Історія України-Руси. Том 2

27) Іпат. с. 184.

28) Іпат. під роками.

29) Іпат. с. 205.

30) Іпат. с. 277.

31) Лавр. с. 280.

32) Недавно не без правдоподобности арґументував А. Стороженко за Баришівкою на Трубежі (Очерки с. 48), але крім подобности імени годї за сим щось сказати.

33) Іпат. с. 264.

34) Филаретъ Описаніе Харьков. епархіи І с. 295-6.

35) Про городища в порічю Сули спеціальна праця В. Ляскоронского: Городища, курганы и длинные (зміевые) валы, находящіеся въ бассейнЂ р. Сулы, Труды XI з'ї'зда, т. І. На підставі ріжних спостережень він зачисляв до княжих часів отсї городища на Сулї: Недригайлів, Константинів, Ромен, Глинськ, Сїнча, Снїтин, Лубни, Лукомлє, Оржиця, Горошин, Буримка, Жовнин, на Удаю: Варва, Срібне, Красний Колядин, Біла Вежа (с. 432). Про городища иньших басейнів в його книзї про Переяславщину с. 111 і далї, про порічє Донця див. вище с. 346.

36) Див. цитовану працю Ляскоронского с. 456-7.

37) Рахунок сей уриваєть ся, здаєть ся, на р. 1002.

38) Лавр. с. 242.

39) В походї 1184 р. Сьвятослав висилає з своїми полками славного лицаря з чернигівської династиї — Ігоря Сьвятославича, а Рюрик Володимира Глїбовича; між ними вийшла суперечка, бо Ігор не дав Володимиру „Ђздити напереди полкомъ своимъ”, а той уважав се своїм правом; „князи бо русции дали бяхуть (йому) напредЂ Ђздити в Руской земли”. Володимир нагнївав ся і замість походу на Половцїв пограбував чернигівські городи (Іпат. с. 425) — вчинок дуже характеристичний для такого лицаря, сю звістку пробували змінити поправками (Татїщев III, 253, Арпибашев 1427), але се безпотрібно. В другім походї тогож року Володимир їде з передовим полком разом з иньшими „моложьшими князями”, „Половци же узрЂвше Володимерь полкъ крЂпко идущь на нихъ, и побЂгоша гоними гнЂвомъ Божиимъ” (Іпат. 427). Пор. новий похід — Іпат. с. 429, де знову бачимо на передї Володимира, і 1187 р.: Володимир „испроси ся у Святослава и во Рюрика Ђздити напереди с Чернымъ Клобукомъ; Святославу же не любо бяшеть пустити Володимира напередъ передъ сыны своими, но Рюрикъ и инии вси улюбиша, зане бЂ мужь бодръ и дерзокъ и крЂпокъ на рати, всегда бо тосня ся на добра дЂла”. — Іпат. с. 439.

40) Розд. IX.

41) Іпат. с. 439.

42) Під 1189 р. в оповіданню про похід Ростислава Берладничича на Галичину сказано, що він приїхав „ко украинЂ галичькой, без близших пояснень: правдоподібно, що тут треба розуміти галицьке Понизє (поднїстрянське), судячи по тому, що від нього зачав свій похід його батько 1159 р. Під 1213 і 1282 р. назва „Украина” приложена до галицького Забужа (на лївім боцї Буга) — до погранича з Польщою. Нарештї під 1268 ”Ляхове УкраинянЂ” — на тім же забужськім пограничу, сї Україняне перестерегають Холмлян про напад польського війська, і можливо, що тут треба розуміти Русинів Польського князївства, себ то Ляхів по полїтичній, а не етноґрафічній приналежности. В усїх отсих текстах отже „україна” значить пограниче, чи руської, чи иньшої землї.

ВАЖНЇЙШІ ГОРОДИ: ПЕРЕЯСЛАВ, ЛЄҐЕНДА ПРО ЙОГО ЗАСНОВАННЄ, ЙОГО ОКОЛИЦЯ, ЛЕТЧЬ МОНАСТИР, ОСТЕРСЬКИЙ ГОРОДОК І ИНЬШІ ГОРОДИ. КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ; ОСТАНКИ ДРУЖИННОГО ЕПОСА.

