Історія української літератури. Том 6

За што узыч му, Творче, неба вЂчистого,

Як ревнителю вЂры благочестивои:

В которой был выхован — з молодости своєи 2.

Року тысеча шесть сот двадесять второго,

Погребен в монастыри брацтва Кієвского,

На который тисячій килка офЂровал, —

А же бы там науки фундовано, жадал.

1 Цей "многорибний" епітет значно понижує ефект піднесеного слова. Так само і дальше накопичення класичних імен.

2 Мабуть: свои.

Нема що говорити, як це закінчення епітафії — чиста січена проза — мало має в собі поетичного, але вона в дусі схоластичної піїтики. Нагадати аналогічну автоепітафію Юрія Кониського.

По цім такий самий січений і нічим не інтересний віршований трактатець "В гетманЂ якіи цноты мают быти" (декламація вісімнадцятого спудея) і дещо інтересніше, як не з поетичного, то з історичного становища — похвальне слово Запорізькому Війську; за його заслуги взагалі і спеціально за відбуту Хотинську війну (декламація дев’ятнадцятого спудея):

О Запорозком войску кто писма читаєт,

Тот им мензство и славу хот(ь) не рад признаєт,

Бо завше в нем такіє рицери бывали,

Што менжне непріятелей 1 ойчистых бивали.

И жадноє рицарство в нас не єсть так славно,

Як Запорозское, и неприятелюм 2 страшно.

Скутком самым, ах Боже, не дай дознавати!

Без них як много войска легло, досыть знати,

В Волошех тыми часы, за княжат и панов,