Історія України-Руси. Том 2

Коли знищено Печенїзьку орду, й Русь почала здобувати назад страчені кольонїзаційнї терени, кольонїзація Переяславщини теж була відреставрована до певної міри. Про її розміри можемо судити з звісток з кінця XI і на початку XII в. (перед новою кольонїзацією погранича, що не могла скорше розвинутись як від 1103 р.). Бачимо з них, що та реставрована кольонїзація опанувала була, що найменьше побереже Сули (Ромен, Снятин, Горошин, Воін) 17), а в дїйсности, правдоподібно, і перейшла її. Результати сеї кольонїзації були одначе страчені, коли розпочали ся в останнїй чверти XI в. половецькі напади, що особливої інтензивносги дійшли в 1090-х роках. Половцї тодї неустанно нищили осади між Сулою й Трубежом, часто з'являючи ся і в околицях самого Переяслава, а Тугор-хан раз протримав Переяслав півтора місяця в бльокадї! 18). Як тодї виглядала Переяславщина, дає нам зрозуміти коротенька записка Мономаха про сї роки: „сидїв я в Переяславі три лїта й три зими, з своєю дружиною, і богато набідували ся ми і від війни (з Половцями) і від голоду (очевидно — наслїдком половецьких спустошень” 19). Сю останню подробицю переяславського житя дуже добре доповнює образок, що мав Мономах намалювати перед зібраними князями 1103 р.: „жалуєте ви коней для оранки, а того не подумаєте, як селянин почне орати, а наїде Половчин, забє „смерда” стрілою, кобилу його візьме, заїде на його оселю, забере жінку й дїтей, і все майно, а тік запалить, — то коня його ви жалуєте, а самого чому не жалуєте?” 20). Розумієть ся, при таких обставинах житя Переяславщина мусїла знову дуже сильно спустїти, як і полуднева Київщина.

Кольонїзація розвиваєть ся на ново з початками аґресивної боротьби з Половцями. Під час походу 1111 р. бачимо вже, що на Голтві руське військо почуває себе безпечно — „стали на ріцї Голтї й тут зачекали воїв”, і тільки за Ворсклою починала ся небезпечність — „дійшли Ворьскла”, тут цїлували хрест (була хрестопоклонна недїля) і положили всю свою надїю на хрест, з многими слїзми. З пізнїйших звісток бачимо, що руська кольонїзація дійшла побережа Ворскли на полудню — тут згадуєть ся Лтава, на Ворсклї 21), як звичайно думають — теп. Полтава, в усякім разї важно, що се було місто на Ворсклї. На полудневім заходї бачимо город Донець, як звичайно приймають теп. Донецьке городище на р. Удах, притоку Сїверянського Донця, недалеко теп. Харкова, хоч і не знаємо, о скільки він тїсно був злучений з пограничною кольонїзацією. По Донцю і Удам бачимо, що правда, цїлу систему укріплень — городищ, але поки що не маємо повного права уважати її останками укріплень з сих саме часів.

Деякі поетичні згадки з другої пол. XII в. вказують одначе далї на Посулє як на властиве переяславське пограниче. „Кончак знищив Сулу” (снесе Сулу) каже поетичний уривок в Галицько-волинській лїтописи 22); „по Роси й по Сулї подїлили городи” каже про Половцїв (може про Кончака і Гзу) Слово о полку Ігоревім 23). Сї натяки трудно инакше зрозуміти, як про пограниче переяславське: область Сули була таким же пограничем Переяславщини, як пограниче Роси — Київщини, а з першого з них довідуємось, що в останнїй чверти XII в. погранична (посульська) кольонїзація коли не знищена, то знову сильно ослаблена була серед нових інтензивних половецьких нападів.

Взагалї, взявши статистично той матеріял, який маємо, нїяка з українських земель так часто не підпадала половецьким нападам, як Переяславщина, — хоч, треба сказати, відомости про тутешнї половецькі напади не визначають ся докладністю, досить припадкові, і в дїйсности пропорція ся мусїла бути ще прикрійша для Переяславщини. При тім нїде половецькі напади не опановували так цїлого майже терену землї як тут; тільки кутик між Остром і Днїпром був безпечнїйший, з рештою ж цїла Переяславщина була виставлена на турецькі спустошення.

