Історія української літератури. Том 6

Ісайя Копинський.

Схвилювання і роздразнення, викликане в православному громадянстві уніонною чи компромісною акцією, в котрій замішані були найблискучіші представники вищої церковної інтелігенції, цвіт шкільної науки несподівано, для контрасту, висунуло на шпиль церковної ієрархії представника суворого аскетизму, православного старовірства в стилі Вишенського, Княгиницького й ін., за якого найменше можна було б побоюватись, що він дасть себе звабити на цю компромісову стежку. Був це Ісайя Копинський, довголітній наставник Антонієвої печери, перший організатор Братського монастиря і т. д. — людина високо шанована в православних кругах, але менше всього придатна на кермування церковним, то значило тоді, національним життям України і Білорусі в тодішніх складних обставинах — церковних, політичних, культурних. Митрополит з нього вийшов ефемерний; фактично усунений за який-небудь рік з свого становища вибором Могили, він не зорієнтувався в ситуації, поступився на всякі способи боротьби з противником, ставив себе в фальшиві і малопочесні положення і лишив пам’ять людини амбітної, упертої, обмеженої. Але це не повинно вибивати нам з пам’яті, що цей невдалий митрополит сам у собі для свого часу був людиною змістовною, цікавою, яка яскраво відбивала на собі певну ідеологічну течію — нехай пережиту, засуджену на заникання, але в той час ще живу й популярну в широких масах. Мусимо пам’ятати, що це була людина, обдарована довір’ям цих широких мас, і поскільки ця цікава постать відбила себе в певних літературних творах, ці твори варті уваги вже як відбиття ідеології часу, — цих правовірних течій, що тішилися спочуттям і підпорою козацьких, міщанських і всяких взагалі демократичних мас. Але і з чисто літературного становища вони не безінтересні, хоча, на жаль, ми не певні повної автентичності їх форми і наскільки потерпіли вони від пізнішої літературної редакції.

Біографія автора до заснування братства 1615 р. майже невідома. Те, що його в 1620 р. посвятили на єпископа перемиського, видимо, послужило підставою вважати його людиною західноукраїнського походження і виховання, і це само собою дуже правдоподібно, що він належав до тої галицької громади, що перенеслася до Києва в першім десятилітті XVII в., слідом за Плетеницьким, як Копистинський, Борецький й ін., але ніяких конкретніших вказівок про час і обставини, коли Копинський з’явився в Києві, досі не маємо 1. Тому, що в печерських кругах його пам’ятали як довголітнього наставника чи доглядача Антонієвої печери 2, треба думати, що це місце він займав уже досить довго до 1615 р., коли йому, як вище ми бачили, доручено було, очевидно з ініціативи печерської верхівки, відповідальне діло організації нового Братського монастиря, себто того, що мало бути скелетом братської організації.

1 Силування дати біографію Копинського — в книзі Добрянського "Исторія епископов трех соединенных єпархій Перемышльской, Самборской и Саноцкой", Львів, 1893.

2 Див. нижче заголовок його "Ліствиці"; в літопису Густинського монастиря значиться, що перед тим ніж узяти на себе організацію Густині в 1615 році, Ісайя пробув 16 літ в Антонієвій печері, себто прийшов разом з Плетеницьким, і в цей момент мав під собою 12 ченців (Чтения Московск. общества истории, 1846, № 8, с. 7). Але і хронологія, і деталі літописи, поскільки вона говорить про такі дальші для її авторів часи, мусять приймати дуже обережно.

Але про діяльність його на цім полі невідомо нічого. В Густинськім монастирі, де пам’ять Ісайї шанували як свого організатора довше й живіше, ніж деінде, була пам’ять, що перед своїм посвяченням на єпископа перемиського в 1620 р. він правив також якийсь час Межигірським монастирем, з котрим Густиня стояла в тісному зв’язку — вважала Межигір’я своєю митрополією. Чи був Ісайя коли-небудь справжнім ігуменом у Межигір’ї, це неясно, але, очевидно, він грав провідну роль у житті цього монастиря саме перед своїм посвяченням, і в "Протестації" 1620 р. вище ми бачили його з титулом "межигірського", що відповідає титулам інших ігуменів.

Очевидно, в зв’язку з цим стоїть і участь Ісайї в організації задніпрянських монастирів у маєтностях князів Вишневецьких: Густинського Прилуцького, Мгарського Лубенського і Підгірського Лядинського, організаційно зв’язаних з Межигір’ям. Першу хронологічну дату до цієї стадії його діяльності дає грамота князя Михайла Вишневецького 1612 року, котрою він наказує своїм урядникам помагати Афанасію, ігуменові межигірському, що разом з "отцем Ісайєю Печерським" "згідно з бажанням князя строять монастирі" в його задніпрянських маєтках 1. Потім 3 січня року 1619 маємо кілька листів Раїни Могилянки, вдови по кн. Михайлу і матері Яреми Вишневецького, виданих Ісайї як ігуменові Густинського і Лядинського монастирів 2, але це пізніші монастирські копії не дуже певні, на мій погляд; з них виходить, що Лядинський монастир в цім часі перемінено на жіночий, і першою ігуменею його стала рідна сестра Ісайї, Олександра. Восени 1620 р. при відновленні ієрархії висвячено його на єпископа перемиського 3 і, як кажуть його густинські біографи, він потім їздив "на Волинь", "о нЂкоторых ему требованіях".

