Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

“Воєнні здібности оцінити трудно, бо в перших пяти роках він мусів приладжуватися до волі Татар і вони рішали в воєнних справах. І не стільки він був щасливий в полі, як у трактатах заграничних. Всюди мав зручних аґентів і договорених приятелів. Знав до кого звернутись, кого просити й кому заплатити. Ну та й людина яка каже, що має 200 тис. війська і пропонує свої послуги, всюди бажана і добре обслужена.

“Рухливість його на сім полі викликає подив. Здається не було дня, щоб він не приймав заграничних послів, дипльоматичних аґентів, курєрів і післанців, або не виправляв своїх. На покриттє заграничних зносин він і наложив податок на чужоземних купців. Кореспонденція його, як на таку початкуючу канцелярію, була величезна; викриваються все нові й нові акти її. Важніші, здається, він сам і редактував.

“Може б і інший на його місці теж благав милосердя у короля піддавався сусіднім монархам, теж приймав чужоземних послів, і старався викликати у них довірє, але так понижатись, ластитись, розгулюватися, грозить і лякать як Хмельницький мабуть ніхто б не потрапив. — А робив то все з таким розмахом, висловлявся з таким нестримним темпераментом, розпоряжав такими засобами драстичних жестів, був такий невичерпаний в виявах покори, гніву, жалю, зневаги, легковаження, що впливав психольоґічно і на своїх і на чужих. “Як хамелеон прибирав ріжні кольори”. Був артистом в спорядженню патетичних сцен. Здавалось, ніби відслонював найглибші тайники своєї душі. А коли годував людей обіцянками, вмів так війти в їх становище, відгадати їх бажання, вникнути в їх потреби й інтереси, що викликав таке довірє, яке потім не могли викорінити навіть найсильніші докази його зради.

“Повно тої його політики в посольских реляціях, в листах його-немало колючок і пільних квіток що ростут при дорозі. Цареві обіцював Литву, Польщу, Крим, Туреччину, цілий Словянський світ, “всіх православних під його високу руку-аби був оден пастир і одно стадо”. “Батько мині на смертнім ложі наказував, аби вірно служив цареві”... Сівши під кватирою московського аґента зі слізми в очах нарікав, що мусить піддатися султанові, коли цар не хоче його пожалувати (11-4).

“Ян Казимір був переконаний, що тільки Хмельницькому завдячує корону. Вірив і хотів вірити що за його ж поміччю заспокоїть Україну, розпічне війну з Турками, скрипіть у Польщі королівську владу. Дарма, що кожного року нова зрада і нова війна: завсіди він готов був пробачити. Невважаючи на явне легковаженнє і глузуваннє, не міг звільнитися від того дивного довірря — лишався під суґестією козака...

“Можна сказати, що значну частину успіхів в зносинах з заграничними державами Хмельницький завдячав своїм персональним виступам. Умів брехати і дурити приятелів і ворогів, чужих і своїх, великих і малих, до тої міри, що його помічник Виговський — хоч обидва одними устами говорили, довірчиво висловлявся: “на гетьманове злодійство і неправду ніяким чином догодити не можна”.

“На перший погляд не робив сильного вражіння, і трудно було відріжнити його з-поміж старшини. Сучасники описують його як чоловіка в старім віку, фізично сильного, з хитрим виразом, плечистого, похилого, лихо одягненого. Лице чорняве, з довгими обвислими вусами, погляд понурий. Виглядав як мокрий вовк, дивився з-під лоба, руки за спиною, великі пальці в кулаках.

“На ґравюрі Ґондіуса 1651 р. бачимо його в параднім убранню, в гетьманській шапці з двома перами, глибоко насуненій на голову, в кереї обшитій футром з богатими застіжками. Очі випуклі, брови піднесені уважним поглядом, ніс довгий, вуси козацьким звичаєм продовжені підвусниками, обвислі, тверді, вимащені, рот гарний, на чолі дві зморшки гніву. Так виглядав, коли приймав чужоземних послів, слухав рапорти полковників і видавав накази-невідкличні як бездушна необхідність.

“Але коли починав оповідати — а здається було се для нього потребою, бо був дотепний і висловний-оживав до непізнання і легко захоплювався. Почуття-з початку удані — далі наслідкам образового представлення, піднесеного голосу і жвавих рухів, набирали такого розмаху, що переходили в афекти — і нехай би хто йому тоді перечив! Швидко, з великою фантазією переносився в усякі можливі ситуації, творив навіжені пляни, лютував, грозив, глузував-з приятелів і неприятелів. Проймав морозом, коли зачинав плакати, скаржитися на людську нещирість, з жалем вичисляти свої кривди, зглядаючись на образ розпятого -наче кличучи пімсту від бога” (16-8).

