Розділ «Князь Ігор»

— Рабе!  А  чи  не  пам’ятаєш ти,   як  княгиня  Христина, перша  жона  моя,  вельми  мене любила  і ми жили  в цілковитій злагоді?  І хоч я тоді,  як молода  людина, нерідко  чужих  жінок навідувався,  вона,   знаючи  це,   зовсім   не  ображалась  і  тих жінок  приязно  приймала, показуючи їм,  ніби  нічого  не знала, і через те найбільше  мене до її любові  і пошани  зобов’язувала. Нині  ж я зостарився, а багато  трудів  і клопотів про  землю мені  вже  про  це  й думати  не дозволяють. А княгиня, як  мо­ лода  жінка, хоче веселитися і може  при  цьому  вчинити щось непристойне. Мені  це устерегти  уже немає  змоги,  але досить того,  коли  про  це  ніхто  не  знає  і люди  не  говорять.   Тому  й тобі  краще  мовчати, якщо  не хочеш  нерозумним бути.  І на­ далі нікому  про це не говори,  щоб княгиня не довідалась  і тебе не погубила.

Євнух  затремтів, зблід і прошепотів:

— Я мовчатиму, княже, як могила, — і непомітно вислизнув  із гридниці.

По якімсь  часі Мстислав помітив, що княгиня завагітніла, і радісно  об’явив  усім:

— У нас радість:  княгиня збирається подарувати мені ще одного  сина  або ще одну  дочку.  Маю  тринадцятеро дітей,  — тепер  буде  чотирнадцятеро. Бог  любить, щоб  було  до пари! З цієї радості  нині  закладемо церкву, як  я і обіцяв.

Під передзвін  усіх київських церков  урочисто  була закладе­ на  подільська церква Успіння Богородиці, а  наступного дня Мстислав покликав до себе тіуна  і сказав:

— Заутра  відпливає  корабель з  нашими  гречниками[82]    до Царграда. Поїдь  з ними  та  купи  дві  ікони  Святої Богороди­ ці — одну для подільської  церкви, а другу — для вишгородської, бо та уже потемніла і облізла.  І з купцями повертайся назад! Не барися!

Дав йому кілька срібних гривнів  на покупку — і той поплив по Дніпру  на купецькому кораблі.

А через  два  місяці  повернувся — схудлий, почорнілий, але радісний.  У князівському золотоверхому теремі,  круглій двопо­ верховій  будові посеред города Володимирового, коли він зайшов зі своєю ношею,  закутаною у вишневу плащаницю, було гамір­но, шумно  — князь  зібрав  гостей,  щоб ушанувати день народ­ ження княгині. Пройшов мимо всіх до чільного стола  — поклав перед князем  та княгинею покупку.

— Привіз, княже, — і кинув швидкий погляд  на  княгиню. Мстислав і виду не подав, що помітив  той погляд, а також і те,  як  спалахнули рожевим  цвітом  завжди  бліді тепер  кня­гинині  щоки,  і спокійно  сказав:

— Покажи!

Прохор  розв’язав вузол і в обох руках  підняв  перед собою дві ікони  — обидві  Святої Богородиці. Були  вони  однакового роз­ міру, і Богородиці  були схожі обличчям  та одягом,  і немовлята були  як  близнята, і не різнилися окладом, досить­таки  неба­ гатим.

— Ось  ця, — підняв  ту, що  в  правій  руці, — куплена у Влахернському  храмі.   І зветься   вона  по­грецьки  Пирогоща, тобто   Баштова,  бо  сам   той   храм   збудований  у  міській стіні  у  вигляді   сторожової   башти...  Це  чудотворна  ікона, скажу   вам!

Усі затихли, вдивляючись у загадковий лик  Богоматері.

— У  чому   ж  проявилася  її  чудотворність?  —  спитав князь.

— Про  це  мені  сказали і настоятель, і прихожани Вла­ хернського  храму... А пізніше, в дорозі додому,  ми всі пересвід­ чилися  в цьому.

— Як?

— Як тільки  ми покинули Босфор,  налетіла на нас страш­ на буря. Удень стало темно,  як уночі. Хвилі сягали  висоти  двох або й трьох людських зростів і заливали наш корабель.  Усі вже готувалися до найгіршого   і почали  молитися. І тоді  я  виніс Богородицю Пирогощу — і всі опустилися перед нею на коліна, просячи  заступництва. І що ви думаєте?  Небо поволі проясні­ ло, вітер  ущух,  хвильовиця уляглася — і ми полегшено  зітхну­ ли.  Врятовані!  Ми  знову  стали  на коліна  перед іконою  і довго дякували за  порятунок, на  який  уже  не  сподівалися. Потім полагодили снасті,  вичерпали воду  — і налягли на  весла.  Так Мати Божа  Пирогоща врятувала нас перший  раз...

— А вдруге?  — видихнув хтось  нетерпляче.

— А вдруге,  це вже  було  в Дніпровому гирлі,  — і ми пере­ коналися в її чудотворності, в цілющій  силі,  коли  один  з вес­ лярів раптово  занедужав, а на третій  день віддав Богові  душу. Знаючі люди  подивилися на  бідолах   і  сказали:  «Готуймося, браття, до смерті! Це  — мор!» У всіх  опустилися руки.  Вже скоро­скоро  Пороги, рідна  земля,  а чи допливемо ми  живі  та здорові  до Києва?  Ніхто  в це не вірив,  бо всі знали, що таке мор.  Він  нікого  не  милує!..  І тоді  я  знову  дістав  із  скриньки Богородицю Пирогощу і підняв  високо  перед собою. «Молімося, браття,  молімося! — сказав  я. — Єдина надія на заступництво Матері  Божої!» І ми гаряче молилися три дні на острові Хор­ тиці  — і ніхто  з нас за три  дні не захворів  і не помер.  І тоді ми  повірили остаточно в  чудотворну силу  ікони, перетягли волоком  свій  корабель  через  пороги  — і щасливо  добралися  до Києва.