Розділ «БІЛЯ КОЛИСКИ ЕГЕЙСЬКОГО СВІТУ»

Ряд обставин, які важко було пояснити звичайною випадковістю, остаточно переконав Шлімана в тому, що знайдені трупи — останок Агамемнона і його родичів. Про це свідчив передусім той факт, що на майданчику було п’ять могил, саме стільки, скільки називає Павсаній.

Але найпереконливішим доказом була могила дітей Касандри. З наведеного тексту Павсанія ми знаємо, що під час різанини загинуло також двоє близнят — дітей Касандри та Агамемнона. І ось надзвичайний збіг обставин: в одній могилі лежало двоє діток, загорнутих у золоту бляху.

Мало того — однакова форма могил і те, що вони розташовані близько одна від одної, а також стиль прикрас на коштовних виробах та зброї — все це переконало Шлімана, що колись у Мікенах відбувся величезний похорон: тут поховано дев’ятнадцять жертв кривавої розправи Егіста й Клітемнестри.

Неймовірне щастя Шлімана, який уже вдруге, керуючись тільки інстинктом, зробив нечуване відкриття, викликало розголос у всьому світі. Спочатку ніхто не наважувався піддати сумніву його твердження, тим більше, що скарби, на перший погляд, свідчили про разючу подібність відкритого світу й світу, описаного Гомером.

В чому полягала ця подібність? Учені звернули увагу на те, приміром, що у воїнів Гомера були довгі щити, а греки, яких ми знаємо з історії, мали тільки короткі. На мікенських кинджалах і перснях з печатками воїни та мисливці були зображені саме з такими великими щитами. Це могло свідчити лише про те, що знахідки належать до епохи, в яку жили Агамемнон, Одіссей і Менелай.

Жваву дискусію викликала також чаша, знайдена в одній з мікенських могил. То був келих з ніжкою, по боках якої — дві великі ручки, а на золотій блясі вирізьблено двох голубів, дзьобами один до одного. З такого кубка, як описує Гомер, пили вино Нестор і Менелай.

Проте найразючіша була третя аналогія. В десятій пісні «Іліади» Гомер згадує про особливий шолом, прикрашений іклами дикого кабана, яких ніде не траплялося в «історичній» Греції. Тож можна уявити собі радість Шлімана, коли в одній могилі він знайшов 60 таких іклів, з одного боку горизонтально спиляних; ця обставина свідчила про те, що ікла прикрашали колись, мабуть, чи не шоломи похованих там воїнів.

У 1876 і 1884 роках Шліман проводив археологічні розкопки в Тіринфі. То була інша грецька фортеця, на південний схід од Мікен, поблизу міста Аргос. Її масивні мури, збудовані з необроблених кам’яних брил, стародавні вважали за диво світу, а Павсаній ставив їх на одному рівні з єгипетськими пірамідами.

Шліман не знайшов там ніяких скарбів, зате, вибравши сотні тонн землі й грузу, відкрив напрочуд хитрі оборонні споруди, що складалися з різноманітних бар’єрів, пасток і таємних коридорів, схованих у товстих мурах. Одне з найцінніших відкриттів, зроблених у Тіринфі, були руїни палацу, схожого на палац Одіссея. За головну частину його була колонна зала, де навколо відкритого вогнища збиралися найзнаменитіші грецькі мужі. У Тіринфі зала мала чотири колони, стіни тут було прикрашено кольоровими малюнками, що зображали різноманітні мисливські та воєнні епізоди. Денне світло просотувалось туди тільки через двері, а дим багаття виходив через отвір у стелі. В залі завжди були сутінки, отож зрозуміло, чому Гомер називав її «тінистою». Знайдені в руїнах теракотові вази й статуетки свідчать, що Тіринф належав до тієї самої культури, що й Мікени та інші місця Пелопоннесу.

Легендарні відкриття в Трої і в самій Греції принесли Шліману світову славу. Але найбільшої шани він зажив 1877 року, коли тридцять наукових товариств запросили його до Англії. Археолог їздив з міста до міста, виступав з лекціями, і публіка просто розривала його, засипаючи дипломами, почесними медалями та іншими відзнаками. В цій тріумфальній подорожі Генріха супроводила Софія, що справляла велике враження своєю класичною вродою, гідним способом життя і неабияким знанням археологічних відкриттів свого чоловіка.

Відтоді минуло тринадцять років. 1890 року, після однієї з багатьох поїздок в Англію, Шліман повертався до Афін, де він спорудив собі будинок і постійно жив разом з родиною. В дорозі Генріх захворів на гостре запалення вуха. Лікарі радили припинити подорож, але він не послухав: дуже поспішав, щоб устигнути додому на різдво.

Напередодні свята Шліман був уже в Неаполі. І тут, проходячи однією з площ міста, він упав непритомний. Милосердні перехожі занесли невідомого чоловіка до найближчої лікарні. Але його не прийняли: Генріх, як завжди, був дуже бідно одягнений, і там подумали, що це злидар, який не зможе заплатити за лікування.

Хворого перенесли до сусіднього комісаріату поліції. Там у кишені непритомного знайшли адресу місцевого лікаря, у якого цей чоловік лікувався. Викликали лікаря, — і той велів негайно взяти фіакр, щоб одвезти хворого до готелю. Саме в цьому готелі мешкав Генріх Сенкевич[49], який подорожував у той час по Італії. В одному з листів він повідомляє, що бачив, коли виносили непритомного Шлімана. Поліцейський почав турбуватися про те, хто сплатить усі витрати.

— Та це ж дуже багата людина! — відповів лікар і, на доказ, витягнув з кишені хворого жменю золотих монет.

Того ж дня Шліман помер від запалення мозку; помер далеко від дружини, дочки Андромеди й сина Агамемнона, далеко від своїх улюблених знахідок.

Отак скінчив життя колишній розсильний, згодом — багатий купець і, нарешті, один з найвидатніших у світі археологів.

У ЛАБІРИНТІ МІНОТАВРА

1882 року в Афінах з’явився тридцятидволітній англієць Артур Еванс. Це був завзятий збирач пам’яток старовини, археолог і нумізмат, який цілі дні проводив у лавках старожитностей, — порпався в мотлосі, оглядав геми та монети і, коли щось припадало йому до смаку, не торгуючись, купував.

Молодий прибулець був дуже короткозорий і тому ніколи не розлучався з товстою сучкуватою палицею. Ця фізична вада спричинилась до того, що всі вважали його за типового книгогриза, який не бачить світу за своєю наукою. Ніхто не припускав, що цей кволий учений уже здобув собі в Англії славу людини, відважної до зухвалості, відомого шибайголови і бунтівника.

Це було тим більше дивно, що Артур Еванс походив із заможної, шанованої родини вчених, від багатьох поколінь зв’язаних з Оксфордським університетом і діяльністю Королівського наукового товариства в Лондоні. Батько його був відомий геолог і збирач стародавніх пам’яток, а крім того, займався ще й антропологією та археологією.