Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

“Так, Україна просилася. Але московському правительству було звісно, що свій перехід під царську зверхність вона не мислить инакше, як тільки в формі договору. Напр. 1651 р., після берестецької катастрофи, в найбільш критичний момент, Виговський говорив московському аґентові, що він сподівається незадовго їхати послом до Москви в справі піддання. “І коли царське величество пожалує їx- зволить прийняти під свою високу руку, він про всі ті статті умовиться, на котрих статтях їм бути під государевою високою рукою” 16). Те що мало бути в Переяславі в січні 1654 р., московське правительство так і представляло собі як умову, і по. перших вістях, одержаних від Бутурлина про Переяславський акт, висилаючи своїх воєвод до Київа, воно поручало їм на випадок потреби воєнної сили домагатися її від гетьмана “на основі договору, як він умовився з Василем Василевичем Бутурлиним з товаришами” 17). І гетьман з свого боку те що було в Переяславі 8 січня, як ми бачили, теж називав “трактатами”, і посилаючися на дані там царським іменем обіцянки допевнявся тільки реалізації царськими привилеями того запевнення вільностей українських, яке було вже приобіцяне українській стороні перед її присягою. Про се ж пригадувати московському правительству поручив він своїм послам. Присягу зложено після того тільки як царський посол царським словом запевнив Українців, що їх жадання цар сповнить в повній мірі”.

Козацька Україна в момент її переходу під протекторат царя становила фактично самостійну державу, з своїм спеціяльним устроєм. Як ми бачили, давно вже самі українські установи зняли титул королівської зверхности з свого державного титулу (хоч не витримували сього послідовно), і се ж зробив московський уряд. Вхопившися формальної неустойки-недодержання королем присяги в справах віри, московські політики популяризували ту ідею, що наслідком сього недодержання Українці звільнилися від підданства королеві і стали людьми вільними. Адміністрація московська, як ми бачили, розріжняла “людей королівських” від “людей Хмельницького” або “Черкаських городів”. Фактично від 1648 року Україна користалася всіми функціями самостійної держави-приготовивши се становище політикою козацького війська цілого півстоліття. Зійти на становище простої провінції Москви з переходом під протекторат царя-сього не мали на думці не тільки українські провідники, але й самі московські політики-хоча й висували помаленьку ідею повернення до царя його старих “отчин”-спадщини великого Володимира. Правда вони, як ми бачили, старанно вмовляли весь світ і саму Україну, що головне чого Українці прагнуть і від Москви потрібують, се забезпеченнє від утиску православної віри. Але розуміли, що сим справа не кінчиться, і в своїм переяславськім експозе устами Бутурлина, крім захищення православної віри пообіцяли від царя, що він дасть Україні військову поміч проти Поляків і буде й держати в милости і обороні. В сих неясних виразах, се треба одмітити-все таки містилося щось більш ніж прийняттє України в склад Московського царства як його провінції. В промовах виголошених іменем царським, при передачі інвестиційних дарів, після гетьманської присяги, дано було ще більше, як то я вище зазначив: признаннє всенародньої власти гетьмана і всього українського управління, витвореного революцією. Гетьман же, відповідаючи на перше експозе перед інвестиційними промовами, розвинув обіцянку царської милости і оборони ширше-мабуть значно ширше і докладніше, ніж се переказує звідомленнє Бутурлина,-де все таки гетьман ставить жаданнє, щоб Бутурлин іменем царським присягою потвердив, що цар України не видасть, за неї стоятиме, вільностей не порушить; і маєтности потвердить (вище с. 739).