1 Про дату див. "Історію України", VII, с. 436.

2 ЛЂтопись Густинського монастиря, с. 50 — 6.

3 Лазаревського. Описаніе Старой Малороссіи, т. III, с. 388.

Це, мабуть, треба так розуміти, що він робив проби ввійти в фактичні зв’язки з своєю перемиською єпархією, але це йому не вдалось, і він вернувся назад до Києва. Замість номінального владицтва перемиського йому дано більш реальний титул архієпископа чернігівського (на своїм листі 1629, наведенім вище, він називає себе архієпископом смоленським і чернігівським). За цей час він втратив свою позицію в Межигір’ї (густинці представляють так, що Ісайя правив цим монастирем через те, що братія прогнала свого ігумена Гедеона, а тепер в монастирі взяла гору партія Гедеона і покликала його назад, а проти Ісайї виставила такий аргумент, що, ставши єпископом, він не може більше бути їх ігуменом). Він ділить свій час і енергію між задніпрянськими монастирями, що далі вважають його своїм зверхником, і загальними київськими церковними справами, де він теж відограє впливову роль, як провідник правовірних, екзарх патріарший. Вище бачили ми його слізницю до московського царя, вислану з Мгарського монастиря в 1622 р., де він, малюючи тяжке становище православних, просить у царя помочі для своїх монастирів, де вже зібралось, як він каже, 150 ченців.

З року 1628 (11 липня) маємо його "постановення" про обов’язки підданих Лядинського монастиря, видане в Лядині літом 1628 р.:

"ВЂдомо чиним, што просили нас подданные церковные лядинские, абы есмо порядок учинили, хто з них якую повинность нам на церков божую давати и чинити будет повинен. Што мы видячи речь слушную и постерегаючи теж, абы ничого болшей на них над слушность и звичай не вытягано, толко ведлуг того постановеня нашого было брано, теди знесшися з ними, за прозбою их — всеЂ громады Ладинскоє на той час такоє постановенє учинили. (Маєт) 1 каждый з них в рок повиность — нам на церков божию чинить ведлуг реєстру бывшего намЂстника нашего ладинского Мартирія в року 1620 браного. Єднак (єсли) не ведлуг уваженя тим брано 2 у можнЂйших, которыи мают(ь) плуг волов, або дасть Бог будут(ь) мЂти ласЂку, и инших добродЂйств на кгрунти церковном, и маючи ся добре над инших, — то и овшем ведлуг пожитку, маєтности и уваженя нас або намЂстника нашего всякую повинности чинити и давати повинни будут(ь).

1 Тут і далі щось помилено, я дещо виправляю.

2 Тут "или".

До того всЂ разом, каждый з них, так конниє яко и пЂшиє толокою повинни сЂна косити день и тоє погребти и до монастыра возити што потреба. Такъже жита толокою озимини день один, а ярини день. До того каждый з них хто конЂ маєт, дров по десяти возов вывезти. С тих же конних з десяти человЂков в рок повинни подвод по чотири c чим ся трафить за десять миль возити. Шарварок до гребли кождий з них и для самих себе дерн, хворост, солому и што потреба до гребли возити или направовати, кром сипання грабарского. А хто бы з них будучи непослушний на греблю не виє(ха)л або не вышел, таковий повинен будет огурного грошей дат(ь), а день предця обробить" 1.

Як бачимо, тут з-під мантії великого аскета Антонієвої печери висувається тверда рука цілком звичайного церковного феодала, але документа не маємо в оригіналі, тому мусимо рахуватися з можливістю, що пізнішу монастирську практику умисно освячено його іменем.

В справах загальної церковної політики чули ми вище про циркуляри Ісайї, розіслані до православних на початку того ж року 1628, з осторогою проти конспірації ієрархів (Борецького, Могили, Смотрицького) на користь унії. Розгнівані конспіратори почали проти Ісайї однодушну кампанію — головно у його патрона, Яреми Вишневецького, та його опікунів, щоб вони приборкали небезпечного ригориста, наступивши на його задніпрянські монастирі; але не видко, щоб це мало якісь неприємні наслідки для Ісайї 2, і в кожному разі він не змінив своєї твердої опозиції релігійним компромісам і далі вважався за найбільш рішучого і принципіального сторожа православної правовірності. Це по смерті Борецького (що упокоївся 2(12) березня 1631 р.) дано Ісайї титул митрополита: десь у червні чи в липні "совЂтно от всего народа Россійского" выбрано його митрополитом — проти кандидатури Могили, висуненої Борецьким і його однодумцями і стиха підтримуваної королем і католицькими кругами 3. Кандидатом був також протопоп Мужилівський 4, але кінець кінцем цю кандидатуру знято, може, з огляду, що це була занадто яскрава постать — герой собору року 1628, провідник опозиції проти унії; Ісайя, хоч правовірний понад усякий сумнів, не був такою червоною фігурою, православні могли думати, що на нього уряд пристане скорше, а при тім же був він єпископом і патріаршим екзархом.

1 ЛЂтопись Густин. мон., с. 57.

2 Густинські монахи восени того року, навпаки, одержали потвердження від кн. Вишневецьких до прилуцької адміністрації, щоб Густині не чинили ніяких прикростей (у Лазаревського, с. 392).