Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

10) В присяжних реєстрах записані під сім днем: митрополичі слуги, шляхта: писар Олександр Малиха, конюший Петро Андрушкевич, кухмистер Петро Кононів, Михайло Шархавський, Микола Лозовицький, Петро Андронівський, Венедикт Вербицький, Григорий Рига Грек, Гаврило Дерубжинський. Покойові: Андрій Малиха, Іван Углицький, Степан Крижановський, Степан Махновський, Лука Загорський, Степан Шулярський, Гнат Гурський. Слуги печерського архимандрита, шляхта: конюший Олексій Нос..ревський, писар Михайло Якович Вуяхович, кухмистер (зачеркнено) Яків Єрмолин, Іван Шиняльський, Олекса Семашко, Михайло Кучарський, староста печерський Степан Сипковський, Федір Передремирський, Семен Духонин, Роман Степанович Борецький, Степан росохацький, Прокіп Предилович, Кирило Цибульський, Калинник Мянинка, Петро Польчакевич, Севастян Луковський, Іван Сосновський, друкар Федір Одриховськии, Адам Осинський. Форма ймень часто непевна.

11) Акты Х с. 252-9.

12) Тамже с. 263-5.

13) Акты Х с. 266-7.

14) Тамже с. 268.

15) Акты Х с. 270.

16) Акты Х с. 271.

17) Тамже с. 274.

18) Тамже с. 272-3.

19) “И мы ихъ роспрашивали, чьи они торговыи люди: гетьмана-ль Б. Хмельницкого изъ Черкасскихъ городовъ, или они королевскіе. И въ распросЂ намъ те торговые люди сказали: Люди де они королевскіе, города Могилева, а нынЂ де они живутъ въ черкасскомъ городЂ НЂжинЂ у гетмана Б. Хмельницкаго. В другім випадку: “Королевской ли он человЂкъ или гетмана Б. Хмельницкаго Черкашенинъ, намъ про то вЂдать непочему”. — Акты Моск. гос. II с. 359.

ХАРАКТЕР ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ УМОВИ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА ҐАРАНТІЇ ДОГОВОРУ.

Я досить детально переказав се звідомленнє московської місії не тільки тому що воно одно дає нам зверхню історію сього многоважного в історії України моменту, але й тому що воно досить добре ілюструє становище одного з контраґентів- московського уряду, й його політику-той характер, якого він хотів надати сьому актові. Вівши весь час переговори в сій справі виключно тільки з козацьким військом, властиво з його головою-гетьманом Б. Хмельницьким, він одначе підчеркує, що приймає разом з тим “городи і землі”, всю територію України, з усею людністю-людьми всякого чину. Тому підкреслює всенародній характер гетьманської влади і репрезентативний характер козацького війська-як верстви провідної, керуючої, котра представляє всю країну, так що приймаючи в підданство військо, цар приймав під свій протекторат весь край. Як найвище оправданнє такого вчинку висуваються інтереси єдиної праведної православної реліґії, в обороні котрої мовляв повстало козацтво, але не можучи забезпечити її своїми силами, покликало до помочи, як зверхника і протектора, московського царя. Досить неприємним дисонансом з сього становища був факт-нетактовно пригаданий устами Бутурлина митрополитові, що духовенство-сей офіційний сторож реліґійних інтересів, ніякої участи в тім не брало. Але коли кінець кінцем вдалось примусити митрополита й печерських людей присягти цареві, інциндент вважався щасливо ліквідованим.

Традицію попередньої, польської державности Москва старалася можливо ослабити або й розірвати. Підчеркувала, що король цареві не приклад, як невірний і обмежений, конституційний монарх (“не самодержець”), так само польські порядки- не пара новим порядкам під московською зверхністю. В уставленню нового ладу Хотіла мати як найбільше свобідну руку і все робила залежним від волі і ласки (пожалування) царя.

Се власне і підчеркує посольське звідомленнє Бутурлина і тов.-що вони нічім не звязали царської самодержавної волі і зіставили цареві цілком вільну руку в дальшім порядкуванню українських справ. Се похвальні царські грамоти й оцінюють як найбільшу заслугу послів, і безсумнівно вони виконували в тім директиви дані їм з Москви. Сею тактикою вони збудили невдоволеннє, підозріннє і неспокій на Україні-сею повною непевністю дальшого ладу, що вони сіяли. Але при тім виникає питаннє-чи в дійсности московській місії вдалося витримати таку простолінійну тактику? Чи її звідомленнє не постилізувало дещо під лінію московських директив? Чи не було яких небудь відхилянь і уступок проминених, притушованих в посольськім звідомленню? Як часто се буває взагалі в офіційних реляціях, річ відома. Як часто се практикувалося в дипльоматичних звідомленнях московських, свідчить московський фахівець того часу, піддячий посольського приказу Котошихин в своїх записках, доводячи, що в своїх статейних списках московські дипльомати свої посольські мови “пишут не против того как говорено”, але “прекрасно, разумно, выславляючи свой разум на обманство, через что б достать у царя себЂ честь и жалованье большое”. Чи не було так і з сими описами переяславських переговорів, що ними Бутурлин і тов. діставали собі такі рясні компліменти від царя, творячи своїми звідомленнями тверду базу для дальшого курсу московської політики супроти України?