Я навів так багато з сеї характеристики, бо вважаю її дуже проникливою 10). Автор виявив не тільки бажаннє бути об'єктивним і віддовідно оцінити сього ворога Старої Польщі, але на мій погляд, богато відчув у ній вірно. Сей незрівняний темперамент, надзвичайна енерґія, рухливість, вражливість, сильно розвинена фантазія, легкість

гадки, нахил до гіперболізму. Незвичайний хист психолоґічного впливу, суґестії, з сильним ухилом до лицедійства 11). Неперебірчивість і безоглядність в засобах, свобода від яких небудь моральних обмежень. Незвичайне, неймовірне привязаннє до влади як догмат життя -Все се, на моє переконаннє, вхоплене дуже вірно. Богдан був дійсно прирождений вождь — правитель і політик — дипльомат. Легко підіймав і рухав маси, вмів панувати над їx настроями — так само крівавим насильством, як і ласковим словом, покірним жестом; у вдачі його було щось необорно чарівне, що з'єднувало йому людей. Се вірно. Але чи був се також політик в вищім значенню — будівничий соціяльний і державний, орґанізатор громадський і культурний? на віддаль, на довгі часи?

В сім напрямі попробував розвинути характеристику Кубалі В. Липинський в своїй книзі “Україна на переломі”. Він вважає Богдана великим державним ґенієм, якого не мала Україна “від часів занепаду нашої київської княжої могутньої Руси — і по сьогодняшній день”. Він оден умів розвязати історичні “смертельні протиріччя” українського соціяльного і культурного життя — її посереднє становище між Заходом і Сходом, між західньою цивілізацією і східніми умовами життя, між воєвничим демократичним низом і хліборобською, аристократично — монархічною Україною, як вона уявляється авторові. На сильних підвалинах здвигнув Козацьку Українську державу, союзом з Москвою забезпечив її від претензій і впливів Польщі. Фундуючи козацьку аристократичну монархію під правліннєм своєї династії, він під її заборолом охороняє від руїнних впливів Азіятської Москви західні елєменти українського життя. Тільки на нещастє помирає, а за його “невдалих наслідників”-котрі за його життя одначе були незвичайно талановитими його помічниками, “небезпечні центробіжні сили”, ним знейтралізовані і обернені на будову Української держави, позбавлені внутрішнього українського реґулятора, знову стерлися між собою, спалахнули великим пожарищем і спалили Україну війська Запорізького (131).

Я не буду тут входити в концепцію україської хліборобської монархії, проєціровану автором з подій і відносин недавнього минулого в часи Хмельниччини і розташовану на її іменнях і датах,- до деяких інтерпретацій подій Хмельниччини я буду мати нагоду повернутися далі. Тут спинюсь загально на сій пробі представлення Хмельницького глибоким політиком-конструктивістом, який мовляв за глибоко-продуманою, одноцільною схемою пляново творить національно — політичну будову Козацької Української Держави. Питаннє інтересне незалежно від публіцістичного чи політичного вжитку що з нього робиться.

Примітки

1) Головно в працях Липинського — в його моноґрафії про Кричевського (Z dziejów Ukrainy с. 301 дд.) і в пізнішім обробленню; “Україна на переломі” (с. 157); але він головно звертає увагу на осіб шляхетського походження.

2) Властиво справжньою моноґрафією може похвалитись тільки Кричевський (пера Липинського), і тільки почасти Виговський-в працях Герасимчука й ин.

3) Я сам, стаючи в обороні Хмельницького від спроб представити його диким рїнником, морально-підупалим піяком і т. д., писав колись: “Найліпшою мірою може бути для нього порівняннє з пізнішими заступниками Козаччини: ми не стрічаємо тут чоловіка, щоб хочби в приближенню дорівняв йому”. “Хмельницький і Хмельниччина”-З політичного життя, с. 75).

4) Се виглядає, як відповідь на недавно перед тим випущені незугарні напади на Хмельницького Равіти-Ґавроньского, необережно нагорожені премією Краківської академії, і правдоподібно, що се мав на гадці Кубаля, пишучи сі слова.

5) Szkice III с. 7-8.

6) Кубаля цитує тут Павла Алепського, але Павло говорить тільки, що середню частину Лядської держави гетьман спустошив і “обернув її на порожній степ, що став границею між ним і Ляхами на кілька днів дороги” (І с. 35). Кубаля дещо свобідно поступив з сею звісткою. Таку пораду, кажуть, давав гетьманові хан — вище с. 688.