Історія України-Руси. Том 3

Але й князї в своїх умовах, а ще частїйше — землї в своїх виборах часом розминали ся зовсїм з усякою спадщинністю, чи родовою чи в простій лїнїї. Так, як ми бачили, Кияни, скинувши Ізяслава Ярославича, настановили Всеслава, а по смерти Сьвятополка закликали Мономаха і сїй молодшій лїнїї хотїли забезпечити дїдичне володїннє в своїй землї. Що до княжих умов, то вистане згадати, як перекидали ся князї волостями за часів Ярополка або Всеволода Ольговича, зовсїм довільно укладаючи собі ріжні комбінації трохи не що року, або пригадати компроміси Рюрика Ростиславича з Ольговичами.

Княжі умови таки найчастїйше мали характер компромісів для полагодженя конфлїктів. Укладаючи їх, князї пильнували головно не стратити своїх прав на старшинство — на лїпші волости в будучности, а по за тим брали волость з чисто матеріального становища. Роман Мстиславич, згоджуючи ся відступити свою волость, котрої забаг собі Всеволод суздальський, казав Рюрику: „а минї натомість даси иньшу волость, або заплатиш за нею грошима, скільки буде варта” 21). Подібно було з Ізяславом Мстиславичом винагорожуючи його за Переяславську волость, передану його стрию Вячеславу, Ярополк дав Ізяславу контрібуцію з волостей Мономаховичів: „дани печерьскыЂ и отъ Смолиньска даръ” 22), як доплату до лихшої волости, яку він діставав тепер.

Громади, вибираючи князїв і умовляючи ся з ними, зовсїм не зважали на княжі рахунки старшинства та їх умови, маючи на метї здобути собі певну симпатичну особу, або надати виключне володїннє в своїй землї певній лїнїї. Князї певно з коса дивили ся на се мішаннє громади, що псувало їх рахунки. Коли громада скидала готового вже князя, такий князь не раз, при спроможности, трактував громаду як бунтівників ріжними репресіями. Але таки се право громади — закликати до себе князя, до певної міри признавало ся серед князїв. Нпр. виправдуючись перед Юриєм в тім, що був закликав його на київський стіл, а натомість сам сїв у Київі, Ізяслав Давидович казав: „хиба я сам сїв у Київі? посадили мене Кияни!” 23).

Нарештї родові рахунки нарушували ся й силоміць, оружною війною, самими князями, хоч то треба сказати, що переважна більшість тих війн і „котор” власне була наслїдком конфлїктів ріжних родових рахунків та всяких ”історичних прав”. Так боротьба Мономаховичів і Ольговичів, що наповнює собою історію сих часів, була наслїдком бажання Мономаховичів виключити Ольговичів від київського стола і задержати його виключно в своїм володїнню, як отчину Мономаха по його виборі 1113 р., тим часом як Ольговичі не признають такого отчинного характеру за київським столом. Меньш довга, але ще тяжша боротьба Мстиславичів з суздальськими стриями виходила з бажання Мстиславових потомків виключити сих стриїв від київської волости наслїдком Мономахового тестаменту, тим часом як суздальська лїнїя нїяк не хоче вирікти ся своїх прав родового старшинства, і т. и.

Ограничуваний і порушуваний усїми отсими чинниками і моментами, родовий принціп, очевидно, тільки по части міг нормувати подїл столів, і тому то реальне старшинство не завсїди стояло в згодї з дїйсним родовим старшинством. Але я ще раз мушу піднести, що при всїм тім родовий принціп признавав ся князями, навіть тодї, як вони розминали ся з ним (пор. нпр. вище подані слова Ізяслава Мстиславича про Юрия), і в значній мірі він усе таки кермував роскладом столів, переважно перед усяким иньшим принціпом. З сього погляду — як родовий принціп комбінував ся з иньшими чинниками в відносинах князїв між собою, ми в українсько-руських землях бачимо кілька відмінних типів.

