Розділ «Частина друга Московський улус Орди»

Доведу до відома читачів деякі приховувані московитами факти стосовно публікації Миколи Івановича Новикова (1744–1818). Вперше він опублікував «Вівліофіку» в 1773–1775 рр., ще до жорсткої катерининської цензури 1787 року про заборону друкувати і продавати «всі книги, до святості стосовних, котрі не в Синодальній типографії друковані» [42, с. 35].

Тому, як кажуть, ця публікація М.І. Новикову «зійшла з рук»: він відбувся письмовим попередженням від Адама Олсуф’єва. Проте у 1788–1791 рр. Новиков перевидав «Стародавню Російську Вівліофіку» в 20 частинах, доповнивши її матеріал описом уральських і сибірських заводів та рудників, двінським та нижегородським літописами та іншим (перше видання складалося з 10 частин). Цілком природно, що на друк «книг, до святості стосовних» йому ніхто дозволу не давав. Як тільки про видання стало відомо імператриці, Новикова одразу ж було заарештовано. Катерина II з «Російською Вівліофікою» працювала серйозно.

Пропоную заглянути до щоденника відомого нам

О. В. Храповицького:

«2 травня (1792 року. — В. Б.). З Московської пошти отримано таємне донесення кн(язя) Прозоровського про взяття М. Новикова з його села: він уже допитаний… і зізнався у продажі раніше надрукованих заборонених книг церковних» [42, с. 266].

«18 травня (1792 року. — В. Б.). Подав я пакет Шишковського і, переправивши, переписав Указ, заготовлений ним, до Шлюссельбурзького коменданта про… прийняття та отримання арештанта, якого пришле Кн(язь) Прозоровський (це буде Новиков). Указ підписаний, але, викликавши мене, вичитували, навіщо не сам приніс, а послав із Захаром, хоч і говорив я, що грамоти не знає» [42, с. 267].

«29 травня (1792 року. — В. Б.). Дізнався я, що у Шлюссельбурзьку фортецю привезений Новиков» [42, с. 268].

«2 серпня (1792 року. — В. Б.). Вийшов Указ, підписаний 1–го Серпня, про утримання Новикова 15 років у фортеці Шлюссельбурзькій» [42, с. 272].

Цими виписками, що стосуються справи книговидавця Миколи Івановича Новикова, я хотів підкреслити усю важливість та серйозність ставлення імператриці Катерини II до історіографії Московської держави. Тут не допускалося жодних жартів та легковажності. На боротьбу з інакомисленням було поставлено всю державну машину: Таємну канцелярію імперії (Степан Іванович Шишковський) зі своїми тортурами, катівнями й карцерами: місцевих військових намісників (у Москві — генерал–аншеф князь Олександр Олександрович Прозоровський); Священний синод (граф О. І. Мусін–Пушкін); Цензорський комітет тощо. Цілком зрозуміло, що М.І. Новикову висували й інші звинувачення. Про них ми не будемо говорити.

Слід зазначити, що друкарня М. І. Новикова не друкувала церковної літератури. Цей факт засвідчив своїм протоколом (описом) московський прокурор А. Тайльс. Але 11 лютого 1793 року Катерина II своїм указом розпорядилася вилучити і спалити всі книги, видані новиковською друкарнею, що тут же й виконали: згоріло 18 656 книг, серед яких «Стародавня Російська Вівліофіка», «Короткий нарис з географії», «Геометрія», «Правила християнського життя», «Історія про російську комерцію», «Настанови для піхотних офіцерів з фігурами» та ін.

Катерина II добре розуміла: тексти ханських ярликів московським митрополитам можуть з часом стати загрозою для російської історичної брехні. Ось чому новиковське трактування перекладу ханських ярликів пішло з димом. Але ми добре знайомі з хитрістю й підступністю російської імператриці. Тому вважати, що вона обмежилася спаленням новиковської «Вівліофіки», було б наївно. Не такою була ця людина, ця августійша особа, не в її характері було відступатися. Вона повинна була відповісти хитріше і підступніше. І Катерина II наші «надії» виправдала.