Другий контраґент сього акту-український уряд, гетьман з старшиною-не лишили нам докладного звідомлення про його перебіг, яке могло бути поставлене поруч звідомлення Бутурлина і послужило б до сконтрольовання сього звідомлення. Але деякі натяки з гетьманського боку були, і опираючись на них дослідники намічали деякі непевні моменти в московськім звідомленню. Особливо богато писалося на тему того, чи справді переяславський договір обійшовся без присяги з московської сторони, як то запевняє звідомленнє Бутурлина. А другий пункт-чи був момент договору в Переяславських переговорах, чи скінчилось на повній капітуляції української сторони: відреченню від усяких умов і відданню себе на волю царську, як представляє посольське звідомленнє? Чи була кінець кінцем переяславська умова, договір, чи були тільки переговори, котрими московські посли в останнім результаті “одговорили”, як вони висловилися, гетьмана і військо від яких небудь умов і звели все в річище чолобиття цареві про милости?

Коли не рахувати курсивного письма, котрим Бодянський відзначив, видаючи “Історію Русов”, її оповіданнє про те що посли зложили присягу на козацькі договорні пункти (с. 119), Костомаров, здається перший поставив виразно під сумнів оповіданнє Бутурлина і тов., противставивши йому оповіданнє Величка. У того оповідається, що на військовій раді, в присутности московських послів, після промови гетьмана, де він вияснив мотиви, з яких відкинув союз з Татарами і пошукав “протекції царя”, були читані “тамже в радЂ прежде зпораджениє и наготованиє того союзу пакта”. По сім Хмельницький з старшиною виконав присягу і прийняв царські дарунки “з таким монаршим под клятвою словом и упевненєм, же держати он пресвЂтлЂйший монарх росийский Малую Росию зо всЂм войском Запорожским в своєй протекції при непорушимом захованю старовЂчннх єя прав мЂєт, єї от всяких неприятелей и наступств их своими войсками и скарбами вспомагати и боронити” 1). Що до самої присяги Костомаров сконстатував тільки, що літопись Величка, користуючися записками участника Зорки, твердить, нібито московські бояре після присяги козаків дали від імени монарха обіцянку під клятвою, що він буде тримати всю Малу Росію з усім військом Запорозьким під своєю протекцією (покровительством) і т. д. 2). Але що до тих “читаних на раді пактів”, дозволив собі, без усякого пояснення читачеві, з власної інвенції, так наче з документального джерела, дуже докладно виложити зміст тих умов, на котрих Україна повинна була з'єднатися з Московщиною: домагання цілости козацької території до Зборівської лінії, права самоврядування, законодавства і судівництва і т. д.-те що містилося в пізніших козацьких вимогах, поданих московському урядові до Москви. А до сього додав іще, мовляв, нарід (присутний на раді) був задоволений такими привабними (“лестными”) умовами 3), і далі, говорячи про козацьке посольство до Москви, він поясняє, що статті передані через послів містили тіж умови, які були проголошені на переяславській раді 4).

Се викликало дуже злісні замітки з боку Карпова. Він закинув Костомарову, що його представленнє Переяславського акту являється дещо “очищенным-в более приличную форму”, але ідеольоґічно близько спорідненим варіянтом оповідання Історії Русів- старшинського памфлєта, що безпардонно перелицьовуючи факти українсько-московських відносин, і в даному випадку постарався, мовляв, представити “статті Б. Хмельницького” як вислід “договору двох рівних сторін” 5). “Історія Русов”, розвиваючи оповіданнє Величка, дійсно додала подробиці, як сі статті з доручення гетьмана зложили Богданович і Тетеря, пізніші посли до Москви, переказує їх зміст-ідучи за пізнішими московськими статтями, і представляє справу так, що Бутурлин з товаришами, вислухавши козацькі статті, “подтвердили присягою своею отъ лица царя и царства Московского о вЂчномъ и ненарушимомъ храненіи условленныхъ договоровъ”, і тоді покликали до присяги українську сторону (с. 119).

