Історія української літератури. Том 6

Але за цим першим "обміном гадок" наступила далеко завзятіша і серйозніша полеміка весною 1621 р. Приводом послужили перші виступи уряду против новопоставлених владиків. Хоча всі політичні резони наказували йому щонайменше нейтральність, з огляду на козаків, яких доконче треба було притягти до участі в новій турецькій кампанії, що наступала на Польщу, проте король, вважаючи справу унії за свою справу, не втримався в межах політичних резонів, коли уніатська ієрархія представила йому, наскільки унія була загрожена новою ієрархією: Борецький з іншими владиками принаймні хоч сидів у своєму недосяжному Києві, але Смотрицький, вихованець Віленського братства, не утерпів, щоб не блиснути своєю владичою митрою в своїй другій батьківщині. Віленські міщани зложились йому на новий владичий апарат, замовили в Торуні дорогоцінну митру, і на різдвяних святах він почав відправляти урочисті богослуження в Братській церкві св. духа, а православні (як жалувалось уніатське духовенство) голосили всім і кождому, що відновлення православної ієрархії сталось за дозволом короля, він має повернути їй забрані бенефіції, а уніатські владики дістануть різні посади в церкві католицькій. Це, — мовляли уніати, — робило сильне враження, багато уніатів, зневірившися у будучності унії, збирались переходити на латинство, і уніатська церква захиталась у самім існуванню. Невважаючи на остереження декотрих з своїх міністрів, король, починаючи з місяця лютого 1621 р., видав і розпублікував ряд розпоряджень проти нового митрополита і владиків, обвинувачуючи їх не більше й не менше як у державній зраді, змові з турецьким султаном через патр. Феофана (пізніш до цього було прилучене підозріння в змові з Москвою, через того ж патр. Феофана). Ці обвинувачення далі розтягались на всіх, хто приставав з тими посвяченцями, а патр. Феофан проголошувався самозванцем, єрусалимському патріархові відмовлялося яких-небудь прав до православних дієцезій Польщі — Литви, його свячення признавались канонічно протизаконними, а Борецького і Смотрицького спеціально наказувалось арештувати і віддати під суд за державну зраду і т. д. І ці листи й універсали не зіставалися мертвою буквою, принаймні на півночі — в тутешній митрополитанській резиденції, у Вільні і в номінальній єпархії Смотрицького — в Полоцьку й Вітебську. Делегована від короля до Вільни комісія приступила в березні до розслідування діяльності новопоставленців і їх прихильників, і під сам Великдень найбільш визначні й шановні представники віленської православної громади підпали всяким репресіям: арештам, відставленням з урядів, виключенням з цехів і под., що нагадали найгірші часи Потія. Завзята боротьба закипіла також у Вітебську й Полоцьку. Це викликало на віл енськім грунті незвичайно живу літературну полеміку, до котрої ми заберемось в наступному розділі, а тут перейдемо літературні відбиття цієї релігійнонаціональної акції на Україні, під керівництвом київського й луцького центру нового українського національного фронту.

Поставивши на осінньому сеймі устами Древинського й інших парламентарів умовою своєї підтримки уряду залагодження релігійної справи і одержавши з уст королівського посланця Обалковського якісь запевнення в цьому напрямі — які, очевидно, більш оптимістично толкувались патріархом і владиками, ніж були того варті, — наші політики сподівалися, що мобілізація козацьких сил, яка мала розгорнутися з весною, розв’яже цю справу остаточно: козацтво підтримує уряд постільки, поскільки він виконає свої обіцянки; уряд зробить щось конкретне в релігійній справі, щоб запевнити собі можливо енергійну і повну підтримку козацьких сил, доконче потрібну йому для нової турецької кампанії, яка мала розгорнутися літом. В дійсності не виходило ні одне, ні друге. Козаччина не витримувала лінії, під керівництвом гетьмана Бородавки, більше дбалого про жолудкові козацькі інтереси, ніж про ідеологічні вимоги українські, вона мобілізувалася до війни, сподіваючися використати її по добичницькій лінії, і не журилася тим, що король фактично нічого не робить для заспокоєння релігійно-національних українських постулатів. Уряд покладався на обіцянки, одержані через свого посланця від Феофана й провідників українського руху, і рахував на впливи патріарших грамот, не журячися тим, що ці обіцянки дали під умовою певних релігійних і національних уступок з його сторони, і навіть вихопився, як бачимо, необережними заявами про нову православну ієрархію, що виходили за межі конкретних і місцевих непорозумінь віленських чи вітебсько-полоцьких. Це ставило українських провідників у незвичайно трудне і дразливе становище. Ці королівські заяви по всьому попередньому попросту провокували їх на боротьбу, на бойкот, на повстання; наявність реальної козацької сили вабила на цю дорогу, але війна з Туреччиною, ворогом "святого хреста" — це була річ настільки загально обов’язкова для всіх, проповідь бойкоту була такою дразливою й непопулярною справою, що пускатись на це загрожувало повним дискредитуванням православної політики. Цим пояснюється певна нерішучість, непослідовність, недокінченість православної акції і в політиці, і в літературних виступах.