Коли навіть триматися московського звідомлення-правдоподібно, кажу, в тім пункті дуже “спрощеного”, воно все таки дає богато. З одного боку характеристично, що гетьман цілком поминув справу віри, на котрій весь час їхала московська політика, з другого-що він висунув сакраментальну формулу “непорушимости вільностей українських” (“волностей не порушить”)-формулу випробувану в столітніх торгах з польським урядом і шляхтою, і в змісті своїм безконечно плястичну і здатну до розтягнення. В данім випадку вона означила очевидно захованнє всього політичного і соціяльно-економічного надбання української революції: української державности, горожанських і економічних привилеїв, всього політичного і соціяльного укладу українського життя-всього того що гетьман потім виложив конкретніше, в певній частині, в конференції з Бутурлиним два дні пізніше, а ще детальніше і ясніше воно було сформуловано в лютневих пунктах. Гетьман жадав, щоб іменем царя була на те зложена присяга перед присягою українського уряду; Бутурлин з тов. кажуть, що на се не пристали, і гетьман з старшиною кінець кінцем на тім не настоювали, зложили присягу-але зложили висловивши свої постуляти, і почувши від Бутурлина приреченнє, що “вел. государь учнетъ ихъ держать въ милостивомъ жалованьЂ и въ призрЂньЂ и отъ недруговъ ихъ въ оборонЂ и въ защищеньЂ, а волностей у нихъ не отымаетъ и маетностями ихъ велитъ имъ владЂть по прежнему”. Значить, присягу з української сторони, коли навіть триматися московського звідомлення,-зложено на певних умовах, на слово повномочних царських послів. Гетьман і писар пізніше нагадували, що вони чули від Бутурлина, і се було більше ніж записано в польськім звідомленні: що цар примножить українські вільності і дасть Україні більше ще ніж вона просить 18). Так воно мабуть і було, що Бутурлин дав обіцянки більші, і в більш катеґоричнім тоні, ніж се описує його звідомленнє-хіба що від формальної присяги “по чиновной книге” відмовився. В словах гетьмана що його Бутурлин “увЂрилъ и на той вЂрЂ насъ непоколебимыхъ утвердилъ” можна б навіть бачити обережний натяк, що щось в роді присяги (“вЂpa”) таки було проголошено.

Але коли навіть триматися звідомлення місії, все таки цілком ясно стає, що підданську присягу гетьман і військо зложили на певних умовах, на виразні запевнення царських уповажених-одним словом, що се був цілком виразний договір, як се констатували й російські передреволюційні державознавці. Тому гетьман з старшиною й уважали сі переяславські переговори основним моментом в процесі уставлення нових відносин: їх пізніші пункти і царські резолюції тільки розвивали і конкретизували те принціпіяльне погодженнє, що сталось між представниками війська і царськими уповаженими послами в Переяславі. Тому з повним правом справді можна весь сей складний договірний процес, що протягнувся на кілька місяців означати назвою “Переяславської умови”, чи “договору”, як воно називалося в літературі.

Гетьман і старшина домагалися його скріплення посольською присягою в імени царя, потім писаною деклярацією “за руками послів”. Звідомленнє Бутурлина каже, що посли одного й другого відмовили -і так воно мабуть і було. Що до присяги-мене найбільше переконує те, що в згаданих вище листах гетьмана і Виговського до послів вони не згадують про присягу, а тільки про “слово царське” отримане в Переяславі, хоча власне дуже до річи було б їм тут згадати про присягу, якби вона була дана. Взагалі в ближчих до сього акту часах ніхто з відповідальних учасників переяславських переговорів про присягу не згадує. Заговорили про неї вже по смерти Хмельницького-коли при настановленню Юрка Хмельницького зайшла мова про потребу обосторонньої присяги, і козацький проєкт статей згадав, що в Переяславі було “постановленнє і виконаннє присяги изъ обоихъ сторонъ” 19). Заговорили і замовчали-мабуть стрівшися із рішучим запереченнєм. Мабуть було так, що тільки дуже рішучого запевнення “слова царського” добився в Переяславі гетьман, але не присяги. Так само писаної деклярації відмовив Бутурлин. Але для заспокоєння громадянства мабуть була пущена чутка, що московські посли кінець кінцем присягу зложили; так оповідає й сучасник, Макарий Криницький, оден з митрополичих висланців-як побачимо зараз ширше. Чи Величків голос являється безпосереднім відгомоном таких старих поголосок, чи незалежною від них пізнішою українською патріотичною фікцією, трудно сказати; я вважав би правдоподібнішим се друге, але в кождім разі він не може для нас мати ніякого документального значіння.