Супроти такої небезпечности й періодичних спустошень Переяславщини треба було брати ся на ріжні способи. І так князї старали ся всякими способами здобувати нових насельників землї з поза її границь, нпр. осажувади невільників приведених з ріжних земель. Знаємо, що Мстислав з Ярославом, забравши богато невільників у Польщі, подїлили їх між собою і ужили їх для реставровання пограничної кольонїзації (лїтопись каже тільки про Ярослава, що він осадив свою пайку по Роси, але того самого треба дорозумівати ся і про Мстислава 24). Про кн. Ярополка довідуємо ся, що забравши підчас походу на Минщину людей з м. Друцька, він вивів їх відти і поставив їм місто Желни (вар. Желди), як думають звичайно — теп. Жовнин, на нижнїй Сулї 25). Особливо ж важну ролю в тім значінню мали турецькі осадники виведені з степів.

Так по погромі орди Торків частину їх осаджено і в Переяславщинї, де вони згадують ся 1080 р. 26). Потім нові партії Торків і Печенїгів приведено з походів 1103 р. („заяша ПеченЂги и Торъки с вежами”) 27), а правдоподібно — й 1111 р. з власної охоти прийшли ватаги їх по невдалім повстанню на Половцїв в 1116 р. На другий рік маємо звістку про прихід Біловежцїв 28). Правда, сї турецькі кольонїсти давали чимало й клопотів — от як те повстаннє їх 1080 р., потім під 1121 р. маємо записку, що Мономах „прогнав Берендичів із Руси, а Торки й Печенїги самі втїкли” 29) — очевидно було знову якесь повстаннє. Але з другого боку, вони постачали і добрих вояків, і будь що будь — служили до зміцнення й забезпечення границї як кольонїсти, призвичаєні до небезпечного, неспокійного житя. З рештою відомости наші про їх кольонїзацію в Переяславщинї дуже бідні. Назва села Каратулїв (Вел. і М. Каратулї) під Переяславом, між двома лїнїями тутешнїх оборонних валів, показують, що тут були також осаджені Чорні Клобуки (Каратулї теж що Каракалпаки, чорні шапки, в староруськім перекладї Чорні Клобуки). З подїй 1150 р. довідуємо ся, що десь на Днїпровім побережу Переяславщини сидїли Турпії 30), правдоподібно — також турецьке колїно, як і Коуї, Берендичі і т. и. В одній лїтописній звістці бачимо осади переяславських Торків коло Баруча й Бронькняжа 31), але місця сих городків невідомі напевно 32). На верхівю Остра бачимо Білу Вежу — засновану правдоподібно згаданими в лїтописи виходнями з донської Білої Вежі, але сї виходнї, правдоподібно не були Турки, а Словяне. Здаєть ся, що десь в тій же околицї була друга кольонїя того ж імени (БЂлая вежа старая) 33). В сусїдстві Донця бачимо величезне Хозарське городище, що вказує на иньшу подібну кольонїю 34), і т. и.

Можна здогадувати ся, що в будованню пограничних замків переяславські князї також бачили оден з способів оборони. Знаємо се про Володимира, що він будував таку оборонну лїнїю по Сулї, а з усякою правдоподібністю мусимо такі заходи припускати й для пізнїйших часів, хоч би по анальоґії з Київською землею. Дїйсно, почавши від XVI-XVIII в. відомі нам численні городища, що тодї стояли порожні, значить, були останками міст і замків давнїйших. Вони стоять по р. Ворсклї, Пслу, Сулї, Удаю, Удам, Донцю і закривають Переяславщину від полудня й полудневого сходу, та дїйсно в части можуть бути останками оборонних лїнїй XI-XII в. 35). Звістні нам тут і вали — подвійний вал коло Переяслава, довгий вал на правім березї Сули, від Лубен до Днїпра, другий подібний на кількадесять кільометрів довгий вал над Днїпром, більше меньше від устя Тясмина (на правім боцї) через Сулу майже до р. Золотоноші, поменьші останки валів над р. Ромном, і т. и. 36).

З другого боку переяславські князї заходили ся коло самих Половцїв, то задобрюючи їх, то боронячи ся, то пробуючи застрашити їх аґресивною війною. Між переяславськими князями знаходимо найбільших спеціалїстів у половецьких справах, як Мономах, Ярополк, Володимир Глїбович. Мономах, бувши переяславським князем, дав інїціативу й провід у найбільшій аґресивній війнї з Турками, яку знає давня Русь. Очевидно, він при тім мусїв головно виходити з спеціальних інтересів своєї волости.

