Розділ «БІЛЯ КОЛИСКИ ЕГЕЙСЬКОГО СВІТУ»

Грецькі міфи про трагічний рід Атрідів, широко відомі завдяки творам Гомера й Есхіла, а також сувора велич руїн спричинились до того, що Мікени здавна приваблювали до себе багатьох грецьких і римських мандрівників. На їхню думку, звичайні люди не могли збудувати такі мури, і тому вони вірили, що то витвір нелюдського зусилля велетнів циклопів.

Близько 170 року нашої ери у Мікенах побував грецький письменник і мандрівник Павсаній. Ось як описав він свої враження: «Тут ще збереглися частини мурів, а також брама, на якій стоять леви. В руїнах Мікен є джерело Персея і підземна будівля Атрея, а також могили тих, кого Егіст забив на бенкеті після повернення з-під Трої. Там є могила Агамемнона, фурмана його колісниці Еврімедона, Теледама і Пелопса. Розказують іще, ніби Касандра народила Агамемнону близнят, і цих малих діток Егіст теж повбивав разом з батьками. Клітемнестру й Егіста поховали за межами фортеці, бо вважали, що вони не гідні спочивати всередині, там, де лежав Агамемнон і ті, хто загинув разом з ним».

Цей опис відіграв особливу роль в археологічних розшуках, що провадилися XIX століття. Чимало археологів, спираючись на повідомлення Павсанія, їхали в Мікени й спішно починали розкопки, але щоразу кидали їх, нічого не добившись.

До їхньої невдачі спричинилось своєрідне тлумачення тексту Павсанія. Грецький мандрівник недвозначно повідомляв, що Агамемнона і його товаришів поховано з внутрішнього боку мурів, але всі гадали, що вір мав на увазі не масивні мури самої фортеці. Треба сказати, що Мікени оточував ще один мур, значно менший, хоч він і охоплював ширший простір, те місце, де були схожі на вулики могили. Археологи вважали, що якраз ті могили бачив і описав Павсаній.

І ще дві обставини зміцнили таку думку. Подвір’я самої фортеці було дуже мале, важко вірилося, щоб на ньому могло міститися кладовище. Крім того, зробивши пробні свердловини, вчені впевнилися, що основна порода тут — твердий камінь, у якому не викопати могили.

Після великих успіхів на пагорбі Гісарлик Шліман зовсім не збирався спочивати на лаврах. Думаючи, де б знову почати розкопки, він згадав, що Гомер, називаючи місто Мікени, неодмінно додавав такі прикметники, як «багаті на золото», «золоті» або просто «багаті». І Шліман дійшов висновку, що в Мікенах має бути безліч цінних пам’яток старовини, зроблених із золота. Його самовпевненість, як і тоді, коли мова йшла про Трою, була нібито наївною, але так тільки здавалося.

У своїх міркуваннях Шліман передусім відкинув гадки, які існували раніше, вважаючи, що вони зовсім хибні. На всі докази вчених він знайшов таку просту відповідь, що навіть дивуєшся, чому до цього не додумалися археологи, які чудово знали розташування Мікенської фортеці.

Зважуючи повідомлення Павсанія, Шліман дійшов висновку, що грецький письменник мав на увазі велетенський мур самої фортеці, — адже він підкреслював, що в тім мурі була брама з левами, яка вела на подвір’я. А зовнішнього муру Павсаній ніяк не міг побачити, бо його зруйнували під час навали аргівців 468 року до нашої ери, тобто за 638 років до того, як мандрівник побував у Мікенах. Отже, Павсаній описував могили на подвір’ї фортеці, а не великі гробниці-вулики, споруджені на сусідніх узгір’ях.

Чи можна повірити, щоб на невеличкому майданчику подвір’я, який був ще й місцем громадських зборів, утворилося кладовище? Відповідь на це запитання Шліман знайшов знову ж таки у Павсанія. В іншому місці своїх спогадів мандрівник писав: «Тут зробили майдан для зборів так, що могили героїв стояли посередині його». Це свідчило про те, що у стародавніх греків був звичай ховати видатних людей на публічних майданах.

Щоб розпочати археологічні роботи, Шліману треба було дістати дозвіл від Грецького археологічного Товариства в Афінах. Але греки, пам’ятаючи гучну аферу з троянськими скарбами, не вірили йому. Переговори тривали понад два роки і, певно, так би й скінчилися нічим, якби Шліман не пообіцяв, що копатиме тільки на самому подвір’ї фортеці. Керівники Товариства нарешті дали дозвіл: вони були певні, що подвір’я не має з погляду археології ніякісінької цінності, що, крім черепків і каміння, там нічого не знайти. Але від Шлімана зажадали, щоб він повернув усі троянські знахідки, за винятком кількох дрібних речей, які йому дозволено держати в себе до кінця життя. Крім того, за ним мав стежити Грецький археолог Стаматокіс.

