Історія України-Руси. Том 3

7) Для катальоґу чернигівських волостей в синодику маємо: кн. Федора Мстиславича (поправляють на „Мстислава”) новгородського, Константина Давидовича новгородського і кн. Дмитра новгородського, кн. Михайла Андрієвича трубецького, кн. Михайла глухівського, кн. Івана Романовича путивльського, кн. Івана путивльського, кн. Андрія рильського, кн. Василя рильського, кн. Георгія курського, кн. Дмитра курського (виписую тільки тих, котрих князївство означає сам синодик, — а се робить він не завсїди). В лїтописях маємо: Романа брянського (див. вище прим. 1), а в звістнім епізодї про баскака Ахмата — Олега кн. рильського і воргольського та його свояка кн. Сьвятослава липовецького.

8) Іпат. c. 569, 575-7. Пізнїйша ґенеальоґія каже, що Роман наложив головою в Ордї (Временникъ X. 68), але що лїтописи того не кажуть, і синодик такої смерти його не нотує (як робить при иньших), то я думаю, що Зотов (с. 197) мав право, не приймаючи сеї звістки ґенеальогії.

9) Виїмкове становище, яке займає між тодїшнїми сїверськими князями Роман, завдяки звісткам про нього Волинської лїтописи, було причиною, що в історіоґрафії дуже перецїнювано значіннє брянського стола в ті часи. Так Антонович (Моноґрафіи І c. 113) думав, що Брянськ став взагалї новим центром Вятицької землї; сей погляд знаходимо потім і у Багалїя (c. 308-9) і у Зотова (с. 191). Зотов думає, що в другій половинї XIII в. брянські князї були заразом чернигівськими (eo ipso?). Для сих здогадів властиво нема нїякої основи. Уже та обставина, що Брянськ захопили в 1-ій пол. XIV в. смоленські князї, не дозволяє його уважати полїтичним центром Чернигівщини. Але то факт, що Брянськ був тодї одним з визначнїйших міст, й там, може від часів Романа, перебував з часта чернигівський епископ, так що в 1-ій пол. XIV в. він часом навіть титулуєть ся без ріжницї то чернигівським то брянським — див. Теоґностові протоколи у Реґеля Analecta Byzantina с. 56 (1335), пор. 55.

10) Временникъ т. X — Родословная книга с. 46, 68-72, 155-7, 240-5. В лїтописях стрічаємо: кн. Сьвятослава Мстиславича карачевського (1310), Олександра новосильского (1326), Андрія Мстиславича козельського (1339), Константина Юриєвича оболенського (1368), Федора торуського (1380): Воскр. І с. 200, 205, II с. 16, 39, Никон. II с. 178, 190.

11) Воскр. І с. 185, Никон. II с. 177-8.

12) Собраніе государственныхъ грамотъ т. I с. 31-2.

Устрій і відносини Київщини під татарською зверхністю. Становище заднїпрянських князїв; епізод з баскаком Ахматом; обовязки супроти татарської зверхности; князї в Ордї; деморалїзаційний вплив татарської зверхности і переміни внесені нею в житє заднїпрянських князївств. Еміґрація боярства й духовенства з поднїпрянської України, перенесеннє митрополичого престола з Київа, упадок культурного житя на Поднїпровю.

Таким чином поднїпровська Україна по татарськім погромі пішла в росклад: в Київщинї й Переяславщинї розложила ся вона на дрібні міські громади, що переважно жили мабуть зовсїм без князїв, під безпосередньою зверхністю Татар, в Чернигівщинї — на масу дрібних князївств, що на маленьких територіях повторяли в мінїятюрі давнїй князївсько-дружинний устрій, з боярами і їх радою, з маленькими дружинами і т. и. З такою ріжницею й житє в краях безкняжих і краях княжих мусїло розвивати ся в ріжних напрямах.

На територіях безкняжих житє вертало ся до форм переддружинних; громадська самоуправа вертала собі своє автономне значіннє; віче й місцеві „лїпші мужі”, що колись „держали землю”, знову брали в свої руки функції, перед тим перейняті від них в части або в цїлости княжими аґентами. У внутрішнї відносини громад Татари мабуть не мішали ся — хиба на поклик самих громадян. Ми можемо з правдоподібністю прикласти до тодїшнїх відносин образок русько-татарських відносин на Поділю, перед литовською окупацією, змальований нам найдавнїйшою русько-литовською лїтописею: громадами правили отамани, очевидно з місцевих „лїпших людей”, з котрими пізнїйше Коріатовичі, усуваючи татарську зверхність, „входять у приязнь” і наново орґанїзують землю; татарські ж баскаки приїздили тільки зберати дань від сих атаманів 1).

В 1250-х рр. бачимо баскака в Бакотї, коли вона піддала ся Татарам 2); ролї його близше не видко. Потім під 1331 р. стрічаємо татарського баскака в Київі: може бути, що він резидував тут, як у головнім центрі Поднїпровя, для загального нагляду, можливо — що й був приданий кн. Федору, коли йому дано було в державу Київ. Зрештою Татар нїде не бачимо; Карпінї, переїхавши цїлу правобічну Україну, нїде не стрів анї татарських залог, анї татарських аґентів, і виразно каже, що перша татарська застава, яку він стрів, була на сїм день дороги від Київа 3). Про те, яка була дань, одиноку звістку, яку дають нам джерела, ми вже бачили: що болоховські громади давали Татарам дань хлїбом (пшеницею й просом). Але бувала певно й грошева дань, особливо по більших містах. Що оповіданє Карпінї про татарську дань не можна брати на віру в цїлости, я казав уже вище. Не знати, чи висилали безкняжі громади своїх вояків у татарські походи, як се мусїли робити й робили князї.

Супроти татарської зверхности безкняжі громади, розумієть ся, були безборонні, але так само фактично безборонними були й дрібні князївства з своїми маленькими князями.

Ріжниця була тільки та, що до безкняжих громад Татари мусїли у власнім інтересї, аби не забивати охоти до безпосереднього підданства Ордї, старати ся бути можливо ласкавими, тим часом як до князїв фактично бачимо якесь нїби злобне завзятє, що пригадує нам оповіданнє Карпінї про татарський умисел — всякими способами викорінювати князїв (хоч такого пляну, з гори уложеного, ми не можемо припустити). Розумієть ся, непорозуміння з татарською зверхністю могли бути скрізь, отже і в громадах; але надуживаннє сили над безборонними громадами можна припустити хиба в періодах татарської анархії. Зрештою певну відправу дрібним утискачам могли давати й самі сї самоуправні й обставинами житя призвичаєні до всяких трівог і неспокоїв громади.

О скільки безрадні були дрібні князї супроти татарської зверхности й її аґентів, дуже сильну ілюстрацію дає нераз уже згадуване мною оповіданнє про курського баскака Ахмата; воно записано було в північних лїтописях як особливо драстична і жалібна з сього погляду історія, але малює тільки сильнїйшими фарбами те, що в меньш виразних формах дїяло ся тодї дуже часто.

Баскак Ахмат, держачи „баскачество Курскаго княженія” і збераючи дани, дуже наприкряв ся місцевим князям і їх людям. Він заснував свої слободи на порожнїх землях князя рильського Олега; сюди почали з усїх боків сходити ся люде, передовсїм з осад сусїднїх князїв, і маючи міцну оборону в своїм осадчім, теж наприкряли ся сусїдам. Кн. Олег удав ся до Телебуги скаржити ся на Ахмата. Його свояк, сусїднїй князь Сьвятослав липовецький тим часом напав в ночи на одну з сих слобід „разбоєм” а потім поїхав також до Телебуги. Телебуга позволив князям позабирати своїх людей з Ахматових слобід, а самі слободи розігнати, і дав їм на знак сеї повновласти своїх людей. Князї з тими Татарами напали на слободи, позаберали своїх людей, а самі слободи розграбили й слобожан позаберали в неволю. Але Ахмат, що був тодї у Ногая, обмовив князїв, закинувши їм, що вони нападали на його слободи як розбійники, і представив їх бунтівниками. Очевидно, прилучила ся до того певна емуляція між Телебугою і його майордомом Ногаєм 4). Намовлений Ахматом Ногай, висилаючи своїх сокольників на лови лебедів у волость Олега, поручив їм закликати Олега до себе. Той, знаючи про розбійничий напад Сьвятослава, не відважив ся їхати до Ногая, і се вистало за доказ справедливости Ахматових обмовлянь. Ногай вислав військо знищити волости Олега і Сьвятослава, а самих їх зловити. Коли Татари підійшли під Воргол, Олег кинув ся тїкати до Телебуги, а Сьвятослав сховав ся в Воронїзькі лїси. Татари винищили їх князївства, протягом трох тижнїв грабуючи й забераючи в неволю людей; забрану здобичу і робочих людей вони позвозили в Ахматові слободи, а старших бояр” числом 13, закованих по двоє в „нїмецькі зелїза”) й иньших невільників, „паломників і гостей”, забраних при тім, відвели до Ахмата. Той на пострах казав тих бояр забити, а одежу їх віддати тим паломникам і гостям, аби вони переходячи оповідали сю історію в науку, що то значить зачіпати ся з баскаком. Трупи забитих бояр розвішано по деревах, відрубавши голови й праві руки: ті голови й руки мали бути розвезені для постраху по волостях, але показало ся, що й страхати нема кого: всї люде розбігли ся, й богато їх загинуло від морозу, бо дїяло ся се зимою.

Але Ахмат, пострашивши людей, і сам не відважив ся лишити ся на Руси, боячи ся пімсти князїв. Лишивши своїх братів господарити в слободах, сам він забрав ся з Руси з татарським військом, ведучи з собою невільників і для постраху забиваючи по одному невільнику на кождім пристановищі. Тодї Сьвятослав задумав пімстити ся і зробивши з своєю дружиною засїдку, напав на Ахматових братів у дорозї, коли вони йшли з одної слободи в другу з людьми. Ахматових братів йому зловити не удало ся, тільки людей він побив, але се навело такий пострах, що Ахматові брати, покинувши слободи, втїкли до Курська, а люде з слобід розбігли ся.

Олег, що хотїв вести справу лєґальною дорогою — „Богомъ и правдою своєю потягати бесерменина”, був дуже нагнїваний на Сьвятослава, що той своїми розбійничими нападами його компромітує, й жадав він нього, щоб ішов або до Телебуги або до Ногая оправдати ся. Розумієть ся, Сьвятославу по тих його вчинках було небезпечно показувати ся Татарам, і він не згодив ся. Тодї Олег, аби показати, що не солїдаризуєть ся з Сьвятославом, поїхав уже сам в Орду зі скаргою на Сьвятослава і прийшов звідти з Татарами і з порученнєм укарати свого свояка і присяжника. Сьвятослава убито, але се не минуло так: за нього помстив ся його брат — забив Олега і його двох малих синів 5).

Ся сумна історія, від котрої сучасникам ”хлЂбъ во уста не идяшеть отъ страха”, дуже докладно характеризує становище дрібних князїв під татарською зверхністю. Розумієть ся, відважні авантурники як Сьвятослав стрічали ся рідко — їм не спочуває, видко, й автор сеї повісти. Загал князїв, як Олег, старали ся покорою та улеглістю прихилити до себе ласку зверхників. Але й при найлїпшій волї трудно бувало вийти з Татарами на добре, коли починала ся боротьба партій в самій Ордї (як тут між Телебугою і Ногаєм). Тодї особливо небезпечним ставали всякі вороговання князїв між собою, на котрі гірко відказує й автор наведеної повісти 6), та конфлїкти їх з татарськими аґентами. А для таких конфлїктів особливо давав широке поле практикований у Татар звичай — винаймати збір дани за певну з гори заплачену суму. Такий підприємець, розумієть ся, старав ся з можливо більшою надвишкою вернути свої гроші, а татарське правительство прижмурювало очі на його надужитя, аби не відібрати у нього й иньших подібних охоти до таких винаймів на далї.

Сї винайми взагалї були одною з найбільше прикрих сторін в татарськім (взагалї оріентальнім) оподаткованню. Повість про Ахмата називає й його таким підприємцем, і тим поясняє прикрости, які від нього дїяли ся людям: „откупаше у Татаръ дани всякія и тЂми данми велику досаду творяше княземъ и всЂмъ людемъ въ Курскомъ княженіи”. Никонівська компіляція при тім так поясняє загальну практику: „часом самі князї в своїх княженіях збирали дани і відвозили в Орду, часом же татарські ординські купцї для зиску відкупали дани в руських княженіях і на на тім робили зиски” 7). Так воно було, очевидно, і в українських землях. Збираннє дани самими князями вимагало від них певних впливів в урядових сферах, певних готових грошевих запасів, і не для кождого з них було можливе, особливо з дрібних князїв; тому по дрібнїйших князївствах збирали дани ті татарські купцї-підприємцї з своїми надужитями 8).

З родами даней, оплат і робіт, що вимагали ся татарським правительством і його аґентами, можуть нас знайомити привилеї, видавані ханами митрополитам: вони, вичисляючи, від яких обовязків свобідно духовенство, тим самим дають зрозуміти, що вимогало ся від иньшої, не упривілєґіованої людности (хоч не все те було законним, тим меньше — постійним обовязком людности). Навожу сї дати з грамоти Менгутимура (1270-х рр.) й Узбека (коло р. 1313) 9); тут маємо: дань, тамга (мито), поплужне (поземельний податок, від плуга), ям і подводи (обовязок возити своїми кіньми ханських аґентів), корм (обовязок їх годувати), війна, ловитва (обовязок висилати своїх людей в ханський воєнний похід або на лови). Оплати могли бути на самого царя, на його двір, на аґентів: „царева, царицына, князей, рядцевъ”, на даругів — управителїв, послів і всяких „пошлинників” (поборцїв).

Князї були обовязані ставити ся з військом на заклик хана. Ми бачили вже сїверських князїв участниками в походах Татар 1275 і 1286 рр. на Литву й Польщу 10). Безперечно брали вони участь і в иньших татарських походах. Нпр. під 1278 р. читаємо, що всї князї ходили того року в похід з ханом Менґу-темиром на Кавказ, на Ясів 11): очевидно, мусїли ходити й східноукраїнські князї, бодай більші й значнїйші 12).