Історія України-Руси. Том 3

2. Від 1325 аж до 1339 р. маємо грамоти нового галицького князя Юрия (II), що називає (в грам. 1325 р.) своїми предками (progenitores) тільки дїда Юрия і його попередників, проминаючи Андрія і Льва, хоч вони належали до річи, за то в иньших грамотах (1334 і 1335 р.) називає Андрія між „попередниками” (praedecessore), з чого виходило б, що Андрій не був його предком, а тільки попередником, значить Юрий II не був сином котрогось з Юриєвичів, хоч був потомком Юрия І, а таким дїйсно був Болєслав Тройденович. Грамоти сього Юрия II обіймають такий час, що для осібного Болєслава по нїм не лишаєть ся місця.

3. Болєслав зветь ся руським князем уже в папськії булї 1327 р. — Theiner Monumenta Poloniae І ч. 383 (помилкою стоїть Roleslaus). Сьому відповідає звістка Івана Вінтертурського (див. прим. 15), що Болєслав княжив на Руси довший час — per plura annorum curricula. Сї факти (під 1, 2 і 3) не лишають місця довільній зрештою гіпотезї про осібного від Юрия II Юрия-Болєслава (гіпотеза Іванова).

4. Познанські записки, звісні в копії XIV в. з якогось давнїйшого ориґінала, кажуть виразно, що Болєслав Тройденович мав друге імя Юрия: Anno Domini MCCCXL obiit Boleslauus dictus Georius, dux Russie, VII Idus Aprilis (Monumenta Poloniae V c. 880).

5. В сьвітлї сїєї записки стає певною (а з тим і дуже важною) звістка Яна в Чарнкова: mortuo magnifico principe Kazimiro dicto Georgio, totius regni Russiae duce, filio Troydini ducis Mazoviae, qui Kazimirus avunculo suo in ducatu Russiae successerat, veneno per Ruthenos intoxicatus interierat... — в нїй Ян тільки помилкою Болєслава зве Казимиром, як то з рештою видко з иньшого його місця: Boleslao filio Troyden ducis Mazoviae, quem Rutheni unanimiter sibi in ducem et dominum susceperunt, per toxicum interempto, qui legem et fidem ipsorum immutare nitebatur — Monumenta Poloniae II c. 620-l i 629.

17. Шлюб Любарта.

Русько-литовська лїтопись не каже, чия була донька Любартова жінка. Комбінації про те, що то була донька котрогось з Юриєвичів, робили ся вже пізнїйше, на підставі оповідання про війну Гедимина з волинськими князями. Так Стрийковский (І c. 382) каже, що Любарт оженив ся з донькою Володимира володимирського й дістав в посагу частину Волини, а коли Гедимин позабивав волинських князїв, уся Волинь дістала ся Любарту. Сей погляд, що Любарт, оженивши ся з донькою чи то Андрія чи то Льва (на тім не сходять ся), дістав якусь частину Волини ще перед смертию Юрия, повторяв ся, з ріжними відмінами, не раз і в новійшій науковій лїтературі (з новійших див. нпр. Андріяшів c. 203, Лонґінов Грамоты c. 10, Любавский Областное д Ђ леніе в. кн. Литовскаго c. 39).

Але при тім зістаєть ся неможливим до вияснення: а) де мав на Волини волость Любарт за житя Юрия II? Він не міг мати анї Володимира, анї Луцька, анї Белза (сї землї належали Юрию, як видко з підписів воєвод на грамотах 1334-5 рр.) 15 ), анї Берестя (бо воно прилучено було до Литви), а в якійсь маленькій волости спадкоємець Юриєвичів певно не міг сидїти. Покликують ся часом на грамоту Любарта 1322 р., де він титулує себе князем луцьким і володимирським (друкована в Архиві Югозапад. Россіи т. І ч. VI ч. 1), але се, безперечно, фальсіфікат, хоч і пробував його боронити проф. Леонтович (Очерки І c. 223). б) Коли Любарт не володїв нїчим на Волини, або володїв якою другорядною волостию, чому він не заявляв нїяких претенсій за цїлий час житя Юрия і виступає від разу як deus ex machina по його смерти? О скільки великі сї непевности, найлїпше може показати штучна гіпотеза, уложена Ржежабком (c. 210-2), аби вийти з сих трудностей: він припускає, що разом з своїм шлюбом з Гедиминівною Юрий видав за Любарта сироту-доньку Андрія, а при тім уложив з ним умову, де признавав з ним право на Володимирське князївство по своїй смерти.

Сї трудности, для котрих приходить ся робити такі неймовірні й фантастичні припущення, можна оминути, прийнявши, в дусї звістки русько-литовської лїтописи, що Любарт оженив ся з донькою останнього галицько-волинського князя — Юрия-Болєслава. Становище Любарта мусїло бути инакше супроти тестя нїж супроти рівноправного спадкоємця по Юриєвичах, і ся гіпотеза пояснила б нам пасивне становище Любарта супроти Юрия-Болєслава за цїлий час його житя. Шлюб сей мусїв стати ся десь незадовго перед смертию Юрия, і Любарт міг в такім разї дістати якусь волость на Волини — як каже Русько-литовська лїтопись. Правда, Юриєва донька могла бути його сестринницею (прийнявши, що вона була донькою з подружя Юрия з Гедиминівною, що не конче мусить бути), але католицька церква не виключає можливости таких шлюбів, а донька Юрия була католичкою певно, хоч би він сам і не перейшов знову на католїцизм: за се ручить нам та обставина, що він Гедиминівну охрестив на латинство перед шлюбом 16 ). А вкінцї не треба собі думати, що канонїчними перепонами в тих обставинах дуже журили ся. Зрештою ж ставлю сю гадку як здогад, опертий в першій лїнїї на звістці рус.-лит. лїтописи.

Імя Любартової жінки нам не звістне; Зиморович (Opera c. 59) зве її Агафією (донькою Данила!). Tabulae Jablonovianae (таб. X) звуть її Bucza, донькою Володимира, кн. володимирського; при тім автор їх покликуєть ся на Кромера, але Кромер зве її тільки донькою володимирського князя, по імени не називаючи (вид. Туровского с. 603). Обидві сї звістки досить непевні, хоч та Буча (імя очевидно попсоване) за посередництвом Карамзїна знайшла собі досить широку популярність в новійшій науковій лїтературі.

18.Польсько-угорський союз (до с.129-131).

Виясненнє значіння польсько-угорського союза в руській справі було заслугою статї д-ра Прохаски W sprawie zajecia Rusi przez Kazimierza W. (Kwart. hist. 1892) — статї написаної досить несмачно, в католицько-польськім мeсіанїстичнім дусї, але цїнної важними спостереженнями на пунктї польсько-угорських дипльоматичних відносин в 30-50-х рр. XIV в. Його погляди про порозуміннє Кароля з Казимиром в 1339 р. приймав й Повр у своїх недавнїх статях про відносини Угорщини до Галичини й Польщі (Magyar-ruthen erintkezesek, A magyar Anjouk igenyei a lendyel tronra — Erdelyi Muzem 1902, Magyar-lengyel erintkezes a XIV szazadban — Szazadok 1903), але робить з них досить фантастичний ужиток: у нього Юрий-Болєслав вмерає ще 1339р., і порозуміннє між Казимиром і Каролем наступає вже по його смерти. Пок. Лєвіцкий в замітках до статї Прохаски (Jeszcze w kwestyi zajecia Rusi Czerwonej przez Kazimierza — Kwart, hist. 1895) модифікував гадку Прохаски про польсько-угорське порозуміннє так, що воно, мовляв, мало на метї піддержати Юрия-Болєслава в його боротьбі ze schizma і poganstwem, а в разї його упадку прилучити Галичину до Польсько-угорської держави. Ten zwiazek wegiersko-polski otrzymuje w ten sposob wyzsza sankcye cywilizacyjna, толкує свій здогад польський учений, не вдоволивши ся осьвітленнєм Прохаски (чисто „що кому бракує”, як кажуть козаки у Руданського). В подібнім напрямі пішов і Абрагам в своїй недавнїй працї (Powstanie c. 205, 208, 215): він представляє ІОрия-Болєслава прихильником Казимира, припускає, що Юрий-Болєслав зробив Казимира заздалегід своїм спадкоємцем (при тім хибно покликуєть ся на Бальцера), бо chcial przedewszystkim zapewnic kulturze Zachodu wplyw stanowczy na Czerwonej Rusi і для того злучити Русь з „рідною” її Польщею. Ся умова була припечатана порозуміннєм з Угорщиною в руській справі, що наступило вже в 1335 р.; в нїм брав участь і Юрий-Болєслав, що в тій справі приїздив в 1338 на Угорщину. Тому вже в 1337 р. Казимир титулує себе паном Руси 17 , і в тім часї в Польщі робили ся вже приготовання до окупації Галичини. По сказанім у мене довільність сих гіпотез ясна сама собою.

19. Оповіданнє про конфлїкт Юрия-Болєслава з Угорщиною (до c. 132).

Щоб покінчити з заграничною полїтикою Юрия, мусимо згадати ще про оповіданнє Прая (Annales regum Hungariae II. 32) під 1332 р. про замір угорського короля іти великим походом на Русинів, тому що вони помагали Татарам в їх нападах на Угорщину (спеціально згадуєть ся напад Татар на землї верхньої Тиси, коли Татари facile in tutum se receperunt Ruthenorumque оре, cum quibus praedarum partem communicabat, salvi et incolumes evasere). При тім Прай покликуєть ся на Райнальда. Райнальд (Annales XV. 442) оповідає тільки от що: Succepit sacrum adversus Ruthenos schismaticos et alios finitimos catholісае pietatis hostes bellum Carolus Vngariae rex; cui pontifex eiusque exercitui, cum adversus infideles castra promoveret, carnium esum permisit (То. 8 р. 2 ер. sec. pag. 239). Судячи з поданого Райнальдом змісту, очевидно, що мова іде тут про папську булю видану у Тайнера (Monumenta Hungariae І ч. 871), тільки там про Русинів не згадано, мова йде про похід contra schismaticos et hereticos. При тім, судячи по словам булї, що король іде in loca sie arida et sterilia, in quibus propter сіbаriorum, qui inibi non reperiuntur, defectum illi qui sunt in eodem exercitu herbarum radicibus vesci coguntur, — похід мав іти в степи. Окрім сеї звістки Райнальда (себто булї) Прай, видко, більше нїчого про сей похід не знав, бо він сам додає: at quem exitum belli molitiones acceperint, nuspiam rереrі; але при тім він здогадуєть ся, що результатом сих приготовань або війни був прихід того руського князя Лотки (див. вище c. 131-2), котрого Прай уважає дїйсним князем (пор. у нього c. 44) і думає що його прихід був тільки візитою — по нїй князь amplissimis muneribus donatus in Russiam rediit.

20. Звістки про смерть Юрия-Болєслава.

Хронольоґічно ідучи, найстарша звістка папської булї, зачерпнена c реляції Казимира: Accepimus, quod cum dudum gens scismatica Ruthenorum quondam Boleslaum ducem Russie, ipsius regis consanguineum germanum, de fidelibus procreatum parentibus, veneno impie ac nonnulos Christi fideles, eidem duci, dum viveret, obsequentes (треба толкувати або — були прихильні, або — служили), immaniter occidissent — Theineri Monumenta Poloniae I ч. 566.

Оповіданнє Івана Вінтертурського див. вище в прим. 15.

Оповіданнє Франтішка (Fontes rerum austriacarum І Abth. т. VIII c. 564-5) маємо в двох редакціях (його власних), але в другій він тільки стилїстично розвиває сказане в першій (варіанти другої редакції даю в скобках): Qui quidem dux, zelo ductus fidei orthodoxae, accersiri iussit fidei catolicae sacerdotes et de diversis terris viros in theologia (sacra scriptura) eruditos, volens germen verae fidei seminare (et vineam domini Sabaoth plantare) et exstirpare scismaticum errorem Ruthenorum, qui dolentes (nolentes) relinquere sectam eorum, ducem veneno necantes, multos christianos ferro et modis variis (ferro, igne, aqua aliisque modis) extinxerunt. Інтересний варіант маємо перед тим: поясняючи причину Казимирового походу на Русь як пімсту за Юрия, він каже: quem intoxicatum nobiles terrae morti tradiderunt (l ред.: quem intoxicatum morti tradiderunt).

Оповіданнє Яна з Чарнкова (Monum. Pol. hist. II c. 629): Воleslao filio Troyden ducis Mazoviae, quem Rutheni unanimiter sibi in ducem et dominum susceperunt, per toxicum interempto, qui legem et fidem ipsorum immutare nitebatur.

Траска (ibid. c. 860); Anno Domini 1340 Boleslaus filius Troydeni ducis Mazoviae, princeps Ruthenorum, a suis inpocinnatus circa festum annunciacionis beate Marie ex hac vita migravit; hic dicitur suis multum fuisse violentus, ipsos capiens et pecunias ab ipsis extorquens, filios eorum et uxores rapiens et easdem dehonestans, necnon alias gentes, sicut Bohemos et Almannos super ipsos inducens; unde videtur, quod compulsi tot iniuriis talem sibi mortem procuraverunt.

Се ж оповіданнє повторяє, черпаючи з того ж самого джерела, й Rocznik Malopolski (Monumenta III c. 199). Длуґош зводить до купи оповіданнє Яна й Траски (III в. 196), з обережним додатком: quaecunque tamen harum causarum Ruthenos in extinctionem principis moverit, pro satis comperto nequit affirmari, сам же уважав найбільше правдоподібною релїґійну. Цїкаво при тім одначе, як він розвиває поголоску про чужинцїв: praefectos suos et officiales curiensesque ex Polonis, Bohemis et Almannis collectos probris et iniuriis eos afficere non prohibuerit.