Найбільше чистий тип родових відносин держав ся, як то вже підносили-сьмо, в Чернигівщинї. Хоч тут була виключена молодша лїнїя Сьвятославичів, а були проби зробити теж і з старшою лїнїєю, та й поодиноких конфлїктів не бракувало 24), але в усякім разї в XII в. виробила ся тут система ”лЂствичного восхожденія”, що й переводила ся досить ще докладно: брати в міру свого старшинства переходили з стола на стіл, а за ними в тім же порядку переходили на другорядних столах їх сини.

В Київщинї громада стояла за спадщиною в простій лїнїї, але князї з родини Мстислава Мономаховича в своїй лїнїї тримали ся до певної міри родового порядку, хоч і виключали з початку (на підставі Мономахового тестаменту) суздальських стриїв. І так по Ізяславу наступає його брат Ростислав; третій — Володимир дістав теж стіл, хоч і не зараз. В другім поколїню йшли Ізяславичі (по Мстиславу, з перервою, Ярослав), потім Ростиславичі (Роман і Рюрик). Отже було й тут „лЂствичноє восхожденіє”, хоч і з великими замішаннями й збочіннями.

На Волини й у Галичинї, скільки можемо зміркувати, переважала спадщина в простій лїнїї, хоч в серединї деяких родин (можемо се напевно сказати про родину Ярослава луцького) бачимо переходи братів з стола на стіл.

Переяславщина служила експозитурою чужоземських династий, і тут нїякого порядку не можна шукати.

Що до Турово-пинської землї, то тут при кінцї XII в. ми бачимо родовий порядок; але сим коротким моментом наші відомости й кінчать ся.

Старшинство „у всїй Руській землї” в XI-XII вв. давав київський стіл, незалежно від того, чи київський князь був дїйсно старшим в родї чи нї. Тільки в 70-х рр. XII в. (кілька років) Андрій, а в 80-х і аж до смерти своєї Всеволод уважали ся старійшинами, хоч сидїли не в Київі, а в Суздальщинї. З смертию Всеволода і аж до 1230-х рр., коли на Українї першу ролю здобув Данило, — Київ, хоч і ослаблений, бодай для українського Поднїпровя був знову найстаршим столом. Розумієть ся, надати сьому старійшинству більш або меньш реальне значіннє — се залежало від особистих здібностей і сил князя: чи мав він загальне признаннє, чи міг чимсь заімпонувати иньшим князям.

В такім лише разї міг він користати з тих прероґатив, які йому надавало становище старійшини.

Такий старійшина мав уважати ся „в отца мЂсто” всїми князями, і на сїй підставі він мав право жадати від них не тільки поважання, але й послушности. Розумієть ся, степень сього поважання й послушности залежали від того, якими реальнїйшими арґументами міг сей старійшина підперти своє моральне право. При тім, як вище було зазначено, відносини меньших князїв до старійшини мали опирати ся на моральних почутях, „любови”, не на якімсь служебнім обовязку, без ображення братських відносин. В своїй науцї дїтям Ярослав, поручаючи синам слухати ся старшого брата як батька, заразом поручає їм всїм взагалї (значить і старшому в відносинах до меньших) „послушати брату брата” — себто бути взагалї вирозумілими й згідними в своїх відносинах. Але коли в руках якогось мало здібного й мало авторитетного князя се моральне право на поважаннє й послушність сходило нї на що, то в руках сильного й авторитетного князя воно переходило на зовсїм реальну власть, супроти котрої становище молодших князїв дуже наближало ся до становища „підручних”. Мономах нпр. обовязує молодших князїв „во всемъ послушати” його, „приходити когда тя позову”, й за занедбаннє або спротивленнє він карає непослушних відбираючи волости. Подібні жадання ставляв і туж екзекутиву переводив над непослушними князями й його син Мстислав. При тім сї жадання вони ставляли не тільки до членів Ярославового рода, але й до полоцьких князїв, що становили цїлком відокремлену династию і в усякі „братські” справи і акції Ярославичів не входили — нове потвердженнє того, що старійшинство тих київських князїв операло ся не на родових правах (тим більше, що і в родинї Ярослава вони зовсїм не були старійшими), а на полїтичній традиції найстаршого стола — Київа.

