Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Одночасно-яка незручна, нерозважна політика супроти Москви. Розривати з нею Хмельницький і К 0 не хотіли, Москва їм була потрібна-хоч про запас! Тим часом мусіли ж розуміти, що підтримуючи Рзкоцієві претензії на польську корону против претензії царя і входячи в формальний союз з шведським королем-в той мент найбільш одіозним неприятелем Москви, вони ображають царя до живого. Правда, вони вважали, що Москва зрадила козакам, війшовши в сепаратне порозуміннє з Польщею. Але тоді, очевидно, одно з двох. Або супроти такої зрадницької поведінки Москви підчеркнути свою вірність договорам і вимагати поправи чи певної компензації. Або — санкція: супроти твоєї невірности ми шукаємо собі гарантій на власну руку, беремо собі таких і таких союзників, ставимо собі такі й такі пляни. Коли того не хочеш — поправся, поступай з нами інакше! Але ні одного ні другого не було зроблено тоді з козацької сторони; на словах запевняли в вірности, льояльности і т. д. -і робили нельояльні крики, закриваючи їх ріжними нічого не вартими, цілком прозорими витівками — в тім роді, що Поляки спалили Калюс і Черніївці на Поділлі і под. Давали можливости ловити себе на явній брехні. Дали Москві можливість супроти таких брехливих союзників уважати себе свобідною від усяких союзних забовязань, від всякої вдячности за попередні послуги і заслуги.

Справді й бачимо, що московські казуїсти зараз же взялись до перегляду відносин до України, повитягали й поставили на чергу всі неприємні питання, приховані перед тим з огляду на неохоту до них гетьмана. Заапелювали на гетьманську й старшинську нельояльність до військових мас, розвели агітацію против старшини. Одним словом приготовили coup d'état, і не знати що б показали Хмельницькому і К 0 — коли б смерть його не змінила ситуації і не відкрила нових доріг інтервенції.

Та скажім, що тут, в відносинах до інших держав трудно було договоритись тому що вони мислили старими історичними катеґоріями. Запорізьке військо було для них не державним суб'єктом, а збунтованим військом, козацька старшина- купою підозрілих індівідів, банітів і мальконтентів, збунтованих підданих законного монарха — польського короля.

Не свобідна була від такого ніякового почуття і сама старшина. Мусіло минути десятки літ, щоб признати таку свою ролю не з конфузом, а з гордою самосвідомістю- як се потім читаємо в передмові до праці Грабянки — мовляв “не точію сами славенороссійскіе монархи мужества своего страхом обносили вселенную, но и раби их за оточествіе собственных государей и за обиду Россіян могут и преможнЂйших чуждих монарх силам вооружившись противостати”. Купці офіціялістів, рукодайних слуг маґнатських або недоцінених служак королівського війська, що творили Богданів осередок, не легко було відразу всісти на такого високого коня і трактувати сих “монархів” за рівнорядні політичні сили. Худопахольське “паданнє до ніг”, що так незносно смердить нам в кореспонденції з польськими маґнатами і королем до самої смерти Богдана, свідчить про се.

Але візьмім таку сферу, де не треба було ніяких політичних апаратів, а все залежало від мілітарної енерґії — сферу відносин козацько-татарських. Се ж безсумнівно найганебніша сторона Хмельниччини, і не дурно нарід прокляв за них Хмельницького — нарід відчував се. З дивним засліпленнєм весь час і до смерти Хмельницький і К° дивляться на Кримську Орду як свою двірську гвардію, якихось преторіянців, а в дійсности зробили з них рішаючий чинник української політики. Добутком і кровю Українського народу вони вигодовують її — як се справедливо докоряли старшині козаки в своїм повстанню 1653 р. Вона, старшина скріпила і зміцнила сього кримського кліща, що впився в живе українське тіло і став дивитися на українську людність як на підвладну провінцію (в 1653-4 рр., як ми бачили-хан формально пропонував Хмельницькому замісць царя піддатися в підданство йому, і Татари рахували, що від часів свого повстання козацьке військо замісць Річипосполитої пробувало під їх зверхністю). Коли, припустім, у Хмельницького і К° могли ще бути які небудь ілюзії на пункті воєнного брацтва з Кримчаками в 1648 р., які могли бути ілюзії після Зборова, Берестечка, Жванця? Коли не раніш, то з літа 1654 р., коли Україна мала за собою Москву, і Польща була цілком розбита московським наступом, як було не знищити сю тяжку болячку? Пройти Крим здовж і поперек, винищити всі небезпечні елєменти, поставити на чолі розгромленої, приборканої Орди вірних приятелів, в ролі фактичних васалів і підручників, а не протекторів. Чи не було для сього сили? Коли міг Мих. Дорошенко з кількома тисячами ходити через Крим збройною рукою, не міг зробити сього Хмельницький з десятками тисяч? Не кажучи, що міг покликати до участи і Донців, і Калмиків, Черкесів і т. д.