Скільки приходилось в подібних обставинах клопотати ся з Половцями Мономаху й иньшим переяславським князям дав він зрозуміти своєю автобіоґрафією. „Усїх угод (тут розуміють ся й дипльоматичні з'їзди з Половцями) з половецькими князями, каже він, уложив я девятнадцять, за часів батька і по нїм 37) і передавав богато худоби та своїх портів (одїжи й тканини); з неволї пустив визначнїйших половецьких князїв ось скільки: двох братів Шаруванїв, з рода Багубарса три, Овчини чотири, а всїх иньших важнїйших князїв сто; а що Біг дав живими в мої руки Коксуся з сином, Аклана Бурчевича, таревського князя Азгулуя, й молодих князїв пятнадцять, то їх я привів живими, постинав і покидав у річку Славлїй; тодї їх побито зо двіста лїпших невільників...” 38).

Син Мономаха Ярополк уславив ся також війнами з Половцями, хоч тодї вже вони були приборкані попередньою боротьбою. На ново розвивають ся половецькі напади в останнїй чверти XII в. і тодї здобуває собі славу на сїм полї Володимир Глїбович. На жаль, ми досить мало маємо відомостей про Переяславщину з сих часів: вона мала тодї зовсїм другорядне полїтичне значіннє і все більше виходила за обрій української полїтики. Але тих кілька подробиць, які дають нам наші джерела, вистають для характеристики сього князя й його ролї в сїй новій половецькій бурі. Бачимо, що „руські князї” уважають його спеціалїстом в половецькій війнї, висилають його з передовим полком, і Володимир дуже пильнує сеї своєї прероґативи 39). Він бере участь у всїх колективних руських походах на Половцїв; Половцї мають особливий респект перед ним, а на Руси має він славу великого лицаря: „бо він був муж добрий, відважний і сильний в бою, і на всяке добре дїло готовий”. Особливож популярний він у своїй землї, бо се князь-дружинник, князь воєвничий, а його печаливість для своєї землї підчеркнуло Слово о полку Ігоревім коротенькою апострофою:

в Римах крик під шаблями половецькими,

а Володимир у ранах — туга та жаль Глїбовому сину 40).

Як бачимо, цїла Переяславщина була властиво тільки пограничною маркою, оборонною границею руської кольонїзації з степом. Ся її роля була причиною, що до неї в наших джерелах було в перше приложене славне пізнїйше імя „України”. Оповідаючи про смерть Володимира Глїбовича, київська лїтопись каже, що по нїм „плакали всї Переяславцї”, та піднісши його чесноти, додає, що за ним дуже жалувала Україна: „о немже Украина много постона” 41). Почавши від сеї апострофи ми кілька разів стрічаємо в київській і галицькій лїтописи се слово в значінню погранича 42), але історичними обставинами воно льокалїзувало ся на тім же пограничу, де ми його стрічаємо перше. В наведенім текстї воно значить, очевидно, Переяславщину, або цїлу або її полудневе пограниче; скорше перше — воно тодї дає парафразовану, стилїстичну паралєлю до згаданого перед тим плачу Переяславцїв. В сїй ролї погранича з степом, воєнної марки Переяславщина й сусїдня полуднева Київщина зістали ся й на далї чотири-пять столїть, і се було причиною льокалїзації сеї назви в сих землях. А знов ті історичні обставини, що се пограниче зробили огнищем пізнїйшого українського руху, осередком, де сконцентрувало ся все, чим жила Україна-Русь XVII-XVIII в. і першої половини XIX в., були причиною, що імя України пізнїйше стало другим іменем властивої, полудневої Руси. A potiori fit denominatio — і та надднїпрянська Україна від тих часів дїйсно все переважала — часами матеріально, часами морально в загальній еволюції українсько-руських земель і їх житя.

Примітки

1) Спеціальну лїтературу Переяславщини див. в прим. 6.

2) Іпат. с. 253 (1147).

3) Іпат. с. 225.

4) „Гюрги намъ князь и свой, того было намъ искати к далече” Іпат. с. 267,

5) Див. вище с. 160-1.

6) Іпат. с. 379.