Старійшинї належало першинство в інїціативі до спільної акції князїв. Звичайним предметом її бувала спільна війна або оборона від Половцїв, як найбільш реальна потреба всїх українських земель. Він покликував тодї иньших князїв до участи, і ті мусїли хиба вказати якісь важні причини, чому не могли взяти участи в походї: проста відмова була-б незвичайною. Як імперативним уважав ся такий заклик від загально признаного старійшини, можемо зрозуміти з сього коротенького оповідання лїтописи (під 1168 р.): „посла Ростиславъ къ братьи своєй и к сыномъ своимъ, веля имъ всимъ съвъкупитися у себе съ вcими полкы своими (для оборони торговельних ватаг від Половцїв), и приде Мстиславъ из Володимеря, Ярославъ братъ єго из Лучьська, Ярополкъ из Бужьска. Володимиръ Андреєвичь, Володимиръ Мьстиславичь, ГлЂбъ Гюргевичь, Рюрикъ, Давыдъ, Мьстиславъ, ГлЂбъ городеньскый, Иванъ Ярославичь сынъ, и галичьская помочь” 25). В походї Мстислава на Половцїв 1167р. (під 1170 р. в лїтописи) бере участь і Ярополк Ізяславич, хоч він „дуже хорував в дорозї, але не хотїв відстати від своєї братиї'' — і таки вмер в походї 26).

Старійшина мав орікати про провини князїв і їx карати. Так Мономах покарав Глїба минського за непослушність, відібравши волость; так Мстислав арештував полоцьких князїв, що не йшли йому в поміч на Половцїв. Що се не була проста самоволя сильного, а була в тім дїйсно певна признана норма, показує пізнїйший епізод: коли Давид Ростиславич не поспів на час брату Рюрику в поміч на Половцїв, Сьвятослав чернигівський виступив з обвинуваченнями на Давида, жадаючи відібрання від нього волости, і при тім покликував ся на якусь норму: „порядок (властиво — умова) у нас такий: коли завинить князь, то волостию (має бути караний), а чоловік (боярин) головою, ну а Давид виноват” 27). Сьвятослав тут виступив правдоподібно в ролї старійшини, бо на неї претендував, і дїйсно був старійшим між Ярославичами 28), але нам інтересна тут норма, на яку він покликуєть ся: хоч би то була якась і новійша умова, вона, очевидно, операла ся на якімсь давнїйшім звичаю. На її підставі можна було судити князя і відібрати у нього волость за провину, а боярина (очевидно — хоч би і в чужій волости) карати смертю за переступ. Орікати в того рода справах, очевидно, перше право мало належати старійшому князю.

Маючи в своїй столицї митрополита, київський старійшина міг впливати на церковні справи не тільки своїх волостей, а й чужих, нпр. в ставленню епископів, про що будемо ще говорити.

Чи мав він які спеціальні матеріальні користи з свого становища, не знати. На се маємо тільки оден натяк в згаданім вище епізодї: коли треба було винагородити Ізяслава за утрату переяславського стола, київський Ярополк післав його до Новгорода, і там дали йому де що з печерської данини, і „оть Смолинська даръ” 29). Никонівська компіляція се коментує так ”да дадять дань на Кієвъ по старинЂ” 30), але й не приймаючи сеї — недуже певної парафрази, очевидне тут право київського князя визначати контрібуції иньшим князям, хоч би в виїмкових обставинах і при особливих впливах на певних князїв.