Я таким чином схильний думати, що прикрий результат торгів за присягу і за писану деклярацію не був пущений старшиною в ширші круги і зістався секретом тісного гетьманського осередка: не в його інтересах було викликати в сім моменті недовірє до московської зверхности і сумніви в розумности вчиненого гетьманом кроку-переходу під протекторат царя. Трівога і занепокоєннє з сього приводу- що ми побачимо далі з деяких звісток сучасників, викликалося мабуть иншими обставинами. Але цікаво було б зміркувати, наскільки був збентежений і затрівожений поступованнєм московських бояр сам осередок? Чи відчув він тут симптоми твердої і послідовної абсолютистської, централістичної політики, з котрою йому тепер уперше приходилось мати до діла, і він зрозумів, а як не зрозумів то інтуїтивно почув, що вступив у цілком новий політичний світ, де на ніщо буде весь дотеперішній політичний і дипльоматичний досвід, здобутий в польській школі, в сій анархічній єзуїтсько-шляхетській республіці, і треба буде вчитися нових методів і способів? Чи легковажив собі сих північних варварів і потішав себе надією, що їм-таким досвідченим і цивілізованим людям західньої культури не трудно буде обернути навколо пальця сих mangeurs de chandelles? Думається мині, що як реальні політики, вони взагалі мало значіння надавали таким зверхнім формам, а покладалися на те, що реальні взаємини сил і обставин визначать фактичні взаємовідносини московського й українського осередка, міру залежности і практику відносин. Тим я поясняю необережність, яку Хмельницький виявив у своїх розмовах з Бутурлиним і тов. в Переяславі на тему дальших взаємовідносин (про се далі), даючи московському урядові такі аванси у сих взаємовідносинах, які він легко міг би обминути, коли б більше рахувався з тим ужитком, який з них могла зробити Москва. Думається также мині, що він взагалі не досить оцінював елєменти внутрішньої слабости свого режиму на Україні і всі небезпечні можливости, які тепер могли виникнути на ґрунті тіснішого зближення з Москвою і її протекторату. Можливо, що він дивився на сі перспективи, як то часом буває-з такого становища, на якім зачинав свої переговори з Москвою про її зверхність, пять літ тому, не досить здаючи собі справу з тих змін, що принесли сі пять літ-а тим часом вони дуже змінили ситуацію на користь Москви і не на користь України, спеціяльно-її політичного козацького осередка. Пригадуються з того приводу справедливі слова пок. Ключевского: “Москва протягом шести літ приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького, попсована Татарами під Зборовим і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками-Татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли країна вже знищилася до решти, її прийняли під свою високу руку, щоб правлящі українські верстви з бунтарів против Польщі повернути на роззлощених підданих Москви” 20). Я вище вже завважив, що весь хід історії Східньої Европи міг би взяти инший і кращий напрямок, коли б Україна війшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, іще повна сил, повна людности не зневіреної в своїх провідниках і в піднятім ними ділі, здатної бути опозицією Москви, обстояти себе в сій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики може ненароком, а може й умисно-дали поборюкатись українській козаччині з Польщею й дійти майже до останнього обопільного знищення-що так виразно виявлялося в останній кампанії-аби війти з свіжими силами між сих обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівнорядного союзника, а підручного-котрого б можна було звести до ролі прислужника, підданого, “холопа”.

Маю те вражіннє, що Хмельницький і його ближчі товариші сього не відчували, і се виявилося між иншим і в переяславських розмовах про будучі відносини.

Примітки

1) Першого вид. с. 172-3, нового вид. с. 95.

