,  братіє,

почати старими словесами

ратних повістей

про похід  Ігорів,

Ігоря Святославича?

Ні,  почнемо ми  сю пісню

по бувальщинах нашого часу,

а не по замислу-бо Яновому!

4

Рано-вранці 15  серпня 1185  року, на  Успіння, заграли дзвони всіх  київських церков — вітали храмове свято знаменитого на всю Русь Успенського собору  Києво-Печерської лаври та невеликої, зовні нічим непримітної церкви Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, збудованої півстоліття тому  великим князем Мстиславом Володимировичем.

Ранкове літнє небо  над  Києвом було  чисте, голубе, мов щойно вмите. І звуки дзвонів линули до  нього у високість теж  чисто, молодо, голубино, — всім  на  радість.

На майдані, між великокнязівським теремом та Десятинною  церквою, хвилювалося барвисте людське море. Князі, княгині, княжичі, князівни, бояри та  боярині, наряджені в найкоштовніші вбрання,  виблискуючи золотом та  самоцвітами, всідалися на  ситих  коней, що  сяяли золотом стремен, розшитими сріблом сідлами та  вуздечками, прикрашеними позолоченими бляшками. Молоді гридні тримали поводи, підсаджували поважних господинів та господинь, а потім  відводили туди,  де кому  з можновладців яке  місце  було призначене.

Коли всі  були   готові, Святослав  Всеволодович подав знак — і пишна кавалькада рушила до  Подільських воріт, з яких  Боричів узвіз  вів на  Поділ.

Князі їхали  до  церкви Успіння Богородиці Пирогощої, щоб  помолитися.

Кияни дивувалися — чому на Поділ, чому до Пирогощої? Адже  храмове свято і в Києво-Печерській лаврі!  Та й у старовинній Десятинній церкві, що стояла поряд з князівським теремом, можна було  помолитися, або  у  пишному  храмі Василія Великого, що  був також поблизу, на  Ярославовому дворі, або  в Софії.

Кияни були  раді,  веселі — і у Верхньому городі, і в Нижньому, і ніхто  не  здогадувався, що  блискучим видовищем вони насолоджуються завдяки князеві Ігорю, котрий ще звечора  попросив Святослава поїхати вранці на Поділ, до церкви  Успіння Богородиці Пирогощої.