Завданнє було вповні здійсниме — а наскільки цінне? Як би таке приборканнє Криму, визволеннє невільників, знищеннє тутешніх невільницьких торгів підняло авторитет гетьмана, престиж Запорізького війська і на Україні і в очах цілого світу — християнського і мусульманського? Натомісць зіставишся до кінця днів своїх на позиції запобігання кримської ласки, на взаводи з Річпосполитою, український уряд приготовив жахливе спустошеннє Браславщини на поч.1655р.-сю ганебну пляму Хмельниччини. В 1656-7 рр. був цілком звязати в своїй політичній акції непевністю Криму. А в останніх днях Богданового життя, коли він ніби то найбільше виеманціпувався в своїй політиці, і спеціяльно супроти Москви хотів бути самостійним, він змушений був бити чолом за московською поміччю супроти перспективи кримського наступу 1).

Так, в сфері державної політики величатись Хмельниччині трудно-не вважаючи що в її державнім осередку не бракувало ні розумних голів ні блискучих ідей. Пояснюю се собі, по перше, недостачею ясного політичного пляну, державної ідеї, політичного проводу — відсутністю хазяїна політики, так би сказати. Не був хазяїном Хмельницький, і не було взагалі хазяїна. Ріжні настрої й орієнтації стрічались і перехрещувались, боролись і навзаєм нейтралізувались. Та купка “бувших людей Річипосполитої”, до котрої належав і сам гетьман і його найближчі товариші з повстання, що мали найбільший вплив на справу, -може найменше були здатні творити новий державний лад. Творити нове взагалі трудно; коли людині навіть здається, що вона творить нове, в дійсности вона найчастіше повторює вже їй знане — з деякими тільки змінами і поправками. Так, бачили ми, характерезував творчість старшини пок. Антонович і характерезував правильно. Сі ж бувші люде — колишні жовніри, дрібні урядники, офіціялісти, дворяне панські ледви чи й мали замір творити по новому. Занадто вони були замариновані в соціяльнім, політичнім і культурнім укладі Річипосполитої — занадто пересякли ним, щоб навіть тоді коли б хотіли орґанізувати щось неподібне до сього укладу, потрапили втікти від її шабльонів. Свідомо чи не свідомо сі люде з невдалою карєрою “синів коронних” жили під домінуючою ідеєю дати реванш всім тим хто викривив їx карієру в Річипосполитій Польській, на злість їм зайняти в ній почесне і впливове місце, або утворити нову “вільну Річпосполиту” 2) на взір і подобу її ж. І сі свідомі й несвідомі тенденції фатально відбивалися на плянах і політиці “вільної Річипосполитої” козацької, котру диктувала українська революція. Се, думаю, була одна з серйозних причин багатьох “фальшивих кроків” козацької політики, почавши від білоцерківської деклярації 1648 р. і до подій 1657 р.

Примітки

1) На се доводиться чути завваження, що Татари були потрібні Хмельницькому як кіннота, тому що козацьке військо було властиво піше військо- хоч їздило на конях. Я нераз обмірковував се завваження, і все таки воно мене не переконує. По перше, в козацькім війську були також дуже добрі кавалєрійські частини (напр. вище відзив Павла Алепського), і коли була в них потреба, гетманський штаб міг їх збільшити. По друге, як бойова кавалєрія Татари були мало що варті, вони більше “галайкали”, як зневажливо висловлялися Поляки, що мали дуже добру кавалєрію. По третє, я ж не кажу, що Хмельницький повинен був зріктися Татар: я кажу що він міг їx приборкати, взяти в руки, зробити залежними від себе замісць бути залежним від них. Певні татарські контінґенти він таки й держав на службі, на платі, незалежно від політики кримського уряду; се він міг зробити і з Ордою в цілости, при певній енерґії, рішучости і свідомости сеї потреби. Та мабуть її саме й бракувало.

2) “Будет когдась от тых юнаков (властиво-лотриков, злодюжок) речпосполитая волная” — пророцтво вложене заднім числом в уста Баторія, у Грабянки с. 22.