Одержавши відомість про віленські насильства, про королівські обвинувачення, про ті закиди й підозріння, котрі громадяться навколо Феофанових священь і його поставленців, Борецький з товаришами — Єзекіїлем Курцевичем, бувшим ігуменом терехтемирівським, висвяченим на владику володимирського, і Ісайєю Копинським, першим ігуменом братським (висвяченим на владику перемиського), уложив іменем своїм "і всього духовного і світського, шляхетського і міського стану народу Руського набожества Східної церкви", як вони її називають — "універсальну протестацію і побожну юстифікацію", звертаючи її (поскільки йшло про протест) в першій лінії проти уніатської ієрархії, а поскільки йшло про виправдання своїх учинків — адресуючися до короля і всієї Річи Посполитої і, нарешті, з словами потіхи і підкріплення в піднятих нагінках і репресіях звертаючися до всього православного громадянства, до всього українського і білоруського народу. Це дуже інтересний політичний і літературний документ. На жаль, він лишився ненадрукованим — правдоподібно, тому, що його автори довідались, що в Вільні вже друкується аналогічний твір Смотрицького ("Верифікація невинності"), написаний ним на великодніх святах і зараз же відданий до друку — більш детальний, багато удокументований автентичним матеріалом, ширший і багатший фактичним змістом, хоча з літературного й ідеологічного погляду твір Борецького і товаришів стоїть, безперечно, вище від віленського твору 1. Та одинока копія його, що заховалася в архіві уніатських митрополитів, виглядає як копія з незакінченого і нечіткого чорновика, і лишається незвісним, чи був цей твір викінчений, поданий до гродських книг і посланий королеві, як то пропонувалось, чи, може, його відложили, побачивши вже надрукований аналогічний віленський твір, і два тижні пізніше замість цього тексту внесли до київських гродських книг "Протестацію" зовсім іншу, що заховалася також в архіві уніатських митрополитів 2.

1 "Протестація" Борецького і товаришів має дату 28 квітня, віленська "Верифікація" 4 квітня, а вийшла з друку не пізніш місяця травня. Можна думати, що, виготовивши перший начерк своєї "Протестації", Борецький з тов. одержали "Верифікацію" вже в друкованих аркушах і припинили свою роботу.

2 Що копія списана з нечіткого чорновика, показують пропущені, очевидно, не прочитані, слова. Що це був чорновик не закінчений, показують прогалини, що були, очевидно, в нім самім: місця для ймень і дат, котрих, видно, автор не міг докладно пригадати під час писання. В заголовку стоїть напис, що цей документ вноситься до гродських книг замку... (залишено місце для його назви). На цій підставі, а також помітки на копії: Така, protestatią zgotował był Borecki z Smotrzyckim przeciwko Królowie i Rzeczy Pospolitey — пок. Жукович — він перший звернув увагу на цю пам’ятку і надрукував її в петербурзькім академічнім виданню "Статьи по славяноведению", т. III, 1910 — теж висловив здогад, що "Протестація", можливо, й не була закінчена і не подана по призначенню.

Але чи з офіціального джерела, чи з приватних копій "Протестація" 28 квітня пішла в публіку, і уніатський віленський твір з літа 1621 р., т. зв. "Лист до законників", виразно має на гадці наш текст і полемізує з ним. Для нас же, незалежно від питання своєї публікації, він зістається надзвичайно інтересним ідеологічним і літературним витвором київського ученого гуртка, і я вважаю необхідним навести з нього все важливіше, — в перекладі з польської (як документи цього руху, призначені для ширшого обороту в польських кругах, ця "Протестація" також написана по-польськи, хоча з значною домішкою українізмів).

Структура цього невеликого твору (трохи більшого, ніж звичайний аркуш, в 40 тис. знаків): окрім вступу і закінчення розкладається на три частини, що вводяться тою самою фразою: z strony і т. д. як певні пункти оправдання перед королем і Річчю Посполитою з заданих обвинувачень. Перша говорить 1 про особу патріарха, боронячи його від піднесених підозрінь і обмов. Друга 2 — усправедлює посвячення від нього. Третя 3 — про участь у цілій справі козацтва. Потім коротке загальне оправдання 4 і поклик до вірних. Вибираю, що цікавіше, скорочуючи титули і опускаючи не потрібні нам подробиці.

1 с. 140-4, вид. Жуковича.

2 с. 144-148.

3 с. 149-150.

4 с. 151-2.

