Історія української літератури. Том 6

не зарослі простацтвом голови, а вичищені політикою чола.

Живи ж, преосвященний пастирю і патроне, під ясним оком щастя й здоров’я стільки літ, скільки в нашій "Мнемозині" можна нарахувати літер. Бо то теж з твого добродійства джерел вилилися струмочки на цей паперовий загін!

Живи Богові, православній церкві і музам!

Богові — як пильний в своїх обітницях чернець.

Церкві — як довгожданий, православний митрополит і екзарх.

Музам — як гойний фундатор.

Живи — а що ми в тих римах лаконці 1, не дивуйся.

Бо коли б ми човном тупого розуму нашого схотіли переміряти океан слави твоєї, скорше б рік минув, ніж би змогли ми пристати в порті слушного і належного імені Могил. Я скінчив".

1 Лаконці — себто спартанці — вважалися неважними поетами-віршарями.

Але це ще не кінець книжечки. На передостанній сторінці вирисувана піраміда і в ній напис (прозовий): "За сорок літ обороту кругу не було на руськім горизонті, кому б могли бути виставлені несмертельної піраміди колоси — всіх устами, всіх серцем, окрім твоєї преосвященної особи з огляду на твоє походження і твій уряд православного митрополита, Могило! Бо ти в стрем’я предка твого Муція відважно для корони Польської вступив і для церкви східні права від короля отримав". Нарешті, на останній сторінці — віршована осторога "зоїлові", аби не квапився зачіпати Могили, бо коли через старість утратив уже зуби, то тут може позбутися й губ.

Як бачимо, твір незвичайно характеристичний з літературного погляду: він яскраво малює нам прагнення і досягнення могилянського Парнасу, що давав напрям літературній школі наступної доби — цьому "фліоразованню палядійських кунштів на довціпах руських", дарма що подає її овочі не в ідеальній латинській, а в вульгаризованій, для ширшої шляхетської авдиторії польській формі. Типові і характеристичні ці ухили в панегіричний гіперболізм і сервілізм, упадання до ніг усяких добродіїв-меценатів, величення шляхетного походження, гербів-клейнотів, гіперболізування подвигів, творення і розмальовування фіктивних генеалогій, погоня за античними паралелями, міфологічними метафорами, начинювання ними до неможливості свого викладу — бажання в усім "до кінця нігтів" показувати себе ерудитом — слівця не сказати просто, а все з якимсь "палладійським натяком". В цім утворі ця тенденція відбивається особливо сильно, місцями просто-таки карикатурно, невважаючи, що авторам не можна ніяк відмовити літературної здібності і віршувальної техніки.

З другої сторони, це треба підчеркнути, що з цею погонею за католицькими, польсько-єзуїтськими взірцями в’яжеться безперечний український — чи, як кажуть автори, "православно-руський" або "російський" патріотизм. Вони дійсно запозичують від "католицьких академій" форми й засоби, беруть у них "палладійські куншти", але на те, щоб приспособити їх до православних українських традицій, церковних і політичних, взяти ці "куншти" на українську службу. Бачили ми це величання Царгорода як самостійного церковного й культурного огнища православного світу (про єрусалимський патріархат — патрона попередньої, непривілейованої київської ієрархії — вже нема мови); він величається як рівнорядний з Римом церковний і культурний центр, з академією Константна Великого і традиціями східного цісарства. Поруч його свій власний старий державний центр з традиціями старих київських князів, "неосяжними валами", церквами і монастирями, з велетнем Дніпром, котрому Польща не могла нічого поставити побіч, садами й виноградниками і в центрі того всього св. Софія — "богиня" цього старого Києва з своїми мозаїками, малюваннями, мармуровими різьбами і т. д. апофеозується як пам’ятка незрівнянної розкоші й слави.

Ця сторона варта уваги, вона до певної міри урівноважує сервілізм і упадання перед "добродіями": з національної сторони київський Парнас тримається гідно: "віддає кесареві", чолобиття державі, королеві і його сенатові, а поза тим Русь і Польща — це два рівнорядні світи, носії двох світових культур, представники двох цивілізованих світів. На взірцях католицьких мають вироблятися "довціпи руські", має виростати самостійна й окремішна культура українська ("православно-руська").

Стільки щодо літературно-ідеологічної сторони цих писань. З становища моменту — тактичних завдань Могилиного гуртка — звертають на себе увагу виявлені в цих панегіриках тенденції представити Могилу головним, а властиво єдиним борцем за права православної Русі і йому приписати всі здобутки безкоролів’я. Цілком ігноруючи парламентарську боротьбу — дійсно відважну, витривалу й завзяту, проведену в посольській палаті такими старими і заслуженими українськими парламентаріями, як Древинський, Кропивницький, Кисіль, Гулевич і інш., що цілими десятиліттями виносили на своїх плечах цю боротьбу і тепер дійсно ефектно вінчали її за поміччю протестантів здобутками безкоролів’я, на користь загальну, без усякої користі персонально для себе, навпаки, мабуть, зломивши цим свою персональну кар’єру (за виїмком Киселя ніхто з них не добився до сенату, хоч були це люди визначних політичних здібностей), панегіристи їх коштом висувають Могилу. Нібито він "на всіх соймах" був метою для ударів противників православної Русі, він боронив її прерогатив, виливав "океани сліз" над її кривдами, демонстрував її права і кінець кінцем добився їх реституції. Не парламентарна боротьба в посольській палаті, а його закулісні заходи, його заслуги в короля і Річи Посполитої, а ще більше його високе походження і зв’язки з такими ж великими панами, як він сам, рішили справу, і він одержав те, чого даремно цілих 40 літ 1 добивались представники православної Русі.