НЕЗАБЕЗПЕЧЕНІСТЬ СЕЛЯНСТВА, КОНФЛІКТИ КОЗАЦТВА І МІЩАНСТВА, СЕЛЯНСТВО І МІЩАНСТВО ТІКАЮТЬ З-ПІД ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ. ІМПОЗАНТНІ СТОРОНИ КОЗАЦЬКОГО ЛАДУ-СПРАВНІСТЬ КОЗАЦЬКОЇ МАШИНИ ПІД РУКОЮ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, АЛЕ НЕДОСТАЧА КОНСТРУКЦІЙНИХ МОМЕНТІВ, МЕХАНІЧНЕ ПОВТОРЕННЄ СТАРИХ ГАСЛ В СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНІЙ І КУЛЬТУРНІЙ, “НЕ РОЗВЯЗАНИЙ ВУЗОЛ СОЦІЯЛЬНИХ І ПОЛІТИЧНИХ ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ”, БУНТИ, ГЕТЬМАН ГОТОВ КИНУТИ УКРАЇНУ, ПАНСЬКІ ПЛЯНИ СТАРШИНИ, ПОВСТАННЯ СЕЛЯНСТВА, “РУЇНА” ВЖЕ ЗА БОГДАНА, РОЗХОДЖЕННЄ НАВІТЬ З ДУХОВЕНСТВОМ-ЕЛЄМЕНТОМ ЩО НІБИТО НАЙБІЛЬШ ВИГРАВ, ОБ'ЄКТИВНІ ПРИЧИНИ СИХ ХИБ -ТЯЖКІ ІСТОРИЧНІ ДЕФЕКТИ УКР. ЖИТТЯ. В ЧІМ ЖЕ ЧАРИ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ. ЇЇ ВАГА ДЛЯ НАСТУПНИХ ВІКІВ.

Розуміється в повній мірі треба рахуватися з традиційною козацькою і взагалі українською тактикою: не висувати по можности нічого нового, настоювати нібито тільки на виконуванню старих норм відвічних прав і привілєґій козацького війська і народу Руського. Але всього сим не покриєш.

Затхлиною і мертвеччиною віє на нас з деклярацій гетьманського осередку всього сього десятиліття — з виїмком хіба деяких переяславських балачок 1649 р. записаних Мясковским. Ніякої свіжої, сміливої, нової думки, яка б відбивала в собі сей великий соціяльний і національний переворот, пророблений українським народом за сей рік. Здебільшого дешевенькі латки на старі пережиті порядки Польської Річпосполитої, і майже нічого більше понад те. Се чиста історія Саула, що мовляв пішов шукати заблудящях ослят свого батька і надибав королівство. Хмельницький і К° пустилися поправляти свої соціяльні позиції в Річипосполитій і непомітно проробили з народніми масами — міщанськими, селянськими і дрібно-інтеліґентськими ту величезну революцію, що стала підставою Нової України і перерисувала карту Східньої Европи. Проробили не помітно для себе, не хотячи тої революції, і цілком не здібні були порахуватися з її значіннєм і наслідками.

Селянство в переважній масі скинуло з себе підданські тягарі; де неде тільки відбувало воно щось з “звиклого послушенства” — особливо в маєтках духовних, монастирських. Але даремно ми б шукали в декляраціях Хмельниччини бажання порахуватися з наявністю сеї нової визволеної селянської людности як соціяльної верстви зафіксувати її права, дати ґарантії її вільности і звязати її з новим ладом України. Весь час над сим визволеним селянством висіла перспектива повороту дідичів на свої попілища і відновлення старого підданства. Гетьманський осередок старався тільки знейтралізувати найбільш гострі кінці сього факту: домагався, щоб дідичі не приводили з собою війська і не робили крівавої розправи; висилаючи на ґрунт своїх офіціялістів вибирали їх по можности з “руського елєменту”, тощо. Але против повороту кріпацтва ніяких ґарантій не було, і тому маси так стихійно і непочесно тікали з визволеної України “під московську неволю”, не покладаючись на свій український уряд і бажаючи відгородитися московським кордоном від перспектив старого підданства — чи то в формі повороту панів-утікачів, чи то претензій своїх домашніх кандидатів на дідичів. В. Липинський, що правда, в своїй останній праці представляє так нібито селянство нічого не мало против “звиклого послушенства”, поскільки воно мало віддаватися людям, що несли службу в війську Запорізькім 1). Але ледви чи кого переконає така іділія.

Але скажім, що поняттє свобідного селянства для тих часів було занадто радикальним, так що реальний факт його існування не міг влізти в старшинські голови і в них усвідомитись як щось дане і управнене до існування і консервування. Але ж так само не знайдемо ми в декляраціях і трактатах Хмельниччини і справи далеко більше ясної усвідомленої і всім західнєевропейським життєм задокументованої -прав міст і міщанства! Дарма, що міщанство відограло таку ролю в українськім відродженні XVI-XVII на памяти тих людей, що робили Хмельниччину! Воно було українським активом, так недавно. Економічний добробут міст і культурний розцвіт і політична роля впали саме під тягарем шляхетських привілєґій, під чоботом шляхетської старостинської і війтівської юрисдикції. Міста дали величезні контінґенти козацтву і старшині; безсумніву не тільки квантитовно, кількісно, але і якісно — своєю інтеліґенцією, орґанізаційною ініціятивою й енерґією вони відограли величезну ролю в формації нового ладу. Але при тім усім Козаччина навалилася на міське життє так безпардонно. Старшина виявила такі неприкриті бажання загорнути і в своїх руках заховати все що встигли видерти від міщанської громади ліквідовані повстаннєм елєменти — старостинський уряд, дідичі, католицька церква. Гетьманський уряд так елєментарно брався до експльоатації міського промислу і торгівлі індуктою і евектою,- що міста першим дідом постарались забезпечити себе царськими привилеями від претенсій Війська.

