Історія України-Руси. Том 3

Полїтична орґанїзація землї — її ідеальна схема. Земська самоуправа, віче на Українї. Функції віча: вибір і усуваннє князя в Київі, ряд; неправильність сеї вічевої функції й причини того; факти з иньших земель; відносини князїв до сеї функції віча. Участь віча в иньших полїтичних справах — на запитаннє князя і з власної інїціативи. Город і пригороди. Становище князїв супроти віча. Склад віча, форми скликання і нарад віча, місця нарад і ставленнє рішень.

Ми знаємо, що творчим елєментом сеї державної системи були, по всякій правдоподібности, богаті патриціанські верстви її старого огнища — Київщини. І пізнїйше державна орґанїзація і тут і взагалї, по всїх землях, опирала ся на тіж вищі, богаті верстви властителїв і капіталїстів, служачи їх інтересам, і в них находячи свою опору. Розумієть ся, першим інтересом — були в нїй інтереси самої власти, — тих сфер і чинників, що безпосередно держали в своїх руках власть і для власної користи мусїли піддержувати державну орґанїзацію, з котрої тягнули доходи, з котрої жили, — князя і дружини. Але, безперечно, їм і тогочасній суспільности не були чужі гадки про певне оправданнє сеї власти мотивами ідеальної чи суспільної натури. „Вам бог казав правду дїяти на сїм сьвітї, правдою суд судити”, казав печерський ігумен київському князю 1), і безперечно, що се було загальне переконаннє: удержаннє справедливости взагалї і спеціально через суд („оправлюваннє” людей, як казали) то перша задача власти й рація її істновання. Друга — се оборона землї („соблюденнє”) від напастників, — та перша причина, що мусїла взагалї вплинути на утвореннє сильної й сконцентрованої власти. Сї справи громада, чи її властиві проводирі й речники — знов ті „лїпші”, маючі верстви, що не тільки як проводирі й репрезентанти громади, що „держать землю”, кажучи старим виразом, дбають про охорону спокою, а й близше заінтересовані в нїй з огляду на свої маєткові інтереси, — повіряють князеви, позволяючи йому на сї цїли, чи з огляду на осягненнє сих цїлей зберати ріжні доходи з землї, орґанїзувати й правити нею. Собі ж полишають вони тільки загальний нагляд, контролю дїяльности сього функціонара землї — бо не вважаючи на свій високий авторітет і становище, князь нїяк не може уважати ся паном чи власником землї, як пробували його представити часом, а властиво, кажучи словами Фридриха Вел.,являєть ся „первим слугою” землї чи громади.

Так в формі ідеалїзованій, себто більш усьвідомленій, виглядає схема полїтичного устрою землї-волости — кождої з тих держав, з яких складала ся полїтична система земель давньої Руської держави. В меньш лишень сьвідомих, не так льоґічно й консеквентно продуманих формах, вона мусїла представляти ся і самій тодїшнїй суспільносги, тодїшнїм людям, коли вони застановляли ся над відносинами й пробували мотивувати свої вчинки й становище супроти них.

Відповідно до того орґанїзація землї-князївства полягала на двох самостійних чинниках, в певній мірі — на діархії. Перший чинник — громада з суверенними правами, чинник найвисший, але без постійної дїяльности, з характером проявів надзвичайним; її орґан — віче. Другий — князь з його дружиною й аґентами, що хоч принципіально стояв під контролею громади і віча, одначе в своїх руках мав усю звичайну, щоденну полїтичну й адмінїстраційну власть і на практицї дуже часто був повновластним господарем в своїй волости.

З історичного становища, з сих двох чинників віче було елєментом і давнїм і новим — властиво давнїйшим, але з деяких поглядів можна сказати — і новійшим від князївсько-дружинного. Полїтична самоуправа була безперечно річ дуже давня — про племінну самоуправу говорить іще Прокопій 2), але з другого боку сформованнє землї-волости, як замкненого полїтичного орґанїзму, і перетвореннє геґемонії города в формальну власть, з залежністю від нього пригородів, з рішучим голосом города в справах всеї землї, обовязковим для пригородів — всї сї моменти, на котрих полягала пізнїйша дїяльність віча, сформували ся по всякій правдоподібности вже під впливом князївсько-дружинного устрою 3).

При тім в період примучування земель київськими князями полїтична самоуправа була пригнетена, атрофірована, і вона починає прокидати ся наново тільки з упадком київської централїзації. У нас на Україні першим проявом такої пробудженої дїяльности громади була доперва київська революція 1068 р.

Але се пробудженнє стало ся по ріжних землях далеко не в однакових розмірах. Коли нпр. в північнім Новгородї громада з часом (в першій пол. XII в.) зовсїм зводить на другий плян князївську власть сильним розвоєм своїх полїтичних функцій, в иньших землях вона й по відокремленню землї показує своє житє дуже слабко й рідко. Се залежало від того, чи обставини складали ся так, що покликували віче до участи в полїтичнім житю землї рідше чи частїйше, і чи громада мала відповідну енерґію й сили, щоб відповідно реаґувати на такі поклики. Але в усякім разї полїтична дїяльність громади в сих часах, XI-XIII в., уважала ся загальним принціпом земського житя. Се виразно висловила Суздальська лїтопись з нагоди боротьби города з пригородами в Ростовсько-суздальській землї: „Новгородцї бо, і Смольняне, і Кияне, і Полочане і всї волости (землї) з поконвіку збирають ся на віча для наради, і що постановлять старші (старше місто, город), то приймають і пригороди” 4).

На Українї нїде віче не дїйшло такого значіння, як у Новгородї. Найбільший розвій його бачимо в Київщинї, але й тут воно зіставало ся в ролї надзвичайного орґану, тим час як князь зістаєть ся властивим господарем в управі землї; в иньших українсько-руських землях дїяльність віча ще слабша. Ми тепер приглянемо ся дїяльности київського віча, як максимальним проявам громадського елєменту в полїтицї на Українї, а поруч з київськими фактами будемо наводити анальоґічні явища з житя иньших земель; образ дїяльности київського віча дасть нам зрозуміти, як виглядала вона, в зменьшених і ослаблених формах, по иньших українсько-руських землях, про котрі ми маємо так мало відомостий 5).

На першім місцї серед ріжних проявів полїтичної дїяльности громади треба поставити вибори або запросини князя, його потвердженнє або знов усуненнє. Сюди належить революція 1068 р., коли Кияни скинули кн. Ізяслава й вибрали Всеслава 6). Революція 1113 р., коли вони вибрали Мономаха. Виступ київської громади 1132 р., коли вона закликала на князївство Ярополка 7), та 1146 р., коли потвердила на князївстві пропонованого її від Всеволода Ігоря, але потім закликала замість нього Ізяслава. 1150 р. Кияни, по всякій правдоподібности, закликали Ізяслава вдруге, а коли тим часом засїв був у Київі Вячеслав, вони вирікли ся його й признали князем Ізяслава („а мы єго не хочемъ, ты нашь князь”). Коли Ізяслав мусїв забрати ся з Київа; Кияне „уведоша князя Дюргя въ Києвъ”, але потім знову — в третє закликали Ізяслава. По смерти Ізяслава Кияни потвердили на князївстві Ростислава; коли він утїк, побитий Ізяславом Давидовичом, і сей останнїй зголосив до Киян свою кандидатуру на київській стіл, вони закликали його до Київа; про друге князївство Ізяслава Давидовича (1157) Новгородська лїтопись теж пише: „посадиша Изяслава Давидовця Кыяне на столЂ” 8). По смерти Ростислава Кияни і Чорні Клобуки закликали на стіл Мстислава Ізяславича. Нарештї під час походу Романа на Київ на Рюрика, Кияни прийняли Романа князем: „скільки є руських городів, люди з них їхали до Романа, і Кияни відчинили йому ворота на Подолї” 9).

Закликаючи князя або приймаючи (акцептуючи) кандидатуру якогось князя на стіл, київська громада часом укладала з ним при тім умову — „ряд”. Зміст такого ряду поданий в лїтописи два рази. Оден ряд 1146 року з Ігорем, коли Кияни жадали, аби він особисто судив усякі справи, і діставши в тім запевненнє, наново присягнули йому, отже признавали його князем з тою умовою. Другий ряд 1154 р., коли Кияни поставили умовою Ростиславу, приймаючи його князем, щоб він заховував ті-ж відносини до Вячеслава, які уставили ся за його попередника — Ізяслава, і з тою умовою обіцяли київський стіл Ростиславу до віку його 10). Окрім того маємо ще дві звістки про ряд громади з князем, обидва про Мстислава Ізяславича, один з 1167, другий з 1170 року, але без усякого пояснення їх змісту. Нарештї сюди-ж, правдоподібно, належить звістка, що по смерти Вячеслава (1154) бояри радили Ростиславу вернути ся в Київ і „утвердить ся съ людьми” 11).

Як бачимо з поданого тут повного реєстру дотичних фактів, функція громади — вибирати собі князя, або бодай акцептувати певним активним проявом певну кандидатуру, та укладати з новим князем умову виконувала ся київською громадою тільки зрідка. За часи від Ярослава до монґольського находу ми маємо коло пятьдесяти перемін князїв на київськім столї, а від 1068 до 1200 (чи 1201) року, себто від першого до останнього звістного нам прояву полїтичної дїяльности громади — близько сорок; з того, по нашим звісткам, громада взяла в перемінї князя якусь участь більше-меньше чотирнадцять раз. При тім кандидата закликано на київський стіл з інїціативи самої громади властиво три, а що найбільше пять разів 12); з яких десять або одинадцять разів віче підтвердило або заакцептувало якимось активнїйшим способом кандидата, що здобував стіл на основі спадщини, тестаменту або умови князїв, або піддержало одного кандидата в боротьбі його з другим; лише чотири рази уложило воно умову з кандидатом.

Таке говорять наші джерела, і прийнявши навіть, що вони дещо могли промовчати, проминути якісь меньш визначні акти вічевої участи 13), ми в усякім разї мусимо прийняти як факт, що в більшости перемін князїв громада не брала якоїсь активнїйшої участи, — особливо коли виключити звідси такі акти чисто церемонїяльного характеру, як те що Кияни післали послів до Ярополка, давно признаного вже наступником Мстиславу, вийшли на зустріч Юрию, коли він підійшов уже під Київ, або „посадили на столї Ізяслава Давидовича” в 1158 р. Їx умови з князями, судячи з поданого в лїтописи змісту рядів 1146 і 1154р., не йшли далї найзагальнїйших питань, нї в чім з рештою не ограничуючи княжих прав у полїтичній і адмінїстраційній управі, так що і в порівняннє не можуть іти з пізнїйшими (XIII в.) новгородськими рядами, що містять в собі справдешнї конституційні хартії.

Се не тяжко зрозуміти. Аби громада взяла якусь активнїйшу участь в обсадї стола, треба було з одного боку — щоб вона мала до того відповідну причину, себто — аби мала милого її кандидата, який вимагав би її помочи против якогось непопулярного кандидата, з другого боку — аби чула в собі відповідні сили для такої акції. Инакше вона зіставала в своїй пасивній ролї, яку взагалї займала супроти княжої управи, привчена до того періодом сформування Руської держави. Звістну заяву Киян: „Ольговичевъ не хочемъ быти акы в задничи” (не хочемо переходити спадком в родинї Ольговичів 14), зовсїм не можна толкувати як доказ, що Кияни були дражливі на пунктї свого права — вибирати кождий раз собі князя, як то роблять деякі дослїдники 15). В дїйсности вони не хотїли тільки дати закріпити ся дїдичности Ольговичів — несимпатичної їм династії, супроти дуже популярної династиї Мстислава. В сїй остатнїй династиї, як ми бачили, вони підтримували дїдичні права князїв на стіл і для оборони їх претензій київська громада активно виступала в серединї XII в. Але не встигши свого осягнути — забезпечити дїдичні права сеї династиї на київський стіл, вона вернула ся знову до своєї пасивности.

В иньших землях громада бере ще рідше участь в обсадї стола й перемінї князїв, і сього не можна витолкувати самою тільки бідністю наших звісток. Ми знаємо, що землї взагалї (і Київська між ними) змагали до того, аби зробити з своєї землї замкнене полїтичне тїло, з осібною династиєю, і тим забезпечити ся від полїтичних пертурбацій. В наших звістках землї або виступають в оборонї таких своїх династий против заходів їх ворогів, в ролї більш пасивній, що вимагала одначе від громади часом великих жертв, а значить — і рішучої сьвідомости справи: так було в Чернигівщинї і на Волини при кінцї XI в., в Турово-Пинській землї в 50-х рр. XII в. Або — вони запрошують до себе князїв з вибраної династиї, як се ми бачимо в Київщинї, і як було також і в Переяславщинї, де громада закликала кілька разів Глїба Юриєвича, а потім перейшла на сторону самого Юрия в його битві з Ізяславом. Так само і Куряни своїм князем признали Глїба Юриєвича (чи властиво Юрия) і взяли від нього собі посадника, відкинувши ся від Ізяслава 16). Пізнїйше — в XIII в. — Переяславцї висилають до тієї-ж суздальської династиї послів, просячи князя, і Всеволод суздальський дає їм князем свого сина Ярослава 17).

Коли династия була знайдена, її становище зміцнене, й стіл переходив у межах сеї династиї спокійно на основі родових рахунків або княжих умов, громада зіставала ся пасивним і спокійним сьвідком, бо зовсїм не обставала за своїм правом вибору й не змагала проявляти його кождого разу. Тільки як вивязувала ся боротьба між ріжними лїнїями або особами сеї династиї, для громади не індіферентними, вона виходила з своєї пасивної ролї. Так Галичани закликали до себе репрезентанта лїнїї Ростислава-Івана Берладника супроти свого несимпатичного князя Володимирка, й пізнїйше посилали до Івана запросини в Київ 18). Так Стародубцї під час боротьби Сьвятослава Всеволодича й Олега Сьвятославича перейшли на сторону Олега 19).

Як я сказав — хоч князї часом за такі виступи, коли вони спротивляли ся їх інтересам, і мали охоту карати громадян як бунтівників (так зробив Ізяслав з Киянами 1069 р., Володимирко з Галичанами 1144), — але право громади вибирати князя признавало ся і в їх кругах. Льояльний Мономах, хоч і по довгих церемонїях, таки прийняв вибір від київської громади, в противність недавнїм любецьким постановам, а Ізяслав Давидович, як ми бачили, покликував ся перед Юриєм на свій вибір. Таким же проявом признання прав участи громади в обсадї стола треба уважати рекомендацію Всеволодом свого брата Ігоря Киянам: „я дуже хорий, а от вам брат мій Ігор — візьміть його” 20); ся рекомендація, очевидно, признає за громадою право акцептувати або не акцептувати князя. Додам, що подібні рекомендації у князїв, що жили в добрих відносинах з громадою, мусїли повторяти ся й частїйше.

Далї, громада на запитаннє князя висловляла свій погляд в ріжних важнїйших полїтичних справах. Запитуючи громаду, князь бажав знати, чи може він числити в сїм разї на моральну, а з тим — і матеріальну поміч громади. Особливо се практикувало ся, коли князь, розпочинаючи війну, хотїв довідати ся, чи може числити на участь в нїй громади в формі загального походу. Наведемо такі факти з історії Київщини:

Сьвятополк, настрашений Давидом Ігоревичом, що радив йому арештувати Василька, скликав віче — „бояре й Кыяне”, й оповів, що йому казав Давид, очевидно — бажаючи знати гадку громади, властиво — скільки може він на неї числити. Віче ухилило ся від виразної гадки, хоч і признало за Сьвятополком право боронити ся від Василька: „щож, мусиш, княже, стерегти своєї голови; коли Давид каже правду, треба Василька покарати, коли-ж Давид сказав неправду — він відповідає перед Богом”.

1147 р. Ізяслав, вибираючи ся походом на Юрия, скликав віче й оповівши свій плян, завізвав Киян, аби й собі взяли участь в походї (а вы доспЂвайте). Але Кияне заявили, що на Ольговичів підуть радо, а на Юрия — нї, й Ізяслав, діставши сю відмову, кликнув тільки охочих: „а тотъ добръ, кто по мнЂ поидетъ” 21). Коли одначе плян змінив ся, і наслїдком зради „Ольговичів” Ізяслав постановив замість Юрия воювати з чернигівськими князями, він пригадав Киянам їх обіцянку: скликавши на нове віче й оповівши їм про зраду чернигівських князїв, закликав їх до походу на Ольговичів: „нынЂ же братьє Кияне, чего єсте хотЂли, чимъ ми ся єсте обЂчали, поидите по мнЂ к Чернигову на Ольговичь, доспЂвайте отъ мала и до велика: кто имЂєть конь, кто ли не имЂєть коня — то в лодьи, ти бо суть не мене одиного хотЂли убити, но и васъ искоренити” 22). Кияне заявили згоду йти на Ольговичів: обіцяли йти всї „із дїтьми”.

1149 р. Ізяслав знову закликав київську громаду до участи в походї на Юрия, що йшов на Київ. Кияни заявили знову, що не підуть, і радили Ізяславу мирити ся з Юриєм. Але Ізяслав, запевнивши, що до війни не прийде, а йому потрібні сили, щоб лише заімпонувати ворогови, прихилив їх нарештї до участи 23). Коли не вважаючи на се (з його боку то була нещира обіцянка) прийшло до битви, й Ізяслава побито, він, вернувши ся до Київа, знову скликав громаду й запитав чи буде вона його боронити від Юрия (се стрый наю пришелъ, а †вамъ являєвЂ можете ли ся за наю бити?). Кияни випросили ся від участи в сїй війнї, вказуючи на неможливість для них дальшої війни по остатнїй катастрофі, й умовили Ізяслава на якийсь час уступити ся з Київа, обіцюючи при лїпших обставинах знову стати по сторонї його 24).