1 Чому якраз 40 літ? Або справді рік 1592, рік перших початків унії взято за дату, коли православна Русь втратила митрополита, або рахується 40 літ кругло, хоч їх від апостазії Рогози минуло трохи менше.

Дістав королівську номінацію на митрополію, став "упривілейованим митрополитом", як його називали і він сам себе називав, — в противставленню до свого противника Ісайї, — і тим положив край безправному станові руської церкви і з ним зв’язаним пониженням і образам національного почуття православної Русі. А заразом своїми коштами, енергією, здібностями підніс її моральну повагу, положив кінець "руській грубості", викликаній дезерцією ієрархії, утворив українську високу школу — на взір царгородської академії, мовляв, організував кадри ученого духовенства, дав можності національної освіти українському шляхетству і т. д.

Замовчуючи й ігноруючи те, що робилось перед Могилою на полі політики й культури, панегіристи роблять з нього не то що головного національного героя, а навіть єдиного носія національної ідеї. Як замовчано всю політичну боротьбу і все записано в рахунок культурних заходів Могили, що в дійсності обертались не коло національних проблем, а коло його персональної промоції, так зігноровано і всі досягнення печерського гурту — праці Плетеницького, Копистинського, Борецького, так наче перед Могилою не було школи, не було письменства, не було культурних сил. Навпаки, до неможливості роздуто його незамітні і в дійсності, мабуть, таки й зовсім незначні заслуги перед Річпосполитою, його воєнні виступи, представлено його бойовиком, заводовим воякою, яким він ніколи не був, претендентом начебто безсумнівним на молдавський престол, який тепер нібито тільки відложив свій скіпетр і свою зброю, щоб посвятити себе інтересам церкви. І от тепер цей богатир, цей переможець ворогів Русі, призвичаєний "гладити палашем" неприятельські голови, пускається на визволення з уніатських рук своєї митрополичої столиці, своєї Софійської кафедри. Марсові фанфари "Мнемозини" голосять збройний наступ цього "славного руського богатиря".

Дарма, що й наступати властиво нема на кого. Дворяни уніатського митрополита сидять у Києві на його володіннях так тихо, що їх ніхто не чує: в церквах, що рахуються за уніатським митрополитом, богослуження не відправляється, вони стоять замкнені, тільки потроху експлуатуються їх грунти, городи й ниви. Відібрати би це з рук дворян Рутського, мабуть, можна було без усякого труду, коли вже зайшло в цій справі порозуміння Могили з всевладним господарем офіціального Києва — воєводою Тишкевичем, як натякає "Мнемозина". Але Могилі і могилянцям треба було продемонструвати своє славне завзяття на боротьбу з унією й католицтвом, показати свою непримиренність там, де йде про "права православно-руські", змусити публіку забути колишні порозуміння Могили і його прихильників з Смотрицьким і К° для переведення нової унії. Ні, це не той непевний господарчик, котрого треба було полохати козацькими методами, щоб задати йому спасенного страху, аби не йшов на католицькі примани. Тепер це завзятий, безоглядний і непримиренний оборонець інтересів православної Русі, що готов іти проломом против цілого світу не тільки словом, але й збройною рукою, "правицею і лівицею", prawem i lewem, як говорили в Польщі. І так інсценізовано його вступ до його митрополитанської столиці: "Єго мил. отец митрополит з великим тріумфом въєхал до Кієва, Святую Софію і Святого Николая монастир взял", — писав свому знайомому Ісайя Трофимович, один з найближчих помічників Могили, ректор його школи 1. "Взяв" — у розумінню здобув з бою! Так треба було інсценізувати цей в’їзд, і так дійсно його, очевидно, інсценізовано, як свідчать деякі урядові акти.

Возні київські дають офіціальну посвідку, що Могила "на вряд свой митрополитанский хотячи въєхать и церков столечную св.Софию ис приналежностями до посесии и держаня своєго обънять", вислав їх "наперед себе", і вони знайшли церкву Софійську порожню, без яких-небудь церковних речей, "толко самый спустошеный и опалый мур голый и олътари руинами се заваленыє". При церкві нікого не було, крім родини Корсаків, що мешкали тут з доручення уніатського митрополита, жінка Корсака сама-одна була присутня і спочатку відмовилась випровадитись, але другого дня, за посередництвом деяких приятелів, виїхала з цього софійського двору.

Але Корсаки представляють справу інакше: з возними наїхала купа озброєного люду — слуг, бояр, підданих і козаків монастиря Печерського, волохів і інших різних людей з Анатолієм Мужилівським 2 на чолі,