Історія української літератури. Том 6

3 Подробиць вибору досі не маємо, про ситуацію див. в "Історії України", VIII, с. 129-134.

4 Про це згадує король у своєму листі з 23 червня. П. Могила, II, дод., 72. Нижче я ще до цієї кандидатури повернусь.

Погром уніатів і так був очевидний, вони самі підчеркнули це, не стримавшися від різних неприязних виступів проти Ісайї. А як розуміли цей факт на Україні, показує оповідання новгород-сіверських монахів у Путивлі в вересні 1631 р.: буде в ляхів з запорізькими козаками знову війна незадовго, цеї осені, бо козаки посадили на місце Борецького Ісайю, тому що тільки він стоїть за православну віру, а печерський архімандрит піддався ляхам і тримає з ними проти козаків 1.

Переїжджий грецький митрополит посвятив Ісайю на митрополита, і з цього боку все було в порядку, але в Києві козацький митрополит зістався цілком безпритульним: ні в Печерському монастирі, де правив Могила, ні в Михайлівському, що був резиденцією Борецького, Ісайї не приймали. Борецький, промощуючи до митрополита дорогу свому приятелеві Могилі, перевів перед смертю вибір на своє місце в Михайлівському монастирі печерського намісника Філотея Кизаревича, Могилиного повірника; той зараз перейняв у свої руки Михайлівський монастир і не пустив сюди Ісайю. Стався великий скандал. Київські православні круги були дуже схвильовані такою поведінкою могилянців. Замурмотіло й козацтво. Під натиском цієї громадської опінії переведено в монастирі нові вибори ігумена і вибрано Копинського як наступника Борецького на митрополії: "ВЂдаючи є. м. здавна в том святом представительст†(ігуменстві) вЂрнЂ c братіями поступуючого b в животЂ побожном всЂм прикладного, а надто в вЂрЂ святой благочестивой добрЂ свЂдомого, статечного b ни в чем неподозрЂного и от того ж святЂйшого патріарха на архієрейство возведеного и посвященого" 2.

Але партія Могили — Кизаревича не вступилася. Тоді військо делегувало полковника Дем’яна Гарбуза, і той 10(20) грудня з козаками прийшов до монастиря, вигнав звідси Кизаревича і впровадив в володіння Ісайю 3.

1 Акты Москов. госуд., І, ч. 315.

2 Акты Зап. Россіи, IV ч., 231 — "писан в монастыри св.архистратига Михайла церкви ЗолотоверхоЂ в КієвЂ р. б. 1631 мЂсяца октября 29 дня".

3 Пізніша скарга могилянців — Акты Зап. Р., V, ч. 12.

Розуміється, такий тісний союз нового митрополита з козацтвом не послужив йому на користь в офіціальних кругах. Під час безкоролів’я, що настало весною 1632 р., він силкувався подвигнути військо до найбільш рішучого натиску на уряд в інтересах православної віри. Між домаганнями було признання ієрархії Феофанового свячення, усунення уніатів з занятих ними кафедр і передача всіх владицтв і бенефіцій православним. Тактика гетьмана Петражицького-Кулаги під час конвокаційного сойму цим крайнім ревнителям православія здавалася занадто поміркованою. На козацьку раду в Черняховій Діброві, що відбулася коло Успення, приїздив Ісайя з Ісакієм Борисковичем, з священиками і ченцями — докоряти гетьманові й старшині, що слабо підтримують церковну справу, і прохали у війська енергійнішої підтримки. Коронному гетьманові розповідали це так, що на козацьку раду приїхало 200 православних попів і, впавши перед військом на землю, слізно благали козаків, щоб вони міцно обстали за віру, добилися привернення бенефіцій і скасування всякого роду обмежень і репресій на православних 1. Це зробило сильне враження на козаків, скликано нову раду, і на ній Кулагу скинено, і кінець кінцем укарано смертю його і декого з старшини за невірну, мовляв, поведінку.

1 Див. в "Історії України", VIII, с. 152 — 3.