2) В вид. 1859 се було постилізовано так: “Бантышъ-Каменскій думаетъ, что бояре не присягали. Но лЂтописецъ Величко, который пользовался записками Зорки, современника, безъ сомнЂнія бывшаго на присягЂ, утверждаетъ, что бояре московскіе послЂ присяги козаковъ, однакожъ дали отъ имени монарха клятвенное обЂщаніе, что государь будетъ держать всю Малую Россію со всЂмъ войскомъ Запорожскимъ подъ своимъ покровительствомъ, при ненарушимомъ сохраненіи всЂхъ ея древнихъ правъ, и охранять войскомъ и помогать казной отъ всякихъ неприятельскихъ нападеній”. В пізніших виданнях вступна фраза була скорочена.

3) Собр. соч. IV с. 552.

4) Тамже с. 556.

5) Примітка 30 розвідки “Критический обзоръ разработки главныхъ русскихъ источниковъ до истории Малороссии”, 1870.

6) “ОтвЂтъ г. Карпову” в журналі “БесЂда” 1871 кн. 1-він передрукований в “Науково-публіцистичних писаннях Костомарова” вид. Комісією укр. історіоґрафії, 1928.

7) В вид. Левицького трохи инакше.

8) “Историкъ (себто Костомаров) въ настоящее время распространяющий, безъ всякихъ объясненій, ложные мнЂнія всЂхъ этихъ давно умершихъ дЂятелей (Величка, автора Історії Русов і т. д.) покажетъ въ своихъ сочиненіяхъ только то, какъ твердо держатся историческія преданія въ извЂстныхъ слояхъ общества, но въ замЂнъ этого онъ теряеть право говорить, что его будто бы интересуетъ научная правда” (с. 26-7).

9) “В въ защиту Богдана Хмельницкаго” с. 20-22 й ин.

10) Куліш писав у своїм “Отпаденію”: “Малорусскія лЂтописи и козацкіе историки присочинили, будтобы вслЂдъ за тЂмъ начали читать приготовленныя условія, на которыхъ Украина должна соединиться съ Москвою. ДостовЂрность этого факта заявилъ предъ ученымъ свЂтомъ Костомаровъ даже и въ четвертомъ изданіи своей трехтомной исторической монографіи “Б. Хмельницкій”. Но ни условій ни такъ называемого Переяславского договора съ царскими уполномоченными не было и по духу московскаго самодержавія быть не могло. Козаки цЂлыхъ шесть лЂтъ безпрестанно умоляли Восточнаго Царя принять ихъ въ подданство, и великій государь наконецъ сжалился-и то не надъ ними, а надъ “нестерпимымъ озлобленіемъ православной церкви въ Малой Руси”. Эти слова Хмельницкаго, кому бы они собственно ни принадлежали, сами по себЂ дЂлаютъ условія и договоръ съ просителями безсмыслицею... Отъ этого взаимныя отношенія Русскаго СЂвера и Русскаго Юга представляются любителями козаччины въ ложномъ видЂ, и отсюда происходятъ антирусскія стремленія украинскихъ патріотовь; но извращеніе понятій о ХмельниччинЂ идетъ у насъ издавна” (Отпаденіе III с. 403-9). Карпов назвав сю критику найкращим місцем “Отпаденія” і признав що “такой прямолинейности Малороссіянина смЂло можетъ позавидовать самый прямолинейнЂйшій изъ Великороссіянъ”.-Въ защиту Б. Хмельницкаго. с. 88.

11) А ще більше недопустимо було доповняти Величкове оповіданнє ще від себе, в такій катеґоричній формі, змістом читаних актів; але на се критики якось не звернули уваги.

12) “Будучи онъ гетманъ на трактатЂхъ...съ ближним боярином В. В. Бутурлинымъ съ товариши только домолвили, что быти воеводамъ въ одномъ городЂ Кіе— і т. д. Акты III с. 569.