Се була одна з найбільш небезпечних пунктів в будові гетьманської України, я вище відзначав се. В старій Польщі місто не було увязане з шляхетською земською орґанізацією, експльоатувалось шляхтою як внутрішня кольонія, залежна тільки від монарха і тільки з ним звязана. В козацькій Україні вийшло ще гірше, бо через голову українського уряду міста звязалися з царським урядом і віддались під його протекторат против яких небудь претенсій Козаччини і гетьманської влади.

Вийшло щось анальоґічне з утечею селянства з Гетьманської України: селянство тікало за її кордон, міщанство тікало з-під влади гетьманського уряду. Записана Желябужским розмова з стародубським війтом на тему, що під гетьманським володіннєм міщанство до кінця загибає і пропаде до решти, коли цар не візьме міста під свою безпосередню управу, вийнявши з-під влади гетьмана (вище ст. 1382) звучить як глибокий засуд над державно-орґанізаційним убожеством Хмельницького і К° — що виявляли свою нездібність в такім кардинальнім для української держави і для самого Козацтва питанню. Розуміється, говорилось воно після відповідної московської підготовки і записувалось так як краще було для московського вжитку на будуче, але видимо таки говорилось! Поки-що рідше, потім частіше-як язики розвязались; але важно одмітити, що вже говорилося за життя Богдана, як засудженнє його політики, а не в противставленнє його ґеніяльної, всіх задовольняючої (як її представляв В. Липинський) державної концепції — недолугому партацтву його наступників.

Се тим більше треба підчеркнути, що економічне становище міщанства все таки в дечім виграло: припинено було деякі побори польських часів, а завіданнє московської адміністрації мало сим пільгам зробити кінець. Але невважаючи на се неувязка з новим ладом Гетьманщини, очевидно, докучала настільки сильно, що вони, міщанські громади, готові буди зріктись і пожертвувати ріжними вигодами свого нинішнього стану на те аби позбутися його недогід.

Розуміється, козацький устрій часів Хмельницького має чим імпонувати. Я не раз підчеркував в попереднім викладі ту читкість, з якою козацька машина працювала під рукою Богдана. Се доказує великі таланти його як правителя отсих воєнних мас; сі таланти я йому признавав і тепер признаю в повній мірі. Але великої конструктивности не видно, ще раз повторяю. Розуміється, час не був придатний для реформи адміністрації, судівництва, фінансів, з сим треба рахуватися як найбільше. “Перше жити, потім фільософувати”. Боротьба за існування, питання життя і смерти стояли занадто над душею, щоб можна було з спокійною головою віддаватися питанням конструкційним. Коли б Гетьманщина дістала якісь спокійніші часи, років на кількадесять; коли б їй дали змогу спокійно подумати над своїми порядками і справами в 1650-х роках, так як вона мала на те змогу хочби за часів Мазепи, — то безсумніву вона б значно змодифікувала свій полковий устрій, даний їй попередніми часами, з-перед Хмельниччини, і такийже штабовий характер свого державного осередку. Але не мавши спокійного часу, щоб се зробити, вона й поїхала з ним у свою державну путь мало що його удосконаливши. Полковники зістались полковниками, прилучивши до того виморочні функції старостів — і то старостів не судових, кажучи польською термінольогією, котрі на козацькій території майже не існували (тільки в Чернигівщині, від кінця 1630-х років) — а старостів-державців, з перевагою фунцій поміщицьких над адміністраційними. Гетьманський осередок майже не виліз з функцій штабу армії. Инші верстви зістались не звязані конструкційно з козацьким устроєм як військовим; не утворено для того ні орґанізаційних звязків ні спеціяльних орґанів. Вони не чули над собою опіки Української держави як такої; вони уставляли відносини до Гетьманщини як війська. Відти такі шпари в державній орґанізації України, в які почав залазити московський централізм і так скоро її розруйнував.

Розуміється ся державна орґанізація відома нам ще мало і недостатно, і рисується тільки в дуже загальних зарисах (ясніше ми побачимо її в ретроспективних студіях, котрих іще не маємо). Але все ж можемо сказати, що в сім пункті доба Хмельницького показала себе дуже слабо, і Хмельницький не проявив ні своєї індивідуальности ні тих державних талантів, які йому приписують деякі сучасні українські державники.