Можливо, що Костомаров дійсно дав своє представленнє Переяславського акту під вражіннями Історії Русов, але відповідаючи Карпову на його закиди 6) він сю сторону промовчав, а звернув свою арґументацію головно на доказ того, що в Переяславі, мовляв, не могло обійтися без обміркування умов такого з'єднання, а потвердженнє Величкового оповідання добачав в словах Самовидця, що Бутурлин приїхав “чинячи постанову, як могут зоставати под высокодержавною єго цар. величества рукою” 7). Розуміється, Карпов сеї арґументації не прийняв і в своїй полємічній брошурі про “Костомарова як історика Малоросії” ще ріжче закинув йому, що він поширює старшинські вигадки XVIII віку в супереч науковій правді 8). Пізніше, вже по смерті Костомарова в своїй апольоґії Хмельницького, він уважав науковим злочином з боку Костомарова, що в своїм виданню актів з часів Хмельниччини він на спілку з Кулішем пропустили всі акти звязані з підданством Хмельницького цареві (те що потім Карпов видав в Х т. Актів Южной и Западной Россіи); закидав йому, що він з злого умислу представив Хмельницького за се підданство вічним зрадником і обманцем, і не міг пробачити, що Костомаров не переконався його арґументами і “помер твердячи, що між Б. Хмельницьким і московськими великими послами був договір, і називав сей договір Переяславським” 9).

Чи був Костомаров у сім тенденційним, се тяжко сказати. Він не раз ішов за Величком без усякої рації, видимо тільки тому що той захоплював його емоціонально барвистими подробицями, які виповняли прогалини в достовірніших джерелах, там де історикові хотілось би знати більше про події, ніж говорили сі джерела. Але можна думати, що в деяких таких місцях Величко приваблював його також і своєю апольоґією козацтва, козацьких діячів, ідеальних мотивами козацької боротьби і т. д. Описуючи переяславський акт Костомаров міг робити се просто, як історик романіст-яким був, а не водитися політичними тенденціями, як се йому закидав Карпов, а за ним Куліш 10). Але не виключено й се, що йому тут закортіло підірвати свідоцтвом Величка офіційне представленнє московської місії, що так заважило на всім дальшім характері українсько-московських відносин. Розуміється, з його боку було необережно спиратись на Величка з його апокрифічним Зоркою 11), коли з уст сучасників можна було навести свідоцтва, які підчеркували договірний, двосторонній характер Переяславського акту, і висловляли переконаннє в тім що він був з московської сторони достатньо санкціонований. В своїм аналізі Переяславського акту, зробленім десять літ тому, я вказав, що гетьман вважав для себе й війська обовязковим в пізніших своїх відносинах до Москви тільки те, на що він в Переяславі з Бутурлиним договорився (“домолвили”) 13). Договорний характер переяславських переговорів цілком виразно підчеркнула старшина, жадаючи від Бутурлина санкції на письмі 13). Костомаров цілком правильно говорив про “Переяславський договір” і новіші історики і правники признають, що незалежно від формальної сторони-браку писаної санкції договореного, те що почалося в Переяславі і закінчилося в Москві мало характер договору і за договір самою московською стороною признавалося- хоча вона й постаралася надати йому характер царського “пожаловання” на українські “чолобиття” 14).

Маємо тут повну анальоґію з Зборівською “Деклярацією ласки короля й. м.” Зрада хана змусила тоді українську сторону вести свої переговори з королем про умови замирення в можливо мягких і покірних тонах. Гетьман і військо мусіли ставити свої умови в формі петиції до короля; козацькі посли мали “упавши до ніг й. кор. мил. найунижено і найпокірно просити його” про задоволення сих “потреб війська Запорозького”. Король дав свою відповідь в формі отої “деклярації ласки на пункти прощення війська Запорозького” 15). На сій підставі польські політики позволяли собі говорити часом “гораздо сердито”, як ми бачили вище, що Зборівського договору ніколи й не було-був тільки акт королівської ласки, вчинений на прохання кримського хана, а з Хмельницьким, як своїм підданим король не входив і не міг входити в ніякі договори. Але фактично вся Польща й инші, заграничні політики знали, що з Хмельницьким був договір, і коли займалися фактичним станом речей, а не дипльоматичними фасонами, цілком одверто говорили про. Зборівський договір, його недодержаннє козаками, шанси його відновлення і т. и. А недодержаннє польською стороною деяких пунктів сеї “деклярації ласки” приготовили й дійсно дуже серйозні клопоти! Подібно і з переговорами 1654 р. Дарма, що вони велися після того як українська сторона вже зложила присягу, і згідно вимогам Москви прибиралися в форму “чолобить” цареві,-і українська і московська сторона дивилась на них як на договір, двустороннє порозуміннє, почате в Переяславі при присязі, продовжене в пізніших переяславських переговорах, завершене московськими резолюціями, прийнятими українською стороною лише постільки, поскільки вони відповідали її пропозиціям. В згаданій своїй студії я писав десять літ тому: