Історія української літератури. Том 6

"Милостивыи Панове! Христіанская повинность єсть c плачущими ся плакати: и з веселящыми веселити. И овшем ведлуг мудреца: лепше єсть ити в дом плача, нЂжли в дом веселіа. Зачим и мы ачколвек зычили бы смы собе рачей были в потЂшнейшом а не так в жалосном актЂ служить так змерлому славнои памяти небожчику его мл. п. отцу в. М., яко в. м. нашим мил. паном, — але иж ся так найвышему монарсе Богу подобало, в которого моци єсть живот и смерть. За которого выроком постановлено єсть всЂм родячим ся раз умирати. Который бовЂм єсть чловек, который бы поживши не мЂл узрЂти смерти? А иж такою кондицією вшистки на тот ся свЂт родимо, же часу своєго мусим з него уступити, прото кто назбыт оплакиваєт смерть людскую, штож прошу чинит толко иж оплакиваєт, же ся чловек смертельным народил!

Смерти зась так великая потуга єсть, же праве на вшиток родзай права свои простягаєт, и жаднои речи так твердои, и окрутнои нЂмаш, як смерть. Єсть чим преломиш мармур, єсть чим можеш зъмягчити діамент. Леч нЂчого такого не найдеш, чим бысь могл проломити и зъмягчити смерть. Для тои теды причины терпливе маєт быти зношона, частю, же трудно ся еи ухоронити, частю — же вшистким єсть посполита.

Не хочу тут вспоминати много прикладов людей поганских, которыи вЂрою правдивою, яко мы, освЂчены не бывши, и надЂи о з мертвых встаню и пришлом животЂ не мЂвши, єднак в оплакованью смерти своих пріателей мЂры не преходили, албо мало ся што и фрасовали. Фелямона оного славного вспомнЂм собЂ годный по всЂ вЂки въспомненя голос. Который взявши вЂдомость о смерти сына своєго рекл, вЂдалем жем смертелного был зродил. Периклес гетман афинейскій, не так вымовою, яко мензством умыслу славный, тот в четырех днех пострадавши двох сынов, єднак "неотмЂнною тварю піенкную предмову о речах рицерских до люду учинил. Ляцена, єдна пани спартанская, кгды єй ознаймено, же сын єй на войнЂ забитый, мужеским сердцем отповЂдала: для тогом єго, мовить, зродила, абы был который бы за ойчизну смерть поднял.

Але на штож маю припоминати поганскіи приклади, кгдыж своих домовых христіанских досыть маєм. Надто кгды уважым у себе щастя, до которого умерлыи, честно тут жившій, отходят. Далеко стан житя их лЂпшій над наш быти осудим; з смертю бовЂм вшистки того живота фрасунки и клопоты, закончивают. Якож и тот наш милый пріятель и сусЂд закончил. Которому на отдане тоєи остатнеи послуги (отложивши на сторону всЂ справы и забавы нашЂ) ведлуг повинности нашеи христіанскои мертвого до гробу опровадити и пріязнь нашу пріателскую в заживаню сполного жалю з в. милостями освЂдчити ставили смы ся. Уважаючи єго противко Речи Посполитой заслуги и ку нам вшистким пріателскоє и сусЂдскоє захованьє. Гдыж он не толко своих кровных, повинных, але и обцых пожитку, славы, годности перестерЂгал и радою доброю здоровою, и мудрою, которою от Бога был обдареный, вдов, и сирот в утрапеню их ратовал, и жаден ся на єго радЂ не ошукал 1. Яко зась хвалы божеи был помножителем церквій, монастыров, школ, шпиталюв, албо тыж яких мЂстских и публичных будынков фундатором, свЂдчат о том мЂстца тыи которыи он панским своим коштом фундовал, подавал, украшал (если так есть укажи што колвек c тых) за што вшитко от людей вЂчную похвалу и памятку, а от Бога в небЂ нагороду възмет, учинки бовЂм єго идут за ним и указуют житіа єго. Же он не сам собЂ жил, але часть уроусеня єго, ойчизна собЂ к услугованю брала, часть родичЂ часть пріателЂ, часть убогій, а часть подобно болшую церков божіа, на помноженя хвалы своеи святои обертала. Для тогож слушне таковых смерти жаловати маєм. C которыми так великій податки уступают, и гды бы можнаа реч дорогобы-смы откупили, жебы ся знову к нам могл вернути. Але яком вышше припомнЂл: же вшистки тоею кондыціею на тот свЂт родим ся, же часу своєго мусим з него уступити. Прето трудно з богом и з натурою валчити, и овшем тых умерлых братій повинных; и сусЂдов нашых погрЂбаючи, свою тыж смерть припоминаймо, до неи ся в час христіанско приготовляймо".

1 Буквальне повторення польського взірця: Nie oszukał się, utrapiony człowiek na iego zdrowey radzie.

Твори, викликані відновленням ієрархії (1620 — 2). Вище я висловив гадку, що відновлення православної ієрархії, мабуть, лежало від самого початку в плані активної боротьби за віру і церкву, для котрої зав’язувалося братство. Підпис на його "Уписі" одного з фундаторів, архімандрита "козацького" Терехтимирівського монастиря Єзекіїла Курцевича, що мав служити його найближчим зв’язком з козацьким штабом 1, яскраво характеризує бойові настрої ініціаторів: "видя яко враг и ненавистник спасенія нашого пакостит во благочестіи нашем, и сего ради видих вещ зЂло добру составленія братства во гради Кієви, и того ради всегда єсмь готов c ними пострадати добро и зло, и кровь мою за благочестіє дати, и для того и руку мою подписую" 2.

1 Про це в моїй "Історії України", VII, с. 403.

2 "Памятники", II, с. 394.

Це підходить як не можна краще для церковно-воєнно-політичної місії цього архімандрита — вихованця Падуанського університету і потомка волинського княжого роду, як звичайно думають, висвяченого на одну з найбільш відповідальних позицій — владицтво волинське. Прізвище "Наливайків" злобно і незаслужено кинене на православних Потієм і К° в 1590-х рр., користаючи з тої нагоди, що два Наливайки одночасно стояли — один у лавах острозького наукового гуртка, а другий на чолі української своєволі, — тепер починало себе оправдувати: православні збирались орудувати руками Наливайків у ширших розмірах, а не тільки для пораховання з різними докучними сусідами та окупантами церковних маєтків і церков, як то було за правдивого Наливайка. Необережно викликали вовка з лісу оборонці казенної церкви! Тінь спаленого ватажка справді покрила Україну, відроджене козацтво, нову колонізацію Сходу — і новозаключений союз, єдиний український фронт під гаслом віри і церкви, і відновлення під крилами "Наливайків" православної ієрархії, засудженої на вимирання коронованим "пакостником" і всею його компанією, мусіло стати одним з найперших кроків сил сполучених. Коли під охороною козацтва міг сидіти в Києві який-небудь зайда-неофіт і виконувати владичі функції, незважаючи на всі протести, декрети, засуди і т. д., то ясна річ, що таким самим методом можна було відновити і місцеву ієрархію: вона могла так само сидіти в київських монастирях і сповняти єпископські функції. Для посвячення єпископа треба було тільки двох єпископів. Що трапився аж патріарх — це, розуміється, було дуже ефектна нагода; але обійтись можна було б і єпископами.

Вела справу козаччина як властива рухова сила і протекція братства. Духовенство, з одної сторони, шляхта — з другої, себто ті верстви, що давали братству фірму, сходилися в тім, складаючи перед урядом і всякими сторонніми кругами ініціативу справи на козаччину як такий елемент, якому не могла шкодити відповідальність за це; і це так-таки й мусіло бути, а не інакше, що цю справу провело військо козацьке, себто гурток національно настроєної старшини з Сагайдачним на чолі. Депутати київської шляхти на осіннім соймі 1620 р., доводячи серйозність релігійних православних постулатів, підносили, що це "козаки й багато значних людей" взяли в оборону грецьку релігію й сприсяглися між собою не відступати від неї, так що може дійти до дуже серйозних конфліктів, коли їх домагання не будуть задоволені. А протестація новопоставленої ієрархії підчеркує, що патріарх і українське духовенство згодилися на посвячення тільки під загальним натиском "гарячих духом лицарських людей", себто тих же козаків, які з усією силою взялись доводити патріархові і київському духовенству, якою би це негідною і безбожною малодушністю було, коли б вони упустили таку нагоду відновити ієрархію і піднести православну церкву з нинішнього занепаду. І в наведеному оповіданні Саковича Сагайдачний представлений як властивий ініціатор цілої справи і доповідач її на соборі православних, скликанім у цій справі до Києва ("почав раду о тім чинити, жеби пастырей православных міти"). Православний собор чи, краще може сказати, національний український конгрес, інсценізований у Києві на свято успення 1620 р., мовляв, за патріаршим закликом, для визначення кандидатів нової ієрархії, був тільки зовнішньою формальністю для моральної санкції того, що було вже обговорено й вирішено довершеним порозумінням лаврсько-братського гуртка з козацькою старшиною і найзначнішими патріотами з шляхти й міщанства і ухвалено на рахунок козаччини під фірмою нового братства 1.

1 Про весь цей епізод в VII т. "Історії", с. 432, дд., там же цитовані тексти.

Було ясно, що цей крок викличе страшенний гнів клерикальних і урядових кругів як тяжкий удар церковній політиці, котру вони систематично і послідовно, без огляду на всі протести, ухвали, закони розвивали протягом цілого чвертьстоліття. З юридичного становища це було нарушення королівського права номінації православних владик, освяченого століттями узурпації. Треба було сподіватися лютих репресій і на новоставлену ієрархію, і на привідців цього акту — тому так старанно ховались усі учасники за широкі спини запорізького лицарства. Надії були тільки на те, що польський уряд, до зарізу потребуючи козацької помочі для війни з турками (що розгоралася саме тоді), не зважиться на які-небудь різкі репресії, щоб не подражнити козаків і гурток Сагайдачного, з одної сторони, гурток Борецького — з другої, фактично вели справу так, щоб поміч козацького війська поставити в залежність від королівської санкції новопоставленої ієрархії. Ця стратегія була утруднена тим, що формальний провід Запорізьким Військом під цю пору утік з рук Сагайдачного: гетьманом вибрано Бородавку, і Сагайдачний своїми фактичними впливами міг тільки до певної міри кермувати козацькими виступами. Але під осінь 1620 р. обставини дійсно зложились для акції православних дуже щасливо, бо ліва, свавільніша частина козаччини, та, що перевела вибір Бородавки, відтягнулась від усякої помочі польському війську, занявшись морськими походами на Туреччину. Статочніша козаччина, що її провідником був Сагайдачний, готова була підтримати коронного гетьмана Жолкєвського, але за ціну уступок для задуманої ієрархічної акції. Жолкєвський не хотів капітулювати перед нею і купувати козацьку поміч такою ціною і повів своє військо на вірний погром, назустріч турецькому, що йшло з Волощини на Поділля. Сагайдачний з братчиками взялися за священня, сподіваючись, що турецька гроза кінець кінцем змусить поляків до уступок. Одночасно з тим, як Жолкєвський тікав від турецького війська на рівнинах Волощини, в жовтні 1620 p., в братстві святили митрополита і владиків 1, і уряд був так дезорієнтований у ситуації, що вислав свого посланця з королівським листом до патріарха Феофана (котрого урядові круги — як свого часу екз. Никифора — пробували удавати за самозванця, висланого султаном на Україну, за шпига й провокатора), просячи його вплинути на козацтво, щоб воно приложилося до війни з турками; в такім же напрямі писали до нього сенатори, навіть духовні, напр., краківський біскуп.

1 Смотрицький в другім виданню "Verificatia niewinności" категорично каже, що перші священня стались перед погромом польського війська під Цецорою (7 жовтня н. с.), що треба розуміти, мабуть, так, що в Києві ця катастрофа була ще не звісна, коли відбувалися ці священня. Про їх час в "Історії Укр.", VII, с. 436, примітки.

Іменем їх і короля їх посланець, очевидно, подавав патріархові та його окруженню надію на рівні уступки в релігійній справі, і на тій підставі патріарх, фіксуючи ці обіцянки королівського посланця, перед своїм виїздом з України, 7 січня 1621 р., видав пастирського листа до козаків, закликаючи їх усією силою підтримати Річ Посполиту, бо за це король потвердить новопоставлену ієрархію. Все це не дуже справдилось. З новопоставлених ієрархів ніхто не діждався королівського потвердження, і конфлікт, що виріс між козацьким військом і польським урядом на грунті претензій за зроблені прислуги першим і безоглядні ухиляння від яких-небудь уступок за це з боку другого, кінець кінцем закінчився, п’ять років пізніше, погромом козацького війська і капітуляцією (над Куруковим озером 1625 р.). Але події 1620 — 1 рр., сміливе дерзновення братства і війська, відновлення в Києві ієрархічного центру (з тим оживлення старої державної традиції), патріарші благословення (Київ — другий Єрусалим), блискучі подвиги козацького війська під Хотином і славословія йому за врятування Польщі від турецької небезпеки, — все це утворило в Києві піднесений і самопевний настрій, якого давно вже не знала наша Україна. Він виявлявся, з одної сторони, в широких політичних планах 1624 — 5 р., з другої — вилився цілим рядом інтересних літературних творів, котрим мусимо присвятити нашу увагу. Ми, розуміється, не можемо мати певності, що маємо все, що тоді з’явилося; якраз навпаки; треба гадати, що ми маємо тільки частину цієї гарячої, з моментом зв’язаної літератури (дещо з неї відкрилося тільки в останніх роках, дещо навіть і досі не опубліковано в скільки-небудь науковій формі). Інтерес до того, що маємо, не стільки літературно-естетичний, скільки ідеологічний, тим більше що вся полеміка, рахуючи на офіціальну авдиторію, велася мовою польською. Але там, де йде мова про літературні відбиття життя і його ідеології, матеріал цей полишений не може бути ніяк. Хоч польською мовою, але писали українські пера, і ця полемічна писанина стоїть у нерозривному зв’язку з усім українським культурним, політичним і літературним рухом.

В хронологічнім порядку мусимо почати з відомої промови Лаврентія Древинського, волинського депутата, проголошеної на соймі при кінці його сесії, 9 грудня н. с., при обговоренні пункту про "забезпечення спокою грецької релігії". Обставини, в котрих була проголошена ця промова, стали відомі тільки нещодавно, з соймового дневника, відшуканого пок. Жуковичом, і все-таки — в самих лише загальних обрисах, а автентичний текст промови і досі не опублікований 1. З того, що досі знаємо, виходить, що українська шляхта, головно волинська і київська, ініціатори тих новозаснованих бойових братств — Київського і Луцького, рішили використати королівську пропозицію сеймові: обміркувати засоби для війни з турками, щоб поставити ультиматум, принятий на київських нарадах (на успенськім конгресі, очевидно, і в інших нарадах) 2.

1 Можливо, через цю польську мову цю полемічну літературу досі дуже мало студіювали з літературного погляду. Коротенький огляд її в моїй "Історії України", VII, с. 451 і далі, перед тим у Кояловича, в Макарія, XI, с. 272 і далі, новіше в "Історії літератури" Возняка, II, с. 257 і далі.

2 Густинський літописець, що спирається, правдоподібно, на традиції, які йшли, правдоподібно, від Ісайї Копинського, фундатора Густинського монастиря, пояснюючи, що відновлення ієрархії сталося "совітом многих" благочестивих панів шляхетського роду і всіх посполитих християн, найпаче ж гетьмана Сагайдачного і множества (людей) з усіх країн Волинських, Подільських, Підгірських (Зах. Галичини), Покутських, Підляських, В. кн. Литовського і Українських благочестивих (Київського воєводства), так духовних, як і світських", зауважує: "Много бо бяше тогда цивных и неисповЂдных гаданій и совЂтов, не токмо в духовных но и в свЂцких". Себто, переводячи на сучасну мову, цей "український конгрес" обговорював питання не тільки церковно-релігійні, але й чисто політичні, такі, над котрими доти і не дебатовано ("дивні гаданія"), і ставив їх настільки різко й одверто, що й переказувати їх (исповЂдати) було не дуже-то зручно.

Відомості з соймового дневника віляновської бібліотеки Жукович опублікував у своїй історії про сойм 1620 р. в "Христіан. Чтеніи" 1905 р. (ввійшла до III випуску його "Сеймовой Борьбы", c. 47), і промова Древинського в російському перекладі була опублікована Бантиш-Каменським у його книзі: "Историческое извЂстіе о возникшей в ПолынЂ уній", 1795: він посилався на текст "Записної книжки київ. митр. П. Могили" (с. 66, вид. 1864 р.), і автентичність його публікації, скільки знаю, не оспорювалась ніким, хоч оригінальний текст лишався незвісним. Викрив його пок.Петров у сучаснім збірнику Лаврської бібліотеки, описанім постатейно в II вип. його "Описанія рукопис, собраній Кіева" (1896). Це, мабуть, той самий збірник, звідки мав цей текст Бантиш-Каменський. Жукович видрукував кілька уривків з цього оригінального польського тексту в III кн. своєї "Сеймовой Борьбы" в 1906 р. Я мав цей збірник у руках в 1910 р., але, на жаль, не зробив собі копії, тільки використав дещо потрібне при виданню VII т. "Історії України". Тепер же цей збірник затратився, і я нижче обмежуюся тільки тими уривками тексту, які вмістив у своєму VII томі (с. 445-7).

Український нарід в особі шляхти, міщанства, церкви, Війська Запорізького підтримує Корону в боротьбі з Туреччиною тільки під умовою задоволення його церковних домагань. Очевидно, такі резолюції були переведені шляхтою українських воєводств на передсоймових соймиках, принаймні про Київське і Волинське воєводство можемо бути певні, судячи з виступів української шляхти цих воєводств на соймі. Посли Київського воєводства на самім початку обговорення питання про оборону заявили, що вони можуть узяти участь в обороні, тільки коли б "грецька релігія" одержала потрібні гарантії, бо козацьке військо і шляхта (українська) заприсяглися доходити її прав, і дальше відкидання цієї справи може довести до громадянської війни.

Коли ж цей постулат не знайшов відповідної стилізації в проекті соймових постанов, "волинські руські посли", як каже дневник, виступили з домаганнями, щоб "грецька релігія" була відновлена в своїх правах і положено край тим незаконностям, які діялися в виконуванню королівського патронату ("церкви, їм надані, запечатано, владику дано такого, що вони ним не задоволені, інші обиди вичисляли"). Це, очевидно, і єсть та промова Древинського, яку вважаю потрібним навести не тільки як інтересний ідеологічний документ, але і як одну з найвизначніших пам’яток політичного ораторства, які нам заховались. Чи був сам Древинський її автором, чи вона була йому написана для проголошення — трудно сказати; ми знаємо його як одного з найвизначніших українських парламентарів, як одного з найвидатніших діячів на чолі церковного й культурного відродження (він, мабуть, був фактичним керманичем Луцького братства, якому записав досить значну суму грошей), але як літератора його не знаємо.