7 серпня 1876 року Шліман разом з дружиною прибув до Мікен. І тільки тут він зрозумів, яке важке завдання стоїть перед ним. Усе подвір’я було завалене високою купою — щонайменше кілька тисяч тонн — грузу. Генріх найняв у навколишніх селах 125 робітників і негайно взявся розчищати майданчик. Роботи почалися за кілька метрів од Лев’ячої брами. Одні робітники кайлами розворушували груз, інші лопатами насипали його в тачки й вивозили на подвір’я. Шліман раз у раз діставав з каміння різноманітні знахідки: фрагменти фризів, розмальовані вази, теракотові статуетки, кам’яні форми, в яких відливали ювелірні вироби, намисто й геми.

За чотири місяці викопали велику яму. І ось уже дісталися до самої поверхні майданчика. Тут Шліман зробив перше відкриття, яке дуже підбадьорило його. На скелястому грунті він знайшов розміщені широким колом кам’яні плити, а посередині — круглий олтар з видовбаною вгорі мискою і пробитою канавкою, через яку текла кров жертовних тварин. Під плитами, безперечно, були могили. На деяких із них ще можна було розрізнити не зовсім стерті барельєфи — зображення воїнів у колісницях і різноманітні мисливські сцени.

Тепер Шліман був уже майже певний успіху. Постаті на плитах дуже скидалися на героїв гомерівського епосу. Але найбільше враження на нього справив олтар з канавкою. В стародавні часи існував звичай на могилах померлих героїв різати жертовних тварин, причому різати так, щоб кров забитої тварини текла до могили. Отже, олтар на мікенському майдані вказував на те, що десь поблизу мають бути розшукувані могили.

Чекати підтвердження цього припущення довелося недовго. Коли в одному місці прибрали останній шар грузу, Шліман побачив перед собою видовбану в скелі чотирикутну яму, вщерть засипану землею. Він одразу ж звелів робітникам припинити роботу. Сам він був надто огрядний, тому відкопувати могилу почала дружина Софія. Лопаточкою і ножем вона дуже обережно вибирала з ями землю, старанно пересіваючи її крізь пальці. На глибині якихось п’яти метрів Софія знайшла першу річ, яка сповіщала про велике відкриття, — золотий перстень з печаткою.

А те, що побачили на дні ями, перевершило навіть найсміливіші сподівання. Там спочивали три грецькі воїни, оточені пишнотою відповідно до свого сану. На головах у них були посмертні маски з золотої бляхи. Вони зображали суворі обличчя бородатих чоловіків. Груди були вкриті золотими панцирами, щедро оздобленими орнаментом. Збоку лежало багато зброї: кинджали, мечі й щити.

Як тільки зняли маски, черепи двох покійників одразу ж розсипались на порох; третій зберігся цілком добре. На ньому ще видно було сліди шкіри, а здорові зуби, які стирчали в щелепі, свідчили про те, що покійний був чоловіком близько 35 років.

Шлімана охопила велика радість, він був певен, що знайшов останки. Агамемнона і його найближчих товаришів по зброї. З сльозами на очах, дослідник став навколішки й урочисто поцілував маску. А потім надіслав грецькому королю телеграму: «Я дивився в обличчя Агамемнона!»

Розшуки тривали. Було знайдено п’ять могил. У них лежало дев’ять чоловіків, вісім жінок і двоє малих дітей. Усі чоловіки мали золоті маски й панцири, а поряд — багато зброї, золоті та срібні келихи й інші побутові речі. У більшості жінок були золоті діадеми, оздоблені орнаментом і розетками стрічок. Збоку стояли золоті та срібні туалетні шкатулки, повні коштовностей. Трупи були вкриті сотнями золотих бляшок з вигравіюваними бджілками, рибами та розетками. Ці бляшки прикрашали колись одяг, від якого, певна річ, не лишилося й сліду.

Всі ці знахідки є свідчення високої мікенської культури й цивілізації. На особливу увагу заслуговує передусім зброя. Бронзові мечі, кинджали й щити оздоблено золотою та срібною інкрустацією — малюнками найрізноманітніших алегоричних сцен. На одному кинджалі ми бачимо лева, за яким женеться група мисливців з великими щитами, що цілком затуляють їхні постаті. На іншому (він походить з Єгипту) невідомий художник зобразив Ніл, гайок папірусових дерев, над якими тріпотять крилами дикі качки, котів, що крадуться через зарості. На лезі бронзового меча мчить щодуху табун коней, напрочуд добре переданих у русі.

Крім келихів, браслетів, діадем та шпильок до одягу, Шліман знайшов там безліч каблучок, перснів з печатками, зроблених з яспису, аметисту, агату й інших кольорових каменів. Завдяки цим знахідкам ми знаємо тепер, як убиралися жінки тогочасної Греції. На перснях з печатками збереглися ввігнуті малюнки модниць з накрученими зачісками, у широких спідницях на зразок криноліна. Вигравіювані постаті такі дрібні, що без збільшувального скла їх не можна й розрізнити, але тогочасні мініатюристи зробили їх з бездоганною точністю, і це викликає щире захоплення.