Ми пам’ятаємо, що в 1792 році був виданий так званий «Львовський літописний звід» під іменем «Літопису Руського». Звертаю увагу читачів, що за подібне видання в 1791 році «Вівліофіки» М. І. Новикова посадили на 15 років у «Шлюссельбурзьку фортецю», в камеру смертників, у якій в 1762 році задушили чоловіка Катерини II — Петра III.

Відчуваєте безглуздість ситуації? В тому й уся розгадка! Жодного стосунку «російський архітектор і теоретик архітектури, графік, поет, музикант, винахідник» Микола Олександрович Львов до так званого «Львовського літописного зводу», виданого у 5–ти томах 1792 року, не мав. Цю назву для п’ятитомного «загальноросійського літописного зводу» придумали московити значно пізніше. У 1792 році цей звід був виданий катерининською «Комісією» під назвою «Літопису Руського». Всього–навсього! Саме в тому «Літописі Руському» подано нову редакцію «ханських ярликів російським митрополитам», так звану «коротку колекцію». Катерининську!

Послухаймо професора М. Д. Приселкова:

«У 1792 р. ярлики були знову надруковані у складі «Літопису Руського»… Навряд чи можна сумніватися, що ярлики «Літопису Руського» взяті укладачем цього зводу з якоїсь колекції ярликів і незграбно припасовані до літописного тексту» [31, с. 2].

Подамо ще один висновок професора: «…текст колекції ярликів новиковського видання і текст колекції Львовського літопису дуже різняться між собою, причому останній коротший» [31, с. 4].

Ознайомившись із новиковською «Вівліфікою», Катерина II та її «Комісія» зрозуміли, що вже неможливо заперечити сам факт існування ханських ярликів. Митрополити в XVI ст. через власну необачність, коли в Московській державі ще дуже добре пам’ятали своїх «старих царів», довели до відома громадян систему управління Золотою Ордою. І не просто, так би мовити, ляпнули, а нагадали про існування писемних джерел у своїх руках. Звичайно, ті «митрополичі ханські ярлики» були забрані з Церкви ще за часів Петра І. Швидше за все, Катерина II і деякі члени знаменитої «Комісії» були ознайомлені з оригіналами тих ханських ярликів. І слід розуміти, що «ханські ярлики російським митрополитам» писалися державною мовою Золотої Орди, якою в ХІІІ–ХV століттях була староуйгурська (тюркська) мова.

Якщо б імператриця та її «Комісія» ставили собі за мету донести до нащадків історичну правду, то, без сумніву, в так званому «Львовському зводі» були б надруковані паралельно оригінали та переклади ханських ярликів. Проте цього не сталося. І не могло статися. Мета московської влади була іншою: потрібно було приховати історичну правду про місце Московського улусу в складі Золотої Орди. Тому новиковський варіант перекладів «ханських ярликів російським митрополитам» пішов з димом, а на світ з’явився новий переклад — скорочений. Але й це дрібниця. Головне — один ярлик зник. І ханських ярликів стало не сім, а шість. Ще цікавіше те, що митрополита Іону чомусь стали іменувати Іваном. Всі подібні маніпуляції російська державна машина проробляла неспроста. Готувався так званий «науковий фундамент» для ліквідації ханського ярлика, в якому згадується митрополиче ім’я Іона.

В 1819 році російська Академія наук видала офіційне «Зібрання Державних Грамот і Договорів», де вже узаконено лише шість «ханських ярликів російським митрополитам». І, як зрозуміли читачі, «зі 7 бракує ярлика… тому митрополитові, ім’я якого читається у списках розширеної колекції — Іона» [31, с. 8].

Знаєте чому? Спрацювала так звана московська «наукова база».: за словами професора М. Д. Приселкова, «такого митрополита не було на Русі за весь час татарської неволі» [31, с. 8].