Історія української літератури. Том 6

1 Разум.

2 Святых.

3 Так в друк., очевидно, правильно в рукоп.: вы.

Не может прав и истинен разум удоб в душу быти углубен, аще не долгим временем и дЂлним трудом и подвигом углубит ся. По мЂри подвига и труду умерщвляют ся плотскіа похоти и, поєлику умерщвляют ся похоти, потолику процвЂтаєт и возрастаєт истинен разум. Сугубо же всЂм 1 требЂ єсть подвигу: якоже внишняго труду, сице и дЂланіа умнаго єдино, бо кромЂ другаго не совершаєт ся.

Навыкнувий кто внЂшняя мудрости, духовніа же вознебрег подобен єст о єдином оцЂ или о єдиной нозЂ сущему. ВнЂшня мира есго мудрост и телесний труд, кромЂ умного дЂланіа, яко сосца суси, яко древо неплодовито, глаголет нЂкто. Того ради не преставаху святыи на єдином внЂшнем точію трудЂ и ученій но потщаша ся навикнути и внутренего, сирЂч 2 очищеніа умнаго. Аще бы во внишнем ученій точію были быша учими, в духовном же ни, не были быша святы, ниже благодат пресвятаго духа пребывала бы во душах их.

ВсЂ єлици внЂшняго наказаніа навыкше, о духовнем же внутрием дЂланый о очищеній и просвЂщеніи разума нерадивше, всеконечнЂ обезумЂша ся и розвратиша ся, во различніа страсти или єреси погибелніа вопадоша, акоже Арий, Савелий, Євономий, Євтихий, Ориген 3 и иніи мнози, иже не и кусиша ни познаша Бога имЂти во своєм разумЂ, сих предаст Бог в неискусен ум творити неподобная, глаголет апостол.

1 ВсЂх.

2 СЂрич.

3 В друк. нема Евкомія і Орігена.

4 Соєдинив иже.

5 Всегдашним... слезам.

Аще кто и всю мудрост мира сего извикнет, не очистит же ума, ниже просвЂтит ся, душею Богу соєдинити ся не возможет. Не соєдинивыйже4 ся Господеви в разумЂ духом во стезях безвЂрних єст(ь). Очищаєт же и просвЂщаєт ум сугубим подвигом, яко же рекох — храненієм господних заповЂдей и умним всегдашним дЂланієм, паче же всегдашними теплими слезами 5, инако бо до просвЂщеніа умнаго никто же прейти возможет.

Всяк ум не дЂлан, непросвЂщен и не осолен бывше солію благодати пресвятаго духа обезумит ся и различними страстниими дЂянми и помишленми возсмердит ся. Разум (бо) комужде естественнЂ от Господа всажен єст, обаче не дЂлаяй кто им помрачаєт ся и потемнЂваєт; дЂлаяйже уясняєт ся и в совершенное просвЂщеніє приходит. Яко же и малЂйшеє отроча не требуєт ученіа зрити очима свЂт, точію аще недужни сут(ь) врачованіа [требуєт] — сице не требуєт кто и внЂшняго ученіа ко премудрости духовнЂ и соєдиненію разумом ГосподевЂ, точію очищенія і просвЂщения умного. Мнози бо не точию внЂшняго ученія не искусни но и отнюд препрости бывша премудрости духовния умним дЂланієм храненієм господних заповЂдей научивше ся великим даром причасттници бывша, яко же Антоний, Пахомий, Павел препростий и иниЂ мнози.

Первийший єсть ум паче ученіа внишняго и писмени. Небо от писмени и ученіа внЂшняго обрЂте ся и возрасте ум, но от ума вся сіа родиша ся и возрастоша. Ум єстественнЂ Бог комуждо даде, внЂшнеє же ученіє от человек прибыст(ь). Того ради паче всЂх должни єсмы имЂти тщаніє о очищеній разума. Ум очищен и просвЂщен бывше вся внЂшняя и внутрняя розумЂти и востязати может. Духовен бо рече востязєт вся, а сам той ни от єдиного востязуєт ся — рече апостол.

Вся жертва солію да осолится, рече Господь, неосоленЂна же бывше возсмердит ся. Сице и душа єст(ь) свойственна Богу жертва, по рекшому: жертва Богу, дух сокрушен. Не осоленъна же бывше солію благодати пресвятаго духа, всяко возсмердит ся безумієм и исполнит ся червіа розличниа страстей. Аще и всю мудрост мира сего кто извикнет, не осолит же ся солію святаго духа и не буде причастен господня благодати, весма непотребен остаєт, яко не имЂяй в себЂ начертана образа царска внЂ измещатся чертога Хр(и)стова. Аще кто, рече, духа Христова не имат, сей нЂст плоть его, глаголет апостол" (14 — 6).

Коли ж у результаті цього "умнаго ділання" розум очиститься і прийде "в просвЂщеніє", тоді кінчиться "подвиг" і починається безтурботнє, блаженне сполучення з Богом — ідеал і остання мета морального самовиховання.

"ДотолЂ бо труд, дотолЂ подвиг, дондеже не призриши, дондеже в совершенное сознаніе себе не прійдеши, донелЂ любовію себе c Богом не соєдиниши. Єгда же себе познаєши, єгда любовію Богу совершеннЂ соєдинишися, тогда не єдиного подвига и труда имЂти будеши. Тогда в покои, радости же и веселій всегда обряшеши ся" (гл. 4, розд. 7).

Як бачимо, це добре нам звісний афонський містицизм, відроджений в XIV в., пересаджений на Україну в XV, відроджений на переломі XVI і XVII вв. плеядою афонітів як Вишенський, Ійов Княгиницький та ін. — проповідь "тісної євангельської путі", зневаги до світського знання і практичної діяльності, апологія аскетичного самозаглиблення і божої мудрості, що від "подвига", "практики" через "самозаглиблення" — "теорію" веде до совершенного знання і блаженного, безтурботного заглиблення в Бозі 1.

1 Див. в т. V сеї праці, ст. 20.

Тільки Ісайя не витримує на верхах афонської "теорії", він, очевидно, складом свого інтелекту не теоретик, не абстрактний мислитель. Він і не полеміст, не перебієць, як Вишенський. Він проповідник моральної "практики", в тому містичному розумінні — певного морального мінімуму, який, виходячи з життєвої суєти, не відбігає від неї далеко, не відгороджується від неї непрохідними мурами, а вважає потрібним з монастирської келії держати руку на пульсі світського життя, нести йому моральну поміч, підтримувати якнайвище його моральний рівень. Почавши від постулату "умного ділання" (теорії) як засобу до осягнення блаженного об’єднання з Богом (ісіхії), Ісайя далі спадає до чистої "практики", даючи поради: тримати піст і бути у всім повздержаним (гл. 6), не піддаватись утіхам тілесним, але шукати духовної утіхи (7), не давати себе потягати красі лиця і потягам тіла (9), не піддаватися розпусним гадкам і потягам (10), не тішитися пошаною і славою людською (14), не пишатися ніякими речами віку цього (15), не обмовляти інших, а більше думати про свої гріхи (18), стримуватися від сміху, пустих слів і глузування (19), не збирати грошей, а на Бога єдиного вповати (23) і т. д.