"Наперед, щодо св. отця Феофана, патр. єрусалимського і всієї Палестини. Він народжений в дуже визначній фамілії, життям ангельським освячений, дійсно муж апостольський і правдивий патріарх єрусалимський — сторож гроба господнього. Подорож його у всім побожна, й ясна, і відкрита, ні в чім не підозріла. Завітавши до Києва, зараз дав він знати про свою святість листами — насамперед до пок. Ст. Жолкєвського, канцлера і гетьмана коронного, далі до Т. Замойського — воєводи київського, просячи вільного і безпечного переїзду через державу й. кор. мил. На ті листи п.гетьман, за відомом і згодою короля, послав з п. Щ. Почановським свій одвертий листпаспорт, наказуючи всякого стану і кондицій людям віддавати пошану св.отцю, і щоб скрізь його пропускати, гостити й провадити аж до волоської границі. А коли з огляду на пізнішу воєнну небезпеку його святість мала зістатися в Києві, щоб не родилось якогось підозріння, вислав він двох своїх монахів до й. к. милості, просячи милосердної ласки і вільного переїзду, і й. кор. м. з своєї особливої ласки зволив своїм листом відповісти й.святості, дозволяючи вільний переїзд через свою державу, і в тім листі й.св. пошановано гідно і поважно, і титул патріарха за ним признано (наступає перечислення осіб, з якими патріарх листувався і листи одержував).

З такими листами св. отець пустився у дорогу. А почувши в Білій Церкві про нещасливий оборот війни на Волощині, комірник королівський Почановський іменем короля передав з рук своїх патріарха полковникові Війська Запорізького Богданові Кизимові, а сам поїхав до короля. Потім перед різдвом приїхав коморник королівський Барт. Обалковський і лист короля й. м. віддав св. отцеві — в нім король зволив заявити свою велику ласку і згадав про своє доручення, а інше усно переказано. І св. отець то все вчинив, що від нього король й. м. жадав. В цім листі його також шановано і людяно трактовано, патріархом єрусалимським названо, а нарешті й дарунком у кількасот червоних від короля обдаровано. (Отже, коли він тоді стільки разів був признаваний за патріарха і королем, і великими сенаторами, і відповідно шанований, то й тепер, очевидно, годиться так про нього згадувати і називати). А що він правдивий патріарх, перший тому доказ — дійство: порядок, справовання і обряди як у відправі літургії, так і в інших учинках ясно то показували кождому. По-друге, живі й листовні прохання з Єрусалима і Константинополя ми чули й бачили. Третє — листовні посвідчення св. патріархів константинопольського, александрійського і антіохійського, що він патріарх і задля милостині пустився в цю подорож. Четверте — що нам митрополита й єпископів посвятив — тим показав у вищій мірі свою патріаршу гідність.

В той час славний і шановний рицарський муж Петро Конашевич Сагайдачний, перед тим гетьман, а на той час полковник1, котрому й іншим полковникам було то доручено від гетьмана славного пана Якова Неродича Бородавки і від усього Війська Запорізького, вибравши час безпечний від татар і від розбійників, взяв з Терехтемирова св. отця патріарха і братію його побожну і відправив до Сороки — за ласкою божою, силою тих двох листів універсальних: гетьманського і королівського, знаючи також і про названі ласкаві листи королівські й сенаторські.

Коли б він був шпіон турецький, який-небудь інтриган і обманець, — пощо дано було йому вільний переїзд? Чому не гамовано, чому випускано з міст і містечок?

В царстві Московськім мешкав він більше як рік — аж до встановлення перемир’я, там йому краще було від цісаря турецького на поляків підбивати або Москву приводити до підданства (султанові). І тепер як війна на Волощині йшла, нічого не показалось (за ним), нічого не боялись і (навпаки) — Бога, що знає скрите в серці, на свідка покликуємо, — що, почувши про погром війська християнського на Волощині, він ледве жив зістався і безнастанно був сердечно сумний, і з великим страхом виїхав, побоюючися від турків саме того, що ми тепер терпимо, себто обмови, — щоб не обвинувачено його, мовляв, він громадив і підіймав християн на турка. Татарський хан затримав його цілий рік в Бахчисараї і не випустив його святість до Москви, поки не забезпечився, щоб той не приводив до перемир’я Москви з поляками, а чи був він перешкодою перемир’ю? Ні, навпаки — він вів до згоди.

Більше 2 випадало патріархові й нам, і козакам інтригувати на користь Москви, з котрою в нас одна віра і обряд, один рід, язик і обичаї. В однім часі у Москві патріарх і козаки були. Також у Києві й Терехтемирові мешкав він рік без кількох тижнів. Одначе ніяких інтриг ні шпигунства 3 не виявилось. Поготів з Веніалом Турецьким не маючи нічого спільного, не маємо з ним ніякого порозуміння, спільних замислів і інтриг не маємо.

1 Це цікаве місце відкриває ієрархічні відносини в козацькім війську і кидає світло на цей визначний момент.

2 В порівнянні з турками.

3 На користь Москви.