Розділ «Князь Ігор»

Славута підняв келих, глянув на  Ігоря.

— Ти  живий, княже, і на  волі,  а  це  найголовніше... За твоє  здоров’я!

— Спасибі, вчителю! Дякую, Славуто! — почулося у відповідь.

Вони заходилися біля  смаженини та смачного дніпровського судака. А коли перше, найсильніше почуття голоду втамували, Славута відклав ложку, задумливо глянув на схудле  обличчя Ігоря, запитав тихо:

— Княже, ти розумієш, що на снемі очі всіх князів будуть звернуті на  тебе,  бо ти став  причиною, чому  цей  снем збирається?

— Розумію. Звичайно, розумію.

— Що  ж ти їм скажеш?

Ігор  задумався, довго  мовчав. Потім, потерши чоло  рукою, сказав:

— А що  я  їм  скажу? Вони все  знають уже.  Просто попрошу допомогти, бо настала для  мене скрутна хвилина.

— Цього мало.

— А що  ж іще?

Славута здвигнув плечима.

— Коли б я знав!  Коли б я знав, як  прихилити їхні  серця,  мій  дорогий князюшко! Бо  ти ж,  гадаю, не  думаєш, що всі  прихильні до тебе  і співчувають тобі?  Порадься з Володимиром Ярославичем, — він  мудрий чоловік...

3

Останні дні  перед снемом Володимир Галицький  жив напруженим  життям. До  15-го серпня,  на  яке   припадало храмове свято князівської церкви Успіння Богородиці Пирогощої, що  на  Подолі і на  яке  Святослав збирав князівський з’їзд,  залишався тиждень. Почали приїздити князі — з  жонами,  з  дітьми,  з  охороною  та   обслугою. Разом  із Святославом  та  його   синами  Володимир удень   зустрічав їх,  пригощав,  розташовував по   князівських  та  боярських хоромах на  Ярославовому дворі, а  вечорами  поспішав  до Святославової  бібліотеки,  яку   тесть   і  теща   відвели  йому під  тимчасове  житло,  запалював  свічку і  поринав у  літописи,  відновлюючи в  пам’яті  минуле,  та  в  Янові пісні, щоб  знайти ключі того,  як  відчинити двері  до  князівських сердець.

Янові пісні були  ще  у всіх  на  вустах, і йому  здавалося, що  досить наповнити їх,  або  одну  з  них,  новими словами про  Ігорів похід, як  зачудовані старою, давно всім  знайомою   мелодією князі  проникнуться якщо  не  братерською любов’ю,  то  співчуттям  до  Ігоря, до  його ран,  до  його страждань.

Володимир уже  вибрав з  літописів усе,  що  йому було потрібне, щоб старими, давноминулими подіями якоюсь мірою виправдати нинішній  нерозважливий вчинок свого зятя Ігоря, якого він  полюбив, як  брата, за  гостинність, чесність, прямоту та відчайдушну сміливість. Він  уже обдумав,  як  звернеться до князів на  снемі, якими словами промовить до них,  щоб  їхні тверді  серця сповнилися не осудом Ігоря, а співчуттям до нього.

Тихо  потріскувала свіча, коливалися  мерехтливі тіні  на стінах, а він,  сидячи за столом і проказуючи напівшепотом слова, що  зринали з глибин душі,  награвав на гуслях  і вслухався  в Янову  музику. Всім вона  була відома, всім була люба. Йому теж  — здавна! Але тепер якась неясна досада, якийсь сумнів заповзали в серце, щось мучило, муляло, бентежило його. Не  подобалось йому  те,  як  неприродно  звучала прекрасна Янова мелодія, покладена ним  на свої нові  слова, що розповідали про  сучасні, нові  події  — Ігорів похід.

Він   розумів,  що   знайшов  чудовий  зачин  для   своєї пісні: 

А чи не ліпше було  б нам,  братіє,