Спеціального титула сей старійшина не мав. Титул великого князя прибрав технїчне значіннє лише в Суздальській землї, на Українї-ж сей титул аж до кінця державного житя уживаєть ся тільки зрідка, як почестна назва, в третїй особі, з початку тільки про померших князїв, від 2-ої пол. XII в. — і про живих, але вона майже нїколи не стрічаєть ся в словах, звернених до самого князя в другій особі 31). Подібно уживав ся зрідка, як почестна назва, титул „цар” (стягнена форма від цесар — імператор) 32). В Галицько-волинській лїтописи обидва титули прикладають ся й до місцевих галицько-волинських князїв, але теж в значінню лише почестних назв, не урядових титулів.

Ті самі відносини, які істнували між старійшиною „всеї Руської землї” — київським князем, і князями иньших земель, повторяли ся в відносинах князїв кождої осібної землї або династиї, де істнували родові порядки. Князь, що сидїв на „большом княженіи” 33), займав супроти меньших князїв своєї землї подібне становище старійшини, як київський князь у відносинах до нього самого. Він міг ставляти подібні претензії впливу і власти супроти ”молодших” князїв своєї землї, розумієть ся — в тих же обставинах і з тими-ж умовами що й київський, себто коли мав авторитет і сили, аби зайняти дїйсно впливове становище супроти них. В великоруських землях, де ся еволюція земель мала час піти далї нїж на Українї, сей процес дав знати себе на зверх тим, що тут князї поодиноких „більших князївств” приймають титул великого князя, так що в XIV-V в. поруч старійшого великого князя — Володимирського, бачимо великого князя тверського, рязанського. На Українї подібні відносини старшинства і залежности молодших князїв від старших могли істнувати в землї Чернигівській та ще в Турово-пинській, але матеріали про князївські відносини сих земель такі убогі, що ми не можемо ілюстровати сього апріорного виводу фактами, окрім звістного чернигівського слова „О князьяхъ”, що оповідаючи про чернигівського князя Давида Сьвятославича, князя „більшого княжения”, каже, що „братья єго”, себто иньші князї Чернигівщини, ”слушахугь єго яко отца и покоряхут ся єму яко господину” 34).

В браку авторитету старійшини, або в справах занадто важних і загальних, аби їх можна було рішити простим роспорядженнєм старійшини, помагано княжими з'їздами і умовами. Особливо на переломі XI і XII в., на протягу яких пятнацяти лїт княжі з'їзди мали особливо важне значіннє, збераючи головнїйших тодїшнїх володарів в системі земель давньої Руської держави й порядкуючи спільною радою їх не раз дуже важні справи княжих відносин, подїлу земель і спільної боротьби з Половцями 35). Вони одначе не виробили ся в якусь постійну інституцію з виробленими формами й компетенціями — князї далеко не правильно брали в них участь і не все піддавали ся їх рішенням, а й самі участники з'їздів не все були солїдарні в їх екзекутиві (клясичний приклад — ухвала з'їзду в Ветичах на відібраннє волости у Василька, котрої Василько не послухав, а Мономах, хоч брав участь в рішенню, не згодив іти в похід на Василька, й рішеннє лишило ся несповненим). Потім сї з'їзди тратять своє значіннє; вплинула на се перерва за часів великих впливів старійшини: Мономаха і Мстислава, потім розмноженнє рода й роздробленнє земель. Ми вправдї стрічаємо часом ґрандіозні з'їзди князїв, де безперечно порядкували ся й ріжні справи, але вони все таки не мали такого унїверсального значіння. Поруч них бачимо з'їзди фамілїйні — близших свояків, або князїв з певної землї, що порядкували справи своєї родини чи землї. Так нпр. Сьвятослав скликає „братию свою”, чернигівських князїв, „и поча с ними думати”, плянуючи боротьбу з рязанськими князями в інтересах чернигівських волостей; так Рюрик з Давидом, як „старші в Руській землї”, з'їздять ся порядкувати справи родинні й державні — „о Руской землЂ и о братьи своєй — о ВолодимерЂ племени” 36). Одначе такіж справи полагоджують ся й через дипльоматичні зносини, і самі з'їзди, так само як нинїшнї дипльоматичні конґреси, тільки заступали особистими переговорами переговори через відпоручників.