Тепер треба сказати де що про визначнїйші місця Переяславщини. Столиця — Переяслав, Переяславль в старих памятках, як я вже згадував, відомий нам від початку Х в., коли він належав до найвизначнїйших осад Руської держави, резіденцій дружини і „сьвітлих та великих князїв” — київських підручників. Не вважаючи на те, лїтопись оповідає, що Переяслав поставив Володимир, і навіть подає лєґенду на поясненнє того, звідки узяло ся його імя.

Се народнїй переказ, що заховав ся до тепер, в зміненій формі, в оповіданню про сильного Микиту Кожемяку. Лїтописець оповідає, що Печенїги, напали на Переяславщину, але Володимир перестрів їх на бродї через р. Трубеж, де тепер стоїть Переяслав. Так стояли вони на двох берегах річки, й нїхто не важив ся перший пустити ся через річку. Вкінцї „князь печенїзький” запропонував Володимиру зробити поєдинок: „пусти ти свого чоловіка, а я свого, нехай борять ся: коли твій чоловік ударить моїм, не будемо три роки нападати на вас, коли наш чоловік ударить вашим, будемо три роки воювати” (грабити). Володимир прочувши про се, післав по табору „бирича”, викликаючи такого, що схотїв би бороти ся з Печенїгом, але не знайшло ся нїкого, й Володимир дуже затужив. Аж нарештї прийшов старий чоловік і оповів князю: „княже, я маю дома меньшого сина: сам я з чотирма синами вийшов (у похід), а він дома; ним від малечку не ударив (не поборов) нїхто; раз я сварив на нього, а він мняв шкіру, і розгнївав ся на мене й роздер шкіру руками: Володимир зараз післав по того меньшого сина, і той прийшов, але перше просив випробувати, чи може стати до поєдинку з Печенїжином: казав привести великого, сильного вола й роздражнити. Припекли вола горячим зелїзом і пустили, а хлопець ухопив вола за бік і видер йому мясо зі шкірою, кілько рука вхопила. І сказав Володимир: „можеш бороти ся з Печенїжином”. Другого дня прийшли знову Печенїги на брід і почали кликати: „чи ще не маєте чоловіка? а наш тут!” Володимир ще в ночи казав хлопцеви взяти на себе зброю, і вийшов він на Печенїжина. Той був великий дуже і страшний, і як вийшов против нього Володимирів чоловік, Печенїжин розсьміяв ся, бо той був середнїй тїлом. Розмірили місце між обома військами і пустили їх. Вхопили ся міцно, і удусив хлопець Печенїжина рукою до смерти, — вдарив ним о землю, і скрикнула з радости Русь, а Печенїги втїкли. Утїшений Володимир зробив того хлопця і його „великими мужами”, а на тім броду поставив „город” і назвав його на памятку Переяславом, „зане перея славу отрокъ тъ”. Се оповіданнє треба, мабуть, розуміти як памятку, що Володимир на ново укріпив Переяслав, відновив тут замок („город”), в звязку з тою системою замків по Трубежу, Сулї і т. и., а саме об'ясненнє назви тою побідою хлопця — очевидно тільки етимольоґічний міт; наросток ль (Переяславль) вказує, що імя виведене від імени особи (як Преслав або Проделав, Предслава) 1).

Не згадано в лїтописях — коли, але можна сказати напевно, що за тогож Володимира Переяслав здобув важне церковне значіннє: в нїм засновано катедру, але не просто епископську, а митрополїтальну, як і в Київі. Причину такого відзначення для Переяслава досить трудно зрозуміти, але сам факт не підлягає сумнїву 2). В останнє митрополитом зветь ся переяславський еп. Єфрем, з кінця XI в., славний між місцевими епископами. Пізнїйше сей титул митрополита виходить зовсїм з уживання. Окрім титула переяславська катедра мала важне значіннє й тим, що до неї належала також Смоленська земля, доки не утворено для неї осібної катедри, за Ростислава Мстиславича.