На козацькій тактиці це не відбилось, бо більше, ніж робив Кулага, його наступники теж нічого не могли видумати, але в урядових кругах фігуру Ісайї і його ближчих товаришів це зробило ще більше одіозною. Уже перед тим уряд, очевидно, став на тій позиції, що владиків Феофанового свячення не можна признати з принципіальних причин, тому що вони зламали королівське право патронату; тепер такі убігання під козацький протекторат, агітація в війську за різші виступи робили цих людей ще неприємнішими. Доля Ісайї була засуджена, коли на елекційному соймі, в листопаді 1632 р., переведено під проводом королевича Володислава релігійний компроміс, поділено владичі кафедри і інші бенефіції між православними й уніатами, і православним послам і іншій публіці, що з’їхалися на сойм, запропоновано вибрати кандидатів на митрополію і владицтва. Було вже справою порішеною, що на православні владицтва треба подати нових кандидатів, а не владиків Феофанового свячення 1. Таке побажання уряду було прийнято до відома, очевидно, вже на попереднім, конвокаційнім соймі, православна шляхта не хотіла захмарювати цією подробицею медовий місяць свого порозуміння з новим королем, що хотів порозумітися з нею, і на виборах, переведених 3 листопада н. с. тут же, в Варшаві, вибрано кандидатами Могилу, а для форми — другим кандидатом підстаросту вінницького Михайла Лозку — сина славної фундаторки Київського братства. Між підписами під протоколом знаходимо всіх православних головачів: Древинського, Кропивницького, Киселя та ін.2, але нікого з духовних, хоч їх у Варшаві тоді не бракувало: очевидно, брати участь у виборі при канонічно поставленому живому митрополиті вони вважали за невідповідне, тим більш, що не могли передбачати, як поставляться до цього ширші круги суспільності. Але королевич ще перед своїми формальними виборами поспішав затвердити Могилу митрополитом (10 листопада н. с.), і Ісайю таким чином відставлено.

На потіху йому потверджено гоноровий титул (перед тим небувалий) — "архієпископа задніпрянського сіверського" 3.

1 Про це в "Історії України", VIII, с. 169.

2 Там же, с. 170.

3 Цей титул вперше стрічаємо в актах 1635 р. — Архів ЮЗР, 1, VI, ч. 285, але коли він був офіціально санкціонований, то найскорше власне при потвердженні вибору Могили.

Могила готовий був піти на різні компроміси з ним — залишити в його володінні Михайлівський монастир тощо, але Копинський на компроміси йти не хотів. Трудно, розуміється, сказати, скільки тут могла грати роль амбіція, жаль за митрополичим титулом і т. д., але не треба опускати з очей і принципіальної сторони. Ісайя мусів пам’ятати, що він канонічно настановлений митрополит, вибранець правовірної, "непідозреної" частини православного духовенства і суспільності, тим часом як Могила в його очах був компромісович і опортуніст, кандидат латинників і уніатів. Ісайя мусів почувати себе зобов’язаним боротися за свою митрополичну владу і гідність і охороняти свій уряд від претензій латинського поставленика. Коли він, може, й готов був коли-небудь забути про цей свій обов’язок і бажати замирення і спокою, не бракувало коло нього людей, які мусіли вважати своїм уже обов’язком це йому пригадати 1.

Першим рухом Ісайї, коли він довідався про вибір Могили, було наче бажання тікати до Москви. Вище було наведено листи Копинського до царя і до московського патріарха, послані ним при кінці 1632 року з густинським ігуменом, де Копинський в дуже обережних виразах — все конкретніше лишаючи усному оповіданню його посланця, — висловлює свій намір "приклонити свою голову" у патріарха "в благочестивій східній державі", коли не стане сил далі протистати "гоненіям супостатов" і "мнимих своїх, завистю і рвеніем томимих".

Але не знати, чи не було прихильної відповіді з Москви, чи однодумці настоювали на боротьбі, тільки пройшло ще кілька довгих і незмірно тяжких літ, поки Ісайя справді попробував тікати за границю. Поки ж що він засів у своїй Михайлівській резиденції і наготовився боронити свою позицію. Коли П. Могила повідомив його в ряді інших владиків феофанівського свячення про свій вибір митрополитом і зажадав признання своєї канонічної зверхності, Ісайя, очевидно, не згодився зректися своєї митрополитанської гідності ані уступитися з Михайлівського монастиря. Тоді з наказу Могили печерські дворяни силоміць "заїхали" в Михайлівський монастир, посадили назад на ігуменстві Кизаревича, а Ісайю, зв’язавши як арештанта, з усяким підчеркненим грубіянством приставили до Печерського монастиря і тут його всяко мучили, доки нарешті не вирвали від нього заяви, що він зрікається прав на митрополію і признає Могилу 2. Але вирвавшися на волю після цієї резиґнації, Ісайя зовсім не думав зрікатись, а став шукати заступства, де тільки міг.

1 Біографічний матеріал про Ісайю за десятиліття від його вибору на митрополію і до смерті найповніше зібраний у Голубєва "П. Могила", II, с. 9 і далі. Дещо в моїй "Історії України", VIII, 160 і далі.

2 Про це знаємо від Єрлича — він оповідає це з нагоди смерті Могили; згадка Могилиного обіжника, надрукованого у Голубєва, — II, дод., с. 25, говорить, мабуть, про пізнішу декларацію Ісайї, але ясно, що з печерської в’язниці його не випустили, поки він не зрікся претензій до митрополії, як це доволі виразно говорить і Єрлич.