Розділ «Князь Ігор»

почати старими словесами

ратних повістей про похід  І

горів, Ігоря Святославича?

Він  відкинувся на  різьблену спинку  дубового стільця і проказав ці слова вголос.

Як  звучать!  Як  беруть  за  душу  і зразу  вводять  слухача у нелегку оповідь про  нещасливий похід  Ігоря і трагічну долю його  полку!

Але  як  не  пасує розлого-урочиста Янова музика до  цих напружено-тривожних слів! Ще  б пак! Хіба йому  зрівнятися з  віщим Яном, неперевершеним співцем давніх князів — старого Ярослава, хороброго Мстислава, котрий зарізав Редедю  перед полками касозькими, красного Романа Святославича? Ян Вишатич прославляв великі перемоги колишніх князів, а його  завдання далеко складніше — оспівати Ігорів похід, що  завершився небувалою поразкою, оспівати так, щоб викликати  співчуття до  хоробрих сіверських князів. А це  ой  як  непросто!

Як же проспівати цю пісню — по бувальщинах свого  часу чи  по  замислу Яновому?

Володимир поклав перо  і охопив голову  руками. Як важко  дається йому  ця  пісня! Про Ігоря та його  похід  йому  все відомо: щось сам  бачив і  чув,  дечому був  свідком, багато розповіли очевидці походу і  насамперед — сам  Ігор. Про старих князів та  їхні  походи вичитав у літописах, чув  розповіді батька, Святослава Всеволодовича, Марії Васильківни.  Отже, все  в  нього є, вся  картина  походу стоїть в  уяві. Немає лиш  відповіді на  одне  питання — як  проспівати цю пісню? А це — найголовніше! Не  що,  а — як! Вічне питання поетів... Був  би  він  Яном, тоді  б розпочав так: 

Не  буря  соколи занесе чрез  поля  широкая —

Галиці стади  біжать  к Дону  великому.

Або: 

Комоні ржуть  за Сулою  —

звенить слава  в Києві;

труби  трубять  в Новіграді —

стоять стязі  во Путивлі.

Гарно! Чудово! Але,  мабуть, треба  розпочати цю  пісню не по замислу Яновому, а так,  як велить новий час. Про  нові події  слід  і розповідати по-новому, новими словами, новою мелодією, щоб  у ній  чувся  і гул копит, і дзвін  мечів  та шабель, тріск списів, і посвист стріл, і грім  щитів. Щоб промовляла ця  пісня не  тільки до  серця, а й  розуму досягала, щоб  князі яскраво уявили, яка  страшна напасть нависла над рідною землею!

Ця   думка сяйнула, мов  блискавка, і  пронизала свідомість. Так!  Тільки так  складати її — по  бувальщинах сього часу!

Він  відкинувся назад, сповнений внутрішньої снаги, що рвалася з  душі, простягнув руку  — дістав «Пісні Янові», переписані Славутиною рукою для  Святослава Всеволодовича, потримав важку книжку на  вісу,  ніби  зважував, яка  в ній  вага,  потім полистав, хоча знав  там кожне слово, врешті відсунув набік, а аркуш пергаменту присунув до  себе, розгладив рукою і рішуче вмокнув біле  гусяче перо  в каламар.

Тихо, але  значуще промовив:

— Ну,  великий  Яне,  допоможи  мені.  Ти   ж   зумів, віщий!