Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

“Здається мені, що сю комбінацію має в руках Радзєйовский, і він може додати сим справам успіху, коли схочемо привязати його до себе. Тим способом вирвемо у шведського короля останній шанс, що лишається ще йому в союзі з козаками” 4).

Під впливом сих ото розмов підмовляв Радзєйовский Данила Калуґера разом з ним виїхати до Німеччини, на службу цісареві, щоб відвести гетьмана від Карла-Ґустава і звязати з цісарем. Але Данило за краще вважав триматися Карла-Ґустава, а Радзєйовский кінець кінцем дістався під ключ.

В Відні тим часом поради Лізолі знайшли сприятливий послух. Плян привязати до себе козаків подобався. Цісарські міністри, міркували, що Хмельницький як схизматик не має причини триматися неодмінно кальвинів (Ракоція) чи лютеран (Шведів)-однаково йому бути в союзі з ними чи з католиками. Але було розходженнє на пункті: чи вести переговори з козаками безпосереднє, чи краще відводити їх від Шведів через Поляків і Москалів, а не через своїх послів, щоб не війти в конфлікт з Шведами? 5). Кінець кінцем рішено повести зносини з козаками безпосереднє і самостійно, тільки за відомом польського короля: підшукати відповідну особу, зібрати відомости про попередні переговори з Хмельницьким, вияснити, які титули треба вживати в зносинах з ним і т. и. Таку ухвалу прийнято 9 жовтня 6). З тим справа готова була піти в традиційну австрійську бюрократичну проволоку. Але вісти про союз козаків з Ракоцієм, формуваннє нової ліґи шведсько-семигородсько-козацької, пляни її наступу на Польщу, що стали приходити слідом все в гострішій формі, не позволяли її заспати. В середині жовтня посилає цісарський резидент при польськім королі Фраґштайн відомість про листи шведських резидентів у Семигороді, перехоплені Поляками. Згадує, що вісти про союз Ракоція з козаками на Поляків потверджуються з дня на день все більше і більше 7).

Все се лякало не тільки Поляків, непокоїло також і австрійських політиків, і тому нашвидку розшукано “підхожу людину” для сього посольства-в особі “угорського канцлєра”, епископа Юрия Селепчені, і 3 листопаду цісарські міністри відбули з ним секретну конференцію в справі посольства 8). Ухвалено було показати пункти посольства польським послам, щоб цілком погодити його з польськими інтересами. Лізолі доручити притягти до сеї справи Радзєйовского, щоб він ужив своїх впливів, аби відвести козаків від шведського короля і всяких инших неприятелів Польщі, а помирити з Польщею. Головним же завданнєм місії до Хмельницького поставлено: війти в довірє у нього і довідатись про його бажання-обіцявши йому всяку діскрецію в сій справі. А що за відомостями цісарського двору се розбивається на недостачі довіря з боку Хмельницького і козацького війська до польського уряду, то заявити йому, що сим разом ґарантію і поруку за договір візьме на себе сам цісар.

Польські делєгати дали, очевидно, повну згоду (пізніш, коли передано польському канцлєрові посольську інструкцію в останній редакції, він висловив тільки побажаннє, щоб Хмельницького титуловано не illustris, а просто generosus, і то “гетьманом короля польського”1). Польський двір навіть настоював на цісарськім посередництві. В політичній конвенції уложеній у Відні польськими послами з цісарськими уповаженими 1 грудня між иншим містилась обіцянка з боку цісаря як мога скорше і зручніш повести справу приведення гетьмана і війська козацького до послуху королеві 10).

Але Селенченія тим часом прийшлось вислати до Ракоція, як найбільш підхожого чоловіка, щоб якось стримати його від походу на Польщу, і на його місце кінець кінцем надумали взяти нашого довголітнього приятеля Петра Парчевича. За той час, після своєї болгарської місії 1650 р. він висидів собі у Римі титул архиепископа марціянопольського in partibus infidelium і уряд адміністратора католицьких церков Молдавії. А побувавши в сій своїй епархії і заваривши нову інтервенціонистську кашу, приїхав в осени 1656 р. до цісаря з новою місією-від ріжних більш і менш апокрифічних церковних і світських нотаблів балканських: з проханнями помочи, протекції, інтвервенції і т. д. Цісар мішатися в сі справи не хотів, Парчевич сидів без діла в Відні, просячи підмоги, і тут раптом надумали післати його замісць Селепченія на Україну, тому що він похвалився знаннєм “козацької мови” “і їхати на Україну не дуже йому було з дороги” 11).

10 січня виставлено йому вірчі грамоти-одну на переговори з Хмельницьким, другу на переговори з Хмельницьким і старшиною (можливо на випадок, як би Хмельницький тим часом таки помер-що говорилося ще з літа). Дано інструкцію на трактати, дуже бідну змістом-вона містила властиво парафразу звісного вже нам протоколу наради цісарських міністрів про місію до козаків 3 листопаду 12). В товариші і секретарі придано йому боснійського прокуратора Христофора Маріяновича. Самому Парчевичу надано титул цісарського радника, видано йому на руки дарунки для гетьмана-більше ніж скромні (срібний золочений кубок і 3 малі годинники-мабуть для членів його родини), і ще скромну суму на видатки самого посольства-600 червоних або тисячу талярів 13), і він набравши собі службу, 15 чоловіка, убравши їх в зимову одежу і узброївши карабинами, накупивши купу ріжної галянтерії на дрібні дарунки (ножів, бритв, ножиць, зеркалець, рукавиць і т. и.), 17 січня вирушив у свою подоріж. Ріжні цікаві побутові подробиці, заховані в поданих ним реляціях і в звідомленню його секретаря, змушують нас спинитися на деталях сеї подорожі-не позбавлених також і політичного інтересу.

Серед холодної зими, трудною дорогою через Карпати, що так далася в знаки кілька тижнів перед тим армії Ракоція, що марширувала в напрямі на Стрий, Парчевич з своєю службою з тяжкою бідою передостався до Ярослава дня 8 лютого і вислав відти свою реляцію цісареві (ч. 37). Думав їхати відси на Львів, але ярославські єзуїти запевнили його, що се неможливо: під Львовом стоїть Кемень з Ракоцієвим військом і дороги непроїзжі, саме приїхав відти оден єзуїт, і його погромили в дорозі, забрали коней і все що з ним було. Коронний маршалок Любомірский, що прийняв тут Парчевича, вислав на його проханнє одного з своїх людей провірити се, і той потвердив, що проїзду нема, і Любомірский радив з ним разом вертати назад, тим більше, що знову пішли чутки, що Хмельницький помер. Але Парчевич рішив кінець кінцем їхати далі, минаючи Львів, на Сокаль, і згодив собі в провідники якогось єзуїта, “дуже обізнаного в дніпрянських краях”, перебравши його за священика і пообіцявши привезти до своєї молдавської резіденції 14).

Дорога з Ярослава на Сокаль-північним краєм Української землі, що тепер козаки заходилися прилучити до своєї держави, описані в звідомленню місії фарбами незвичайно темними; розуміється Парчевич і Маріянович мали всі причини представляти свою місію дуже тяжкою, бо мусіли випрошувати у цісарської комори покриття понесених видатків, виплати пороблених пожичок, і под. 15). Але все таки в сих описах богато реального, що говорить нам про перепетії війни, спустошення, татарські загони і т. д. Спеціяльно ся північна країна, Ярослав-Сокаль, була ареною козацьких і московських рейдів підчас походу на Галичину 1655 року, і очевидно не встигла загоїти сих спустошень, а тепер на вість про новий похід Ракоція і козаків тутешня людність заворушилася, ховаючись хто куди міг.

“На всі сторони бачили ми убогу людність в утечі серед такої тяжкої зими-нещасні жінки з дітьми і худобою тікали в ліси й на навищі шпилі, щоб там якось сховатись. Ледви проїхали ми три милі, і вже нам не хотіли давати ні коней ні возів, боячися козацького війська. Приставши в однім убогім і цілком спустошеннім селі ми заблукані в одчаю ходили від хати до хати, просячи щоб хто небудь став нам за провідника в дальшій дорозі, але не могли знайти живої душі і нарешті пустилися на волю божу без провідника або комісара. З кіньми ж і возами була незвичайна трудність. Коли щось і знаходили, то мусіли платити в-тричі. Хліб і мясо незвичайно дорогі і навіть рідкі. Сорок миль-самі пусті оселі, зрівняні з землею; лежать людські трупи, голови скрізь повішані при дорозі на деревах віднілися по обох боках. Тому що не лишилося иншого способу, мусіли ми брати коней силою і так ішли далі, поки не дісталися до одного воєводи, недалеко від Сокальського замку-у нього ми лишили тих забраних силою коней, і просили, щоб він замісць них дав нам инших, бо ж їдемо в справах миру для добра Польської Корони” (542).

(В рахунку: “О 7 годині в ночи прийшли до Ольниці, за нових коней і двом провідникам дали 20 зол. Відти йшли вдень і вночи і ледви дісталися до Субалки, де було богато польського війська, тут заночували у одного єврея і заплатили за коней 7 зол. і 20гр., а за сніданнє без обіду 3 зол. Звідти їхали в великій небезпеці від буйних вояків, що трохи нас не вбили вночи; ранісінько виїхали нанявши нових коней і проїхавши 6 добрих миль ледви дістались до Белза, де застали воєводу і він затримавши на сніданнє, власними кіньми приставив нас до Сокаля” (554).

“Приїхали ми о півночи, але жадним чином нас не хотіли пустити, бо думали, що ми Ракоцієві. Нарешті вислали до нас двох офіціялістів, ми показали наші паспорти і нас пустили-таких замерзлих від страшного холоду, що ледви могли говорити. З огляду на людей воєводи, що були з нами, обійшлися з нами людяно, але коней і воза дістали ми тільки за свої гроші, за велику ціну, і що далі то в більшім страху ми їхали, боячися Ракоцієвих вояків, що чинили скрізь такі убийства й грабіжи. Отже рішили манівцями та обходами посуватись наперед, і потім як я видав свої 100 червоних, що взяв з дому, мусіли ми тут робити позички у Вірмен, що дійшло до 6 тисяч гульденів.

“І так їхали ми 7 день, поки доїхали до Дубна, на перший день посту, і там княгиня-вдова Домініка (Заславського) показала нам більше людяности, ніж инші Поляки-дала нам коней, вози і все потрібне до Тайкурів і Гощі 16).

(В рахунку: В Дубні мешкаючи під замком в місті в єврейськім заїзді видали за 5 день 56 ґульд.; ледво мали хліб, а мяса зовсім ні, але при такій дорожнечі, купуючи провіянт (profiont) на дальшу дорогу-хліб і сушену рибу, мусіли видати 20 гульд., і архиепископ (Парчевич) перед виїздом пожичив у Дубні у одного Вірменина тисячу фльоринів. Відти приїхали до села Глинська 17), другого дня до замку Тайкури, і там переночували в великій небезпеці від козаків. Відти виїхали під конвоєм (corfoy) 20 їздців, котрим дали 20 фльор., аж до місточка Гощі-відти вернули коней княгині.)

“Нанявши в Гощі за гроші коней і воза, так само великими обходами-боячися Москалів і козаків-і таки мусіли боятись, бо вони як хижі вовки бушували в тих сторонах, шукаючи здобичі,-ми пройшли 20 миль до міста Корця. Там ледви за свої гроші-як і в инших місцях-могли дістати вози й коней, так боялись усі розбишаків, що бушували там. Відти-наложивши цілих 30 миль обходу, через спустошені Татарами місця пройшовши 50 миль, перетерпіваючи згагу, голод, мороз страшний, прийшли ми до спустошеного місточка 18), де не знайшли живої, людини. Рушили далі-і мусіли переночувати в полі під деревом, а раннім ранком пустившися далі приїхали до козацького города Брусилова”.

(В рахунку: “Проїхавши-від Гощі-добрих 8 миль до Корця, заплатили за коні 14 фльор., за снідання, обіди і конвой-20, їздцям-308 фльор. З Корця конвою 205 (?) осіб; взято коней, 75 миль, все без перерви порожні місця, спустошені Татарами і козаками, де не то що людини, а й собаки не можна було побачити, тільки трупи і кости людські. Їхалося в такім холоді і по таких порожніх місцях, по великих просторах, що з рушниць мусіли добувати вогонь, і так ночували. За коней мусіли дати за всі сі милі 300 фльор.; проводило нас-поки ми перейшли сі порожні місця-70 їздців, і ми їм мусіли заплатити в порожнім місточку (Коростишеві) 208 фльор. 19), і за нанятих коней 100 фльор. Відти раннім ранком виїхали до місточка Брусилова; відти коні і провідники пішли назад, але ми ледви тільки хліба могли дістати” 20).

“З Брусилова їхали ми до Дідини (Дідівщши), за коней і новим провідникам 10 фл., засніданнє і обід при тій дорожні-20 фл. З Дідини ранісінько виїхали і доїхали до міста Фастова, за нанятих коней і конвоєві виплатили 18 фл., за сніданнє і обід 6. Відти їхали цілий зимовий день й ледви на ніч дісталися до Білої Церкви, заплатили за коней і конвой 50 фл., за страву людям 6. А місто се метрополія Руси 21). Пожичили ми ту від одного Вірменина тисячу фл.

“З Білої Церкви з иншими кіньми і конвоєм поспіли на ніч до Сіняви; за конвой 30, їздцям 34 фл. Звідти поїхали тими ж кіньми, бо инших не могли дістати, і мусіли їм дати 13 фл., а конвоєві до ночи 30 фл.; за сніданнє і обід 8 фл. Далі на инших конях і з конвоєм проїхали 8 миль 22) і заплатили за коней і конвой 20 фл. і за сніданнє і обід 6 фл. 10 гр.

“25 лютого приїхали до місточка Zenika і дали 15 флоринів. Виїхавши відти доїхали до снідання до одного села і коні не могли ніяк іти далі; заплатили за них 5 фл. 10 гр., за сніданнє і обід 4 фл. 19 гр. і ваявши инших коней на ніч до Богуслава; заплатили за коней і конвой 49 фл., за сніданнє і обід 6 фл. 10 гр. Відти рано рушили і доїхали до місточка Gradicha 23), і там на сніданнє 5 фл. 10 гр., а звідти пізно вночи прийшли до Корсуня-за коней 10 фл., конвоєві 17. В сім місті позичили у одного Вірменина тисячу фл., а конвоєві, що мав провести нас до безпечніших місць-300 козакам, що мали проважати нас з огляду на велику небезпеку, дали ми 305 фл. За сніданнє і обід 9 фл., за новонанятих коней 30 фл. і за сніданнє і обід 9 фл.

“Відти дуже рано, нанявши инших коней, і взявши сотника з 250 козаками їхали цілий день; нічого не ївши на ніч приїхали до місточка Мліїва 24); мусіли дати (козакам) разом з кіньми 90 фл. і за обід 5. Відти проїхали далі 7 миль, нанявши коней і конвой аж до ночи, мусіли дати за коней 9 фл. і конвоєві-30 фл., кінним козакам 20 фл., на страву 7 фл. 10 гр. Відти виїхавши приїхали до місточка Капитанки-за коней і конвойним козакам 50 фл. Відти на ніч доїхали до Медведівки-за коней 8 фл., за страву 7 фл. Потім до місточка Суботова-за коней і конвой 30 фл. і за страву 4, і відти приїхали до Чигрина-резіденції гетьмана Хмельницького